Ховаючись під гарбою, яструб виглянув з-поза колеса і перед тим, як злинути в небо, вирішив трохи іще під гарбою постояти. Він глянув на сонце: чи встигав він на Січ, на вечерю. На Січ, на юшку яструб встигав, бо сонце мостилося ще тільки посеред неба, та, як і вранці, нікуди йти не хотіло. Сонце з небес, а яструб із-під гарби стежили за реп'яхом, валкою та повалчанами, й одне згори, а другий знизу чекали, що ж воно буде.
На поклик Докії молодиці, дівчата і монашки підвели за возами очі. З-поміж динь на гарбі витягнула шийки малеча. І саме тієї миті Наливайкового коня-реп'яха Резі щось, мабуть, вкусило під хвостом чи де в іншому ніжному місці, бо він став навколо себе крутитися. Спочатку поволі, а потім швидше і швидше! За хвилину Резі розкрутився так, що в Докіїній голові запаморочилося і вона обіперлась на воза... Раптом Резі підскочив, перекрутився в повітрі ще раз і з лускотінням упав на землю. Від струсу об землю Наливайко з нього звалився. Докія почула, як затріщав на стібках Наливайків кунтуш, розлізся по швах, опав повздовж тіла, і Наливайко з'явився перед жіноцтвом у білій, тонкій, шовковій, подарованій ханом сорочці! Молодиці, дівчата і монашки зажмурилися: таку сліпучо-білу сорочку в своєму житті вони бачили вперше...
Докія сплеснула руками.
— Господи, пане гетьмане, тепер я вже бачу, що ви в сорочці родились!
— Нічого не пам'ятаю! — Наливайко затрусив головою.
— А я, пане гетьмане, пам'ятаю чистісінько все, коли воно почалося звідти, — і Докія піднесла руки до неба. — А почалося воно, як на кожну погибель, раптово: почули ми ґвалти птиць. Не встигла я зміркувати, звідкіля й куди їх несе, як побачила той проклятущий вітер. Вітер летів попереду птиць і гнав попід хмарами ордища реп'яхів, їх було стільки, що за хвилину вже й хмари були в реп'яхах, як худоба.
— Перепало нам трохи з Резі, — і Наливайко обійшов свого невидимого коня.
Нещасний Резі вже подумав, що доведеться йому, замурованому реп'яхами, отак і вікувати і що відтепер йому годі й думати про веселих лошичок!.. Безталанний Резі згадав хана Газі-Гірея. Як той пестив його! Як однією рукою обнімав його хан за шию! Як другою рукою хан підносив йому до незагнузданих губ ніжний, як саме ханове ім'я, незрівнянний ні з чим кишмиш! А ввічливі конюхи! Як вони мили Резі пахучим пінявим милом і двічі на день купали в ранковому та вечірньому морі!.. Прощайте і хан, і мило, і море!.. Подарував ти, хане, мене цьому дивному чоловікові, і я тепер через нього стою в реп'яхах і стоятиму в них довіку!..
Яструб виглянув з-під гарби. Перед тим, як полинути в небо, він вирішив к'якнути-попрощатися з приємними йому жінками, дівчатами і монашками, бо коли їх тепер побачиш? Вирішив він к'якнути на прощання і їхньому жіночо-дитячому головнокомандувачу. Яструб для голосу вже й розтулив дзьоба, як раптом йому на голову гепнулася диня. Він клюкнув дзьобом між лапами, бо від тієї золотавої дині в його жовтих очах стрибонули золоті іскри: то жвава малеча по динях з гарби покотилася до гетьманового коня.
Резі здригнувся, бо тепер, окрім реп'яхів, його обліпив ще й дитячий щебіт. Малі пустуни полізли по ньому, наче мурашки, а їхні меткі рученята щось почали із ним витворяти. У Резі з'явилася надія, бо коли біля тебе діти, то ще можна жити. Так воно й сталося: один з-поперед другого, ніби завиграшки, дітлахи прийнялись оббирати із нього його волохате нещастя.
Резі відчував, як з кожною миттю він стає легшим і йому стає легше дихати. А коли хлопченята розліпили йому ще й очі і він у гурті жінок побачив і свого нового господаря, і як тихим іржанням зраділи йому валкові, запряжені у вози коні, то він стрепенувся й відчув на собі бойове сідло! Сідло, стремена та гнуздечку! М'язи його почав наливати вогонь, і він уже готовий був бігти! Він покосився на господаря, що той скаже йому. Та сказав Резі не господар. На собі у сідлі Резі відчув уже господаря іншого: з очима на все лице, з вологими зубками, не дістаючи ніжками до стремен, на нім уже вмостився хлопчик. Він молотнув п'ятками Резі по боках, вчепився йому за гриву і, дивлячись на малечу, що стояла під ним по шийки у ковилі, задеренчав баском:
— Я Наливайко! Я гетьман Северин Наливайко! Но, мій конику, но!
Резі, тепер вже косуючи на них обох, на хлопчика й на того, що в білій сорочці, засумнівався і розгубився, бо хто із них Наливайко справжній? Чи цей малий з шлеєчкою через плече, чи той, кремезний, що стоїть у ковилі з золотим кінчиком шаблі? І з ким тепер степом бігти? Кого з них у сідлі на собі нести?
З репнутої навпіл дині замість туману яструб напився динячого соку і, вже не гаючись, випурхнув із-під гарби в небо, зробив над возами, малечею, жінками та Наливайком коло й пахучими від золотавих динь крилами, як завжди, не поспішаючи, попрямував на Запорізьку Січ, на Базавлук, на Хортицю, на Дурну свою Скелю.
З півночі напливли вже не хмари-вивідувачі, а хмари-осінки правдиві. Йшло серед них і кілька зимових, бо одна із них затрималася над риплячою валкою і завірюшила снігом. І хоча та зимова хмарина хуртечила і недовго, дині на гарбі побіліли, а Наливайко з гриви Резі зачерпнув жменю снігу, аби прикласти його до обличчя, бо садніло воно ще й досі. Він уже доносив сніг до чола, коли раптом побачив, що з його снігової долоні на нього глянула Галя. Як і тоді перед заручинами, Галя стояла в сніговому розкот і з нього дивилася на Наливайка. Галині коси, намисто і кофта, як і тоді на Різдво, горіли в червоногрудих заблуканих снігурах, і вона про щось Наливайкові говорила.
Та говорила так тихо, що Наливайко не міг свою жінку розчути. Тоді він приклав снігову Галю до вуст і перестав дихати. Наливайко не дихав, поки Галя на його вустах не розтала...
Відлетівши від валки на два яри, яструбові перехопило подих: з глибини степу, зі сходу, з'явилося кінне військо. Військо було невелике, рухалося непоспішливо, та йшло воно в напрямку валки, хоча валки не бачило. Раз по раз від нього відскакувало по двоє-троє вояків. Вояки, не злізаючи з сідел, забиралися на могили і їхні очі розлітались навсебіч — когось вони боялися чи доганяли. Не помітивши тих, кого треба, дозорці з'їжджали з огил і поспішали до інших. Піднімалися кіньми й на ті і знову перебирали очима сумну ковилу. Так від могили до могили військо і пересувалося. І що було дивно — воно мовчало. Ніхто нікого не окликав, ніхто нікому не скаржився і не совітував. Вояки рухалися, ніби не знали мови, ніби у них не було язиків. Звично, орди чи армії коли й не галасують у поході, то хоч гомонять. А тут мовчали і коні. Та ще дивніше, помітив яструб, що ці вояки були до пояса голі. Всі до одного. Хто-хто, а яструб набачився з неба військ усіляких: від сипахів Єгагггу, де щороку він зимував, до сипахів і галер султана. Армії персів й арабів, грузинів і вірменів воювали під його крилами і очима. Але вони всі, хай як сонце їх припікало, а воно їх пекло завжди, хоч у що-небудь вбиралися. Ці ж роззирались у сідлах голі до пояса. Чи не мали у що вдягнутися, чи хто їх у степу обдер, бо як же отак голяка тюпати проти зими? А тут ще на їхню голову, знайома по валці, з'явилася зимова хмара. Хмара, видно, ніяких людей не любила, бо засніжила їх, голоплечих, так, що їхні розгарячілі спини взялися туманом, і степом тепер скакало не військо, а тупотів туман. Виднілися на могилах самі лише дозорці. Вони стирчали поруч із скіфськими бабами і разом з ними вдивлялися в небокрай. Раптом двоє дозорців — один у червоній фесці, а другий у білій чалмі, єдині, що були на все військо у кунтушах, — видно, помітили те, що їм було треба, бо обидва просто злетіли з могили до свого війська-туману і повели його через два яри просто на валку, на повалчан. Вояки вискочили на сонце і тепер ніби всі одягнулися в мокре золото, у золоті кольчуги. Повалчани, помітивши їхній скач, оточили себе возиками та гарбою. Малечу повкидали на днища, а самі взялися за рушниці. З шаблею та пістолем у руках перед возами став на коні гетьман.
Яструб притишив крила, розвернувся і завис. Серце його ударило в бубни: вкотре вже він знову побачить кров!.. У дзьобі йому пересохло знову, і він напився туману, що піднявся до нього з того голого війська. Туман пахнув кіньми та людьми, тими вояками, що вже доскакували до валки, та, не доскочивши до неї на постріл, посплигували із сідел і повели коней у поводі. Вони повели коней у поводі і закричали. Та навіть не закричали, а загучали горлом, як клекочуть орли! Людським голосом, закричало лише двоє: той, що був у червоній фесці, і той, що в білій чалмі. І прокричали вони три лише слова: слава! слава! слава!..
З возів вистромила здивовані шийки малеча, а за возами, опустивши рушниці, підняло очі жіноцтво.
Допитливий яструб усе ж таки додивився, як те голоплече воїнство посадило поперед себе в сідла на коней жінок і малечу і всі вони разом з гетьманом рушили степом на захід, туди, де котилося сонце. А яструб, пропахчений уже не шкварками, як на Січі, а степовими пахучими динями, духмяними крильми подався-подався до дніпрової павутинки, аби не спізнитися до козаків на юшку.
(Продовження на наступній сторінці)