Над печерою з глоду вихопився вітерець. Він раптово підняв з-під гілля хмарку сухого глодового листя і почав ним крутити над козирком. Крутив-крутив, а потім так само ураз покинув і подався до ріки вовчити лепеху. Невеличке, мов чубчики жайворонків-посмітюшок, глодове листя розсіялося над Наливайком. Наливайко відчув, що йому на обличчя щось лагідно сіло, і напіврозплющив очі. Напіврозплющив і напівглянув на Жбура.
— Петре, вріж мені кавуна, бо я чогось нічого не хочу.
— Молока з медом вип'єш?
— Молока з медом улий... Слухай, Петре, мене уважно. Аби нікому із нас не гаяти часу, збирайся і взавтра вранці їдь та шукай у степу свою сотню. Десь вона тут поміж Інгулами ходить. Ходить і шукає нас.
— Коли сотня іще жива... — і Жбур глянув на небо. — Коли запорожці її не вирубали...
— Думаю, Петре, ні. Полковник Кремпський і отець Лука не дали б їм уже так розгулятися. Так само, як і Богдан Микошинський. Бо хіба не досить низовикам одного мене в домовині? Досить сповна. Запорожці взяли своє, а я від них взяв своє. Та не будемо про це говорити. Одним словом, робимо так: удосвіта ви удвох із Шийкою помандруєте не вперед, а назад берегами Інгулів, як до Дніпра, в сторону Січі. А ми з Конашевичем як зможемо, так і покотимо через Чорний Ташлик на Синюху і Ятрань, вгору Південним Бугом на Гайворон, Брацлав, Немирів і Гнівань. Коли знайдете сотню, то доганяйте мене цією дорогою. А як не знайдете, то нею ж доганяйте все одно. Наше військо, певно, стоїть, де ми його й лишили, — у Брацлаві. Коли ж його у Брацлаві вже нема, то спитайте людей, де воно може бути. Що твій Куріпочка? Зможе іти він чи ні?
— Куріпочка мій оклигує! Вже й вина попопив. Я його щойно почастував. Дудлить, проклятий, як турецький сипах! — І Жбур оглянувся на гарбу, де біля неї в кульбабах, високо дихаючи боками, похропував його лежебока.
— Бо коли що, то бери мого Резі, — ліг на бік Наливайко. Так вони, слово до слова, не кваплячись, говорили, тоді як
Петро Конашевич, обійнявши під підборіддям коліна, сидів на пологому березі над водою. Коні вже напилися, вибрели з течії, поставали поруч з Петром і разом із ним, не мигаючи, вставилися й собі на закручене плесо плинучої ріки. Лоскітлива та м'яка, ніби лляна, вода ллялася за лепехою, а ловкі зеленуваті клени та головні шугали між лобастенькими та лобатими валунами. Самі ж валуни то з'являлися над водою, то зникали під нею знову: легка та податлива хвиля лагідно мила валунам голови. З їхніх голів стелилися за течією потемнілі від часу і плину водорості. Ці кам'яні валунячі голови й вистелені за течією водорості нагадали Конашевичу голені голови запорожців та їхні летючі за вітром над потилицями чуби-оселедці. Серце Петра заштовхалося. А тут ще йому понад вухом заіржав, щось пригадавши, Рябко. Петро Конашевич здригнувся, тоді непоспіхом встав, узяв коневу голову в руки і глянув йому в очі. "Все! Іду на Січ! На Запоріжжя! — прошепотів він собі. — Приймуть мене запорожці! Бо я хочу до них — це одне. Скінчив Академію в Острозі — друге. Вивчив і знаю зброю і римське право. Вивчив і знаю землі, міста, країни та їхній державний устрій. Вивчив і знаю чужі звичаї і релігії. Знаю латину. Знаю польську і грецьку. Надолужу турецьку. Буду я в запорожців за товмача, а пізніше, як виберуть, то й за писаря. А ще пізніше, як буде усе непогано виходити, можу стати і кошовим отаманом. Тоді перше, що я зроблю: негайно помирю низовиків із Наливайком і підможу з ними йому, бо інакше цей католицький і мусульманський світ знищить нас і поглине..."
— Де ви там, гей! — загукав від печери Жбур. — Ходіть-но!
По зозулиних черевичках, приємно відчуваючи, як вони лоскочуть його босі ноги, Конашевич попрямував до печери, де, зіпершись на лікті, лежали в розмові Наливайко і Жбур. Коні попаски подалися за ним. Яків Шийка вивів із води скупаного свого Шийка і, перевівши його по цей бік лепехи, зупинив та став розтягувати перед ним свої пофарбовані червоною хною вуса.
— Оце хна так хна! Ніякий чорт її не змива! А ще мішечок у запасі! А що, — звернувся він до коня, — як я пофарбую тобі нею гриву? Отоді вже удвох будемо горіти на цілий степ!
Шийко, якнайуважніше слухаючи господаря, раптом скочив убік. Та не від того, що Яків здумав червоною хною фарбувати йому гриву, а рвонувся від того, що в нього з-під морди вискочив зелений із крильцями коник-богомол. Від переляку коня злякався і Шийка, і тремтливими поглядами вони провели недалекий зелений політ богомола над лепехою.
— Ходімо, хай йому чорт! Де не стань — кругом хтось є! — сказав Шийка коню і повів його до возів, обминаючи місце, де присів у лепесі богомол...
У Петра Конашевича старший за нього на вісім років, тридцятилітній Северин Наливайко і давно колись, і тепер викликав дивне і сумне захоплення, як тим вершником на коні, що під місяцем уночі перебирається по підталому вже льоду на той берег весняної ріки: ось-ось той лід проламається, ось іще — ось, і змахне вершник руками і, навіть не крикнувши, піде разом з конем на чорне бездонне дно... Безоглядно відданий вірі, Наливайко не боявся нічого й нікого. Але чому нічого й нікого він так безоглядно не боїться? Ніщо його не страшить. Звідкіля це у нім? Чи лише від віри, чи треба таким родитись? "Боже, не обмини увагою цього чоловіка! Нічого йому не треба, крім Твого милосердя і Твого вказуючого і віщого перста до волі тим людям, що зібралися навколо нього в Ім'я Твоє, Боже!.." — Конашевич мимовіль задивився на Наливайка, що вже сидів на кошмі і тримав перед собою скибку кавуна.
Не дочекавшись Шийки, Конашевич підійшов до Наливайка. Видно, у Конашевича був не такий, як завжди, вигляд, не так, як завжди, він на Наливайка дивився, бо темно-горіхові Наливайкові очі стали як на морозі терен — вони зробилися чорно-сині, і з них на Конашевича дихнуло інеєм.
— Що? — спитав Конашевича Наливайко.
— Пане гетьмане, відпустіть мене на Січ, — сказав Конашевич і глянув на свої босі ноги, де поміж пальцями, як ішов, позастрявали й цвіли кульбаби.
Наливайком хитнуло, він знову ліг спиною на кошму і заплющив очі.
— Переночуй з нами хоч би ще ніч...
Жбур зиркнув на Конашевича, прикусив білого від молока вуса і не сказав нічого. Накинувши кунтуша наопашки, підійшов Яків Шийка. Він зняв свою мокру, а від того стемнілу білу чалму, поклав її на камінчик поруч з червоною фескою Жбура, подививсь, які вони гарні поруч, простелив кунтуша скраю кошми між Наливайком і Жбуром й обличчям до Конашевича після купання приліг.
— Ти, Якове, що, в чалмі й купався? — підсунув до Шийки ближче нарізану вудженину Жбур.
—Чалму вітер з берега у воду здув! Я саме стояв у воді по шию, коли бачу, що воно за течією пливе? Чайка не чайка! Коли дивлюся-придивляюся, пригнувся до води по очі — аж то біліє на бистрині моя чалма! Пливе, краями похитує! І вже намокла, хоча воно й шовк. І вже, бачу, тоне. Вітер над нею стоїть і дивиться, яка чалма є, коли вона повна води.
Я бігом за нею. Пливу-пливу, а Шийко саме на березі пасся. Коли ж як глянув, що я віддаляюся від нього за течією, то, звісно, подумав, що я повертаюся назад в Очаків до Нуззетогли, на дах, у своє біле крісло слухати вірші хана Газі-Гірея. І Шийко мій за мною! Біжить він берегом і плаче, що я його покидаю в степу на зиму між могилами перед вовками!.. І так мені стало шкода коня, що я бігом за чалму і прямо з ріки до нього!
Шийка замовк. По Наливайкові, по Конашевичу та й по Жбуру Шийка побачив, що їм усім трьом не до його теревень. Щось, було видно по них, між ними трапилося. Та все одно, як у таких випадках завжди, Яків образився: йому не вірять, його не чують, його не хочуть! Він відсунув від себе мисочку з вуджениною, послинив пальця, вмочив його в сіль і почав її з пальця мовчки злизувати. Від гарби заіржав Куріпочка. Та голови не підняв. Куріпочка заіржав уві сні.
— Поки ти, Якове, говорив, чалма твоя висохла, вже вона геть суха, — сказав, аби щось сказати, Жбур.
А Наливайко спитав:
— А що, Якове, вода іще тепла?
Це запитання Шийкою стрепенуло, і він запалився новим натхненням:
— Не те, пане гетьмане, слово! Не тепла — гаряча! Ніби тече ріка прямо з печі — так її наостанок літо нагріло! — похвалив воду Шийка, заодно не забув і про свого коня. — А мій Шийко злякався зеленого коника-богомола!
— Коника-богомола? Шийко ? Твого Шийка злякаєш! Так я тобі і повірю! — Жбур відірвав шматок лаваша і став їсти його без нічого — без кавуна і сиру. — Що ж то за коник такий? Мабуть, здоровенний?
— Ні, навпаки, не дуже. Тільки дуже скакучий! Перескочив мене, лепеху і річку! А Шийку? мій злякався, бо думав, що в Дикому Полі скачуть самі лише татари, турки і... — і Шийка прикусив язика.
— Чому ж ти замовк? Договорюй, хто третій: татари, турки і... і запорожці!
— Знову я не те зморозив... — знітився Яків Шийка. Правду кажучи, йому не хотілося запорожців перед Наливайком і називати. Ні перед Наливайком, ні перед Жбуром і Конашевичем, ні перед собою. Бо відразу ж в очах з'являлася домовина, а в ній Наливайко.
— Ти запорожців якраз і не назвав! — оборонив його Конашевич.
— Так думав назвати... — і Шийка скис, ліг на живіт і задивився в темну печеру. — Скільки раз собі говорив — не роздумовуй занадто, Якове, не роздумовуй! Ні! Роздумовую і, як завжди, потрапляю пальцем у небо!..
(Продовження на наступній сторінці)