Тепер вони тихо лежали поруч — він, кримський хан, і український гетьман. З підвішеними ногами — один, і непритомний — другий. "Не вистачає лише третього — польського головнокомандувача Станіслава Жолкевського, — подумав Газі-Гірей. — Тоді б ми, спочиваючи втрьох, були б у повному зборі!.."
Теліпаючи шиєю ззаду над фескою капуджі, білими ракушняковими східцями з верхнього двору на дах вистромився Яків Шийка. Аглани, що відразу ж упізнали козака по його вільній ході, набичилися. Яків глянув на них байдуже. Він скинув чоботи і поставив їх по-хазяйськи під фікусом. Потім зняв, як звелів капуджі, з пояса шаблю і поклав її на халяви. Протер шию холодною зранку чалмою і примостив чалму поверх шаблі на чоботи.
— Тепер куди мені, капуджі?
Почувши, що козак говорить по-їхньому, охоронці ханового тіла подивилися на Шийку вже обережніше. Яків це все відчув, і його шия почала витягатися вище.
— Сюди, — відповів йому капітан, зняв із лисини феску та показав фескою на стояки, поміж якими під напиналом у блідій вранішній глибині широчіли три зелених тахти.
Минаючи лікарів, Яків зупинився, де зупинився капуджі, — біля хана. Газі-Гірей пройшов Шийку очима від шкарпеток до шиї і спитав:
— Як ти себе почуваєш?
— Нівроку, великий хане, — вклонився йому Яків.
— Я покликав тебе, аби мати за перекладача. Значний ти козак чи простий?
— Простий, великий хане.
— Звідки знаєш турецьку мову?
— Три роки був у турків у полоні.
— Ти знаєш, хто лежить поруч зі мною?
— Поруч з тобою, великий хане, лежить мій великий гетьман Северин Наливайко.
Наливайко, ніби крізь воду, впізнав Шийчин голос. Очі його розплющились. Газі-Гірей це помітив і через Якова заговорив:
— Доброго ранку, гетьмане. Будем знайомитись: я Газі-Гірей. Вибачайте, що не встаю вам назустріч, бо, як і ви, не можу.
Яків переклав.
Наливайкові брови збіглися, і він чи то з недовірою, чи не тямлячи, де воно й що відбувається, потемнів поглядом до Газі-Гірея. Газі-Гірей, аби зручніше було лежати, підмостив руку під бока.
— Вибачте, пане гетьмане, що зразу питаю, але що з вами трапилося?
— Даруйте, хане, й мені, а з вами? — Наливайко глянув на задерті ханові ноги.
— Хто б міг подумати, що з нами таке могло статися! — гірко продихав хан.
— Ніхто й ніколи, — Наливайко й собі насилу перевернувся набік, і також просунув руку під бока. — А ми думали як?
— Ми думали, що ніхто й ніколи! — теплий голос Газі-Гірея торкнув Наливайків голос, і Наливайко ніби продовжив хана:
— Та що би з нами не скоїлось, воно вже є...
— І я так само кажу... Хадим-ага! Де ти?
— Ось я, Великий хане! —лікарі з агланами розступилися знову й відкрили під фікусами хадим-агу: з чаєм і медом на столику перед собою той стояв наготові.
— Чи не пора нам з гетьманом щось і підснідати? — усміхнувсь Наливайкові хан.
...Вони проговорили ввесь ранок, і день, і вечір. Починаючи від прапрадідів і дідів і до своїх колисок. Говорили вони та мовчали й тоді, коли море та Дніпро об'єднував золотими рогами місяць. Яків Шийка, перекладаючи їхні розмови, так заморився, що вже й не радів своїй отакій роботі. А коли, вже запівніч, Газі-Гірей почав Наливайкові шепотіти вірші, Яків затерп. Нуззетогли, слухаючи поезії хана, від щастя змигував. Лікарі після кожної Газі-Гіреєвої газелі та касиди притуляли руки до вуст: "Бісміллахі рахман рахім!.." "В ім'я Аллаха, всемилостивого і милосердного!.."
А Петро Жбур накурився в кімнатці з сипахами маку, насмоктався його з кількох попідряд кальянів і одурів. А туркам абищо! Чи вони до макового куріння вже позвикали, чи менше його в себе втягнули, бо їм нічого, а Петро з голоду та незвички забаранів. Розкидаючи по кімнатці руками, він запропонував сипахам боротись. Турки відмовилися. Тоді Жбур із подарованого ще паном Ясельським під зав'язку набитого гаманця дістав золотого тумана і сказав: хто з ним побореться й переможе чи ні, тому він все одно тумана дає! Турки злякалися. Петро образився, сховав монету назад і запитав, де тут у них корчма. Сипахи не зрозуміли. "Ґоль-ґоль-голь!" — він задер голову, показав, як ллють у горло горілочку, і запитливо витріщився на турків. До турків дійшло. "Дюкан! Дюкан!" — заметушились вони й потягли Петра за рукави кунтуша.
Компанія вивалила за поріг, і перед Жбуром знову зажовтіли, як житні черстві коржі, мазанки та мазанки, де на плескатих низьких дахах сірими кублами ріс чи, може, уже й не ріс, а досихав сірий курай.
— Дюкан! — І турки викинули перед собою рушниці.
Не зволікаючи, Петро попереду з димучим у витягнутій руці мідним кальяном, а сипахи з боків і позаду, збиваючи пил і спеку, тісною вуличкою потупотіли до випиваннячка. Жбурова голова виносилася над кублами кураїв. Отак баско крокуючи і ще разочок затягнувшись з кальяну, він уже по-домашньому поплескував мазанки по дахах, а турків по фесках. Таким панібратством сипахи не гребували, бо раз по раз забігаючи наперед, заглядали на Петрів пояс, де поміж двома шаблями тужавів з туманами гаманець... Збираючи ліктями і плечима з мазанок глину, Жбур ішов-ішов, а тоді несподівано вкляк. Пливучі очі його пішли угору. Сипахи оточили його, чого, мовляв, зупинився, чому не йдеш? Ходім-ходім з нами! Та він зупинився, бо забачив, чого не бачили турки: над Очаковом, у запорошенім глинянім небі над ним з'явилась дочка арабського халіфа принцеса Хабіджа! Завинена в жовту свою халамидку, Хабіджа з'явилася не сама, їх було дві. Принцес жовтіло однакових двоє, й обидві здригували з-під хмарки Петрові золотими сандалійками, ніби його сварили. Жбур на хвилину знітився, що й справді не те він робить і не туди іде! З повними дурману очима він став від принцес задкувати, й коли оглянувся, куди задкує і відступає, помітив, що за ним і за сипахами голою вуличкою тюпав Куріпочка, і теж не один! Замість одного — Куріпочок тюпало двоє!
— Не може бути! — крикнув Петро. — "В Цареграді на риночку, там п'є Байда мед-горілочку!" — загорлав він обом своїм Хабіджам, Куріпочкам і туркам.
Рогаті кози, стрибаючи поміж кураями з даху на дах, супроводжували Петра та його розхвильовану гирилицю сипахів. Кози теліпали з мазанок сережками і вевекали, ніби йшли на весілля: в їхнім очаківськім запиленім існуванні козацький голос Петра воскресив їм забутий вже голос незалежного козячого духу!
Турки потягли Петра за рукав на бічну облуплену вуличку, що полого сиротіла униз, як іти до казарми. На цій заспаній вуличці, як безводні бархани, один біля одного лежали невідомо від чого зморені віслючки. Вони, як завжди, дрімали. Петро, переступаючи через їхні залежані боки, співав вісточкам натщесерце: "Та не день, не два, не одну нічку!.." Висловухі під тінями його чобіт схиляли голови нижче. Петро наступав їм на вуха. Кози, побачивши, як він толочить віслюкам вуха, заходилися від радощів на дахах підскакувати. Сипахи дивувалися: чому цей козак ще не впав? Хоча б уже й через те, що обидві його шаблі заплітали непевні ноги до помрячіння в очах! Та пропускавши вуличкою до її половини і помітивши, як з віконця корчми гойднулося ряденце, сипахи запишалися своїм козаком, що той не падав!.. Куріпочка вгинав від сорому голову, та йшов, бо як не йти? Собаки не гавкали. Зачувши голос Петра, вони порозбігалися.
—Дюкан! Дюкан! — загородили Жбурові дорогу сипахи і показали йому на зашмигану ліплянку, що кособочилася за потрісканою гарбою. З дірки-прилавка, як борсук із нори, витираючи ганчіркою носа, визирав лавочник. Він був з одним носом. Чому з одним? Бо після того, як Петро допався до маку, всі турки стали здаватися йому на два, а то і на три носи. Від того й Хабіджа над Очаковом дриґала ніжкою не одна, а дві. Так само, як двоє тюпачило і Куріпочок! А от лавочник — з носом одним, бо в нього поміж щоками зависав такий темно-фіолетовий баклажан, що в Петрових очах навіть після макового куріння подвоїтися не міг!
— Та де ж? — оглянувся Петро.
— Дюкан! — затицяли пальцями турки на баклажановий ніс, що завмер у дірці-прилавку над усміхненими від появи гостей губами.
(Продовження на наступній сторінці)