За глодовим віттям під нею, внизу, річковою долиною, наближаючись до печери, прямувала невеличка озброєна валка. Два вози і гарба чи турків, чи козаків. Чи турків, чи козаків було четверо. Перший із них, цибатий, у червоній турецькій фесці та в синьому козацькому кунтуші, з двома на поясі ятаганами, простував пішки. Він вів запряжених у переднього воза коней і часом оглядався через плече: на розкішних трояндових килимах, що звисали краями мало не до коліс, лежав його пан чи товариш. Поранений або хворий, той грів під пахвами руки і не ворушився. За ним, за його відкиненою на килими непорушною головою, прив'язаний поводом над колесом ззаду, під коштовним срібним сідлом, ступав білогривий кінь. За тим осідланим впорожні конем під напнутою білою повстяною халабудою погойдувавсь другий віз. Ним, також парою добрих коней та одним вільним, припряженим збоку, правив рудий хлопчина.
Може, хлопчиною він Докії здавався через те, що руда голова його була без нічого, а на тілі-худоті теліпалися лише сорочка та штани. Хлопець тільки те й робив, що на своїх босих ногах лупив канчуком прилипчастих ґедзів. За рудого-ловим, за його халабудним возом, підігнана до нього впритул, прив'язана реміняччям, без дишла і коней, на гандрабатих колесах скрипіла турецька гарба. На гарбі, обкладений з боків динями, зверху на них, напівлежачки сидів кінь. За гарбою, за тим на динях конем, у білій, наче качан капусти, чалмі й так само в синьому козацькому кунтуші, на чорнім шиястім коні подрімував у сідлі четвертий козак чи турок — не розбереш. Валка наближалася до печери.
Докія з шаблею та сокирою у руках у глодищі зачаїлась. "Ану ж бо проїдуть, — сподівалася вона. — Ану ж не зупиняться! А як не проїдуть? А як зупиняться?"
Валка порівнялась із печерою.
І хоч як Докія примирала і не дихала, та глодове листя, що перед тим німувало, раптом у неї перед устами затріпотіло, залящало на скелі і на долину! Листок об листок ударив, як перед небезпекою б'ють козаки у литаври!..
Той, що лежав на килимах, підняв у білому рукаві руку — і вози поставали. І зупинились вони якраз біля печерного входу, майже під кам'яним козирком, що задирався над печерою і ніби казав повалчанам: "Здрастуйте! Я вас вітаю!"
Зальодовілим поглядом Докія стежила за тими чотирма турками чи козаками, бо що воно буде? Що вони зараз робитимуть? "Не приведи Господи, як із печери хто висуне носа й вони побачать! Та чи тепер хто і виткнеться, бо не могли ж, навіть сонні, жінки не почути чужого? — втішала себе Докія. — Вони вже, певне, похапали дітей, побігли в темінь печери переховатися. Адже ховатися і від татар було їм не впервину!.."
Біда прийшла від коня, що сидів на гарбі на динях. Усі решта четверо запряжених у вози коней, а з ними троє і верхових як стали біля печери, там, де їх зупинили, то так і стояли. Вони змахували, перемахувалися хвостами, мовчки хотіли води і мовчки хотіли їсти. Ця ж диняча гидоморда підняла раптом охлялу шию, повела в бік печери безвухою головою і заіржала. Подала свій іржавий голос, мовляв, будьмо всі обережні, бо в печері хтось є! "А є, негіднику, є! Полонянки татарські, іроде в кінській подобі!.. Прийшла наша погибель!.. Не проминула!" Докія в розпачі пригасла шаблю та сокиру до серця.
І що? Зачувши іржання Безвухої Гидоморди, цибатий, рудий і той, що в чалмі, покинули коней своїх і негайно підійшли до гарби. "Ох ти ж моя Куріпочко безталанна!" — з жалісливою турботою і повагою сказав Безвухому Гидоморді цибатий. "Глянь, ти ще й ніжне якесь, що тебе куріпочкою називають!" — вже не подумала, прошепотіла Докія. А цибатий, рудий і той, що в чалмі, відв'язали гарбу від воза, розвернули її передком до ріки й узялися Безвухого Гидоморду-Куріпочку зсаджувати з пахучих, — Докія чула їх аж біля себе! — золотавих динь. Схиливши в пошані голови, повалчани знімали Гидоморду з гарби, ніби турецького султана. Цибатий зігнувся перед гарбою, а його двоє товаришів стали тягнути Безвухого за передні копита тому на спину. З гарби западали й покотилися до ріки дині. Звисаючи передніми ногами з плечей цибатого і теліпаючи мордою над його червоною фескою, опираючись задніми копитами вже на землю, Гидоморда опинився ніздрями навпроти печери і заіржав, ірод, знову! Він заіржав ще будучи на спині цибатого, а коли той опустив Гидоморду й передні копита в траву і ледве звільнився з-під його западистого живота, іржанув ще. Цибатий хутко нагнувся, зірвав при чоботі жовту кульбабу, підніс йому під обидві ніздрі й почав благати:
— Понюхай кульбабку! Не відвертайся! З'їж її, зжуй! Вона солоденька, а заразом і гіркенька!
Безвухий Гидоморда-Куріпочка послухався. Він кульбабу понюхав, підчепив її знизу губою і зажував. Вдячні йому за це, повалчани стали рвати навколо гарби розквітлі цієї лише ночі свіжі й останні літні кульбаби. Вони складали з кульбаб букети й підносили їх Гидоморді під очі, аби роздивився, що годують вони його не чим-небудь, а тим, що люблять самі навіть бджоли, а бджоли гівна не люблять! Той, що був у чалмі, зняв її з голови, нарвав і підніс Гидоморді повну чалму квіток. Гидоморда нюхав букети неохоче, та поглинав охоче. "А може, воно й не кінь, а почвара яка і цю почвару вони кульбабами задобрюють?" — перехрестилась Докія й собі зірвала із глоду ягідку і, терпку та зелену, з'їла.
Тим часом рудий і той, що в чалмі, подибали до возових своїх коней, випрягли їх, прихопили з ними і верхових і погнали до води напувати. А цибатий дістав з халабуди бурдюк, відіткнув з нього кукурудзяного качана, ковтнув з бурдюка темно-червоного вина, облив ним з незвички підборіддя та сорочку, підійшов до Безвухого і влив у горло йому. Безвухий Гидоморда-Куріпочка, запивши кульбаби вином, після того, як натер за дорогу на динях боки, ліг на прохолодну траву і блаженно заплющив вишневі очі. Цибатий лишив йому бурдюка біля безвухої, вже заснулої морди, а сам дістав із халабуди дві сакви, вовнячу, згорнену в сувій, білу кошму та іще два бурдюки. Усе це одне на друге він прилаштував на кошмі попереду себе і, блискаючи на ріку і Докію ятаганами, пускаючи ними зайчиків, пошпортав під козирок до печери. Йдучи між рікою та скелями, він нишпорив по них очима — чи виглядав кого, чи задля перестороги? Його темний горбатий ніс так і ходив над кошмою по степу і по горбах, по скелях, по терновинню і по глоду, де принишкла Докія. Докія обкуталася гілками, аби від цибатого затулитися, бо побачить! Бо він, — видно по нім! — що вгледить усе!
Цибатий дійшов до печери, зняв бурдюки і сакви, а кошму розстелив під козирком у холодку. Про щось розмірковуючи, він над кошмою постояв, подумав, перевів на печеру очі, ніби щось і колись у печері забув. "Тепер він у неї залізе! Ось тепер ми пропали й справді!" І Докія, аби не крикнути йому, щоби він у печеру не ліз, затулила гілкою рота. Цибатий враз насторожився: він, видно, відчув бажання невидимої Докії, бо пильно глянув саме на глід, і саме на той, де вона зачаїлась. Та лізти в печеру він не поліз, махнув на неї рукою, став навколішки на кошму, зняв із чорної голови феску, поклав її на камінчик збоку і порозв'язував сакви. З однієї цибатий дістав звієць білого полотна і розстелив його теж, тільки зверху вже на кошмі. Затим із цієї ж сакви витяг шмат вудженої конини, кругляк овечого сиру, лаваша та кавуна. З другої сакви дістав торбинку білої, як мука, кримської солі, мідні ножі, мисочки та глиняні кухлики. Розставивши та розіклавши все це на полотняному звійцеві, з одного і другого бурдюка цибатий налив у чотири кухлики меду і молока, розколотив ятаганом, тоді повернув голову до переднього воза, де на трояндових килимах не ворушився його товариш.
— Пане гетьмане, обід на столі!
"Пане гетьмане... — мимовіль повторила за ним Докія. — Як-як, так і сказав — пане гетьмане? То, виходить, ніякі вони не турки! Так вони ж і перед тим говорили по-нашому, а я з переляку і не дотумкала!.."
Той, кого цибатий окликнув гетьманом, поволі звівся у возі, одним чоботом став із передка на дишло, другий чобіт заніс над штельвагою, та похитнувся і мало не впав. Цибатий метнувся до нього, звів його на траву, і тепер... тепер, коли вони вдвох розвернулись обличчями, Докія впізнала їх і захолола зовсім — перед нею внизу під печерою стояв Северин Наливайко, а поруч нього його товариш, що його запам'ятала Докія, коли той на заручинах Наливайка і Галі танцював у хаті "Куріпочку"! Тепер Докія розпізнала усіх чотирьох, бо всі вони на Різдво були в їхній хаті! Та тільки чому Наливайко увесь у саднах, іде-заточується, і звідки він їде? Чому Петро Жбур дибає в турецькій фесці та при двох на поясі ятаганах? А рудий острозький спудей Конашевич, що тоді на Різдво палахкотів у червонім своїм кунтуші, тепер у самій лише натільній сорочці підскакує, босий, на будяках? Та, головніше, чому Наливайко без війська? Де воно? Де твоє, Северине, військо? Боже, Боже, невже твоє військо і тебе розбито?!.
У Докіїній голові гойднулася чорна гойдалка, і, чіпляючись за прижовкле гілля, вона осіла на глину і знепритомніла...
Жбур допоміг Наливайкові дійти до кошми. На кошмі Наливайко відліг на спину, полежав із розплющеними очима, а тоді їх заплющив. Кривим татарським ножем Жбур заходився краяти вудженину.
Наливайко лежав, і на його обличчя від кам'яного печерного козирка насувалася тінь — сонце сідало. Тінь притемнила чоло, насунулася на брови, напливла на щоки і ніс, на вуса, дійшла до губ і на них зупинилася, бо Наливайкові губи ще довго були золотими. Та ось потемніли й вони, потьмянів на горлі борлак, а з ним і вишитий навколо шиї рубчик сорочки.
(Продовження на наступній сторінці)