— Нема! — крикнув Петро й показав нагаєм фіолетовому дюканщику на свою голову та на пояс. Дюка нетвердими руками поставив бочку на розвора гарби, позадкував і зник у корчмі. Поки Петро стояв перед Куріпочкою на колінах, прикладав йому вухо до губів, чи дихає, Одноносий виліз із ліплянки: в його мокрих руках грали два ятагани й нова, видно, щойно із сундука, з китичкою, червона феска. Не роздумуючи, Петро дістав з гаманця три золотих тумани. Та Одноносий узяв лиш одного тумана, поцілував Жбурові чобота й сам почепив Петрові на пояс новісінькі ятагани та насадив йому на голову феску.
Сипахи-тулумбасники востаннє ударили в тулумбаси і перестали: з мечеті, з її примарного мінарету, скликаючи правовірних на обідній намаз, витягнув голос невидимий муедзин.
На баштах, на жовтих фортечних стінах Очакова, на засипаному білим піском подвір'ї Нуззетогли для проводів Наливайка за волею хана вишикувався його дипломатичний, військовий та господарчий корпус, а з ним і сипахи паші. Всі вони обернулись обличчям на схід й опустилися на килимки. Аталики, нуреддіни, мурзи, беї, калги, капихалки, диван-ефенді, кіларджі-баші, балджі-баші, алі-баші, капуджі-баші, размінбеї, орбеї, хадим-аги, салердар-аги, язиджі, нукери і сипахи — всі вони піднесли Аллаху хвалу і славу.
Посеред подвір'я, тримаючи за повіддя коней, — буланого свого Рябка та молодого білогривого Резі, що подарував Газі-Гірей Наливайкові, — босий, без кунтуша, в самій натільній сорочці, з каламарем за поясом і гусячим за вухом пером, піднесеними язиджі, чекав гетьмана Петро Конашевич. Коли почався намаз, Конашевич, не випускаючи з рук поводів, став у пісок на коліна й собі. Перехрестившись, він подякував Богові й хану за Наливайка, за себе, Жбура і Шийку — всі вони четверо їдуть додому живі! Конашевичів буланий Рябко недовірливим оком водив по ногах Резі, по його білогривій вигинистій шиї, по гнідих, як запечена глина, грудях і зверхньо посміхався. Та в його посмішці все одно відчувалася заздрість, а заодно, — треба Рябкові віддати належне! — мимовільне захоплення схованою під шкірою у Резі могутньою швидкістю та страшною силою. Ще оглядався Рябко, та то вже байдуже, на чотирьох інших позад себе турецьких коней, що попарно були запряжені у два вози. Один голубий і широкий, встелений мало не до коліс перськими килимами, призначався для Наливайка, коли той стомиться в сідлі, а під повстяною високою халабудою другий зелений віз був із харчами.
Таких облич, особливо в беїв і мурз, Конашевич іще не бачив! їхні обличчя одне одному говорили: "Лк може великий хан, та ще з такою пишністю, відпускати на волю цього гетьма-на-бузувіра? Замість того, аби відправити його в Стамбул до султана або ж відрубати йому голову іще в Очакові й піднести її султанові в шкіряному мішку, хан дарує йому коня й огортує тегеранськими килимами!.." — "Бодай, хане, приснилося тобі свиняче сало!" — почув Конашевич від крайнього до нього мурзи, що стояв за Рябком і роздивлявся свої ні з того ні з сього раптом розквітлі, ніби весною, нігті. "Сам ти свиняче сало і чортів вилупок! — подумки відповів мурзі Конашевич. — Хан відпускає Наливайка на волю тому, що Наливайко за волю б'ється!.." І, як Резі, Конашевич погірдно піднімав голову, ніби й сам він був Наливайком, і не гетьманом сіроми-голоти, а великим гетьманом Запорізького Війська і України (це станеться через 19 літ).
Під напиналом Нуззетогли відправляли намаз лікарі, аглани і капітан-капуджі. Лише хан і Нуззетогли, дивлячись на свої білі підв'язані ноги, молилися на спинах. Муедзин доспівав, і всі підвелися. Наливайко підійшов до Газі-Гірея. Газі-Гірей зіперся на лікті. Ханові та Наливайкові очі зустрілися.
—Я, гетьмане, навіть не знаю, як вам й сказати: до зустрічі чи прощайте, — усміхнувся Газі-Гірей.
— Скажіть, хане, прощайте. Я думатиму, аби нам більше не зустрічатися, бо як зустрінемось — битися будемо знову.
— Тоді прощайте...
— Прощайте... Шийка переклав.
Раптом ханові і Наливайкові руки пішли назустріч... Наливайко нагнувся над ханом, і вони обнялися!
— Благословить вас, хане, Аллах...
— І вас, Наливайку, Бог, — прошепотів Газі-Гірей. Паша побілів. Він, а з ним і капуджі, коли побачили, що
Газі-Гірей із Наливайком не лише приязно попрощались, а й обнялися, — паша й капуджі перестали жити! Перед ними душа до душі припало не лише двоє чоловіків, а дві непримиренні віри — Бог обійнявся з Аллахом! Небо одне припало до іншого!.. Нуззетогли, ковтаючи на подушці сльози, терпнучи, відчував, як він починає великого хана, великого татарського хана-поета ненавидіти...
Наливайко обернувся до лікарів. Його темно-горіхові очі пішли до кожного з них окремо, і він, підійшовши до них, кожному окремо вклонився. Курди на таку увагу й подяку не сподівалися, й на їхніх очах, як і в Аббаса, вийшли і стали сльози.
Наливайко підійшов до Нуззетогли та капуджі-баші. Охоплене чи з моря, а чи з Дніпра налетілим раптовим вітром, зелене легке напинало залопотіло, аж залящало, над їхніми головами, ніби хотіло зірватися зі стояків і полетіти в провалля.
— Даруйте, високий паша, і ви, капуджі, що завдав стільки клопоту, — сказав їм обом Наливайко.
Шийка переклав.
Капуджі стенув плечима, а перепелячі вуса Нуззетогли змахнули крилами, підняли його голову над тахтою, та не втримали і знову опустили її, важку, на тахту. Нуззетогли простягнув до столика руку й підняв цеберко з бузою.
— Десять тисяч разів шкодую, що я не в змозі провести за поріг свого дому вашу Гетьманську Дорогоцінність сам!
Нуззетогли надпив із цеберка першим і передав його Наливайкові. Наливайко випив бузу до дна, поставив цеберко на столика й пішов до східців, що опускалися на верхній двір.
— А домовина? Як, гетьмане, з нею? Заберете, Безсмертний, домовину з собою чи ні? — схопився вже довіку, мабуть, без гарему, запухирілий від комарні капуджі.
Та цього Шийка Наливайкові не переклав.
Хан, паша та лікарі проводжали поглядами Наливайкову спину. Обіднє сонце у просвіти крізь напинало било по його спині промінням, ніби рубало її шаблями... Вже як минали фікуси, де Яків похапцем встромив ноги у чоботи й на прощання трохи підняв до агланів із шиї чалму, його наздогнав Аббас і вклав у руку мішечок.
— З червоною хною! Для твоїх, щоби росли на здоров'я, вусів!
Яків зігнув шию, та не розрахував і замість щоки поцілував Аббаса в червону бороду.
У супроводі крутоплечих, з оголеними ятагами, крутошиїх агланів Наливайко вийшов на розцвічений фесками і чалмами двір. Тулумбаси забили гучніше. Попереду Наливайка ступало двоє салердар-аги: один ніс попереду себе срібне сідло, а другий тримав на витягнутих руках позолочену шаблю. Конашевич, ступаючим босоніж по розтолоченому піску, підвів гетьманові Резі. Один салердар-ага миттю коня осідлав, а другий передав Наливайкові шаблю. Тулумбаси зашаленіли. До них підпряглися бамбукові труби, і муедзин, що виглядав у віконечко з мінарету, швиденько заткнув собі пальцями вуха та сховався.
Наливайко взяв повід нового свого коня і ніби несамохіть зустрівся поглядом з важкими очима татарських беїв і мурз, що пасли молоду Наливайкову силу: високий його — на дві голови вищий від гриви коня — зріст, поставу, ходу, а найголовніше — руки, що впали в очі усім. Коли Наливайко прийняв подаровану ханом шаблю, то вищий татарський і турецький військовий цвіт — усі тут присутні турки і татари не могли не помітити Наливайкових рук: пальці у Наливайка були прямі, тонкі і гнучкі, як на картинах у стародавніх китайців, а самі кисті довгі, широкі й також тонкі, ніби народжені для боріння і шаблі. Беї і мурзи вже не дивилися ні на Резі, ні на срібне сідло, ні навіть на самого Наливайка — вони бачили тільки його руки. Дивлячись саме на них, ханські воєначальники захмукали й підібрали під вуса губи... Наливайко привітно кивнув очаківському гарнізону, взявся за луку сідла, передихнув, підтягся і вискочив у сідло сам. Білогривий Резі козирнув вухами, покосився на нового, в синцях господаря, запам'ятав його і, оминаючи мечеть, рушив із верхнього двору. Труби хропли, а тулумбаси репали... І тут Наливайко зі свого Резі, а Шийка зі свого Шийка і Конашевич з Рябка побачили, як глиняною вуличкою у компанії кіз і влючків, зі шлеєю через плече, запряжений у гарбу, в червоній з китичкою фесці, при двох на поясі ятаганах сунув до них Петро Жбур. А на гарбі, обкладений із боків динями, вистромивши через полудрабки свої копита, лежав на спині і ледве дихав Куріпочка — Петро його віз із собою.
(Продовження на наступній сторінці)