— Та не бійся, Сашко. Це такі коні — сказав Петро.
— Які там у чорта коні, коли гадюки!
— Кажу тобі — коні. От зараз побачиш. І з горбами. Горбаті коні. І плюються.
— Хто плюється?
— Та вони ж!
— Пане гетьмане, скажіть ви, бо я Петра знаю — йому все смішки...
— Коні, коні, Сашко. Хтось до нас їде, — заспокоїв Сашка Наливайко.
Під наглядом чатових козаків у табір в'їжджав заблуканий у степах нещасний поїзд пана Ясельського. Де був зі своєю золотою каретою сам пан посол, знав один лиш Петро, а от його розтрушений по нічних степових баюрах поїзд, — кантари, гарби і шарабани, — схлипуючи немащеними колесами, вже хилитався між наливайківськими возами. Петро не повірив: у білій євнуховій чалмі попереду всіх на верблюді возсідав Яків Шийка. Вчора вночі він — непитущий — гарненько забанячив, відстав від сотні і от, до пуття ще не прохмелившись, вводив китайців у рідний табір. Один вус у Якова теліпався за вухом на спині, другий звисав через губу на шаблю, та шия, як завжди, як би Яковом не водило, стирчала під головою кілком. Яків їхав не сам. Його супроводжував почесний ескорт: на чотирьох — по два від кожної руки — верблюдах гнулися в танці на сідлах вчорашні Петрові знайомі негритянки. На дашках шарабанів сиділи і грали музикантші, а біля шарабанів на Яковому конику та в Яковій овечій шапці, у білому, як і був, шовковому до п'ят халаті сунувся євнух. Збоку від євнуха, безперервно кланяючись, дріботів У Пу, а з ним у жовтих халатах і з кісками на потилицях увесь табунець спітнілих піших китайців.
Наливайко глянув на Якова і пирснув зо сміху — ну й ну! — та очі його, як і в Шостака, Петра і Оливки, по п'ялися на не бачених зроду чорних жінок, особливо на їхні чорні груди, що круглим камінням, ніби з нічної води, важко дихали з-під синіх і червоних шалей.
Яків сказав верблюду "тррр", чемно зігнув у поклоні шию й заговорив до гетьмана й старшини вже не як-небудь, а по-турецьки:
— Гюн айдин, гетьман-ага! Селям! Привів вам трохи приблудного китайського люду, щоб ви подивились. А як подивитесь, то скажете.
Яків витягнув двома пальцями з-під чалми із-за вуха вус, простелив його поруч з другим на пояс, подумав, а коли подумав, то перейшов з турецької на мову свою і все розпочав спочатку:
— Привів вам трохи китайців, а з ними й відзігорних паненок із другого, як мовить шановний пан євнух, із африканського народу. Дітися їм ніде, та й, як по правді, вояки із оцих китайців нікудишні, і в степу вони пропадуть. Зате кухарі добрячі! Кухарі такі, що нашим кашоварам і не снилось. Пропоную, пане гетьмане, взяти китайців у кухарі, а що робити з паненками, то я й сам не знаю.
— У монастир їх! — зіскочило в Петра з язика, бо він згадав Хабіджу і подумав, що на перших порах, поки звикне Хабіджа у монастирі до монашок, з негритянками їй не буде так сумно.
— Стривай, Петре, — Наливайко повернувся до Петра. — У який монастир? Куди?
— Та в той, пане гетьмане, про який я вам казав. У той, де й Галя. І там вже є одна, із їхнього ж кодла. Лише та не чорна, а коричнева, ніби із горіха. Я сеї ночі мусив туди її відтарабанити: арабська принцеса Хабіджа.
— Хто-хто? — не зрозумів Наливайко.
— Принцеса, гетьмане. Дочка арабського халіфа. Петро недоказав, бо "слава! слава!! слава!!!" знизу, з Дністра, помітивши Наливайка, один за одним, а за хвилину вже десятками й сотнями закричали з води козаки і стали виходити з кіньми на берег.
Один з-посеред одного вони виставляли напоказ Наливайкові своїх темних татарських коників, і ті, й ті тремтіли — козаки від щастя, а коні від страху. Скісним огненним стовпом по Дністру з-за горба ударило сонце, просвітило Дністер до дна, що стало видно на його кам'яному дні бурі спини осетрів і чорні спини сомів... Не забарюючись, сонце пішло Дністром на той його берег, жовтим медом облило верболози, що ті в одну мить позлипалися лоза до лозини. Від верболозів сонце пішло під ліс і вихопило дуби. Вихопило, та не пробило. Не просвітивши дубів, воно завернуло на покинутий ним, притінений кручами берег і вже отут, на цьому березі, м'яким плавленим золотом облило козаків і їхніх коней.
"Слава!" — розлягалося кривими шипшиновими берегами, і з кінських грив, і хвостів, і морд, так само, як і з козацьких голів, щік та плечей, те мокре плавлене золото потекло і коням, і козакам під ноги.
Побачивши з кручі таке чорновусе, роздягнене золоте видовисько, негритянки затулили долонями очі, їх охопив жах, і вони застогнали. А коли на голих козаків глянув євнух, то його жовте лице стало наливатися сиззю, а білий, як варена риба, язик вивалився з рота та й так і завис... Нарешті євнух спромігся щось тонко каркнути. Зблідлі, — а це було видно навіть крізь чорну шкіру, — пополотнілі від жаху негритянки змелися з верблюдів. Позлітали з дашків і музикантки, і ті, й ті повпурхували у шарабани.
За спиною у Наливайка на честь козацького шанування гарикнув з гармати Димко, а полонені татари завили під скелями іще тяжче...
Семен Оливка ледве устиг пригнутися — біля його вуха профуркотів чобіт. Другий чобіт хряпнув Якового верблюда по морді, і ось, уже босий, скидаючи на ходу шаблю й пістолі і не зводячи з Дністра погляду, Сашко Шостак побіг до води: на той порожній дністровий берег, вирвавшись із рук нового хазяїна-козака, плив той самий, з білим підгорлям татарський жеребець... Розгублений козак, видно, плавати не умів, бо лише бив по воді кулаками й плакав: "Ну куди ж ти, куди?.. Хлопці, ну, хлопці, поможіть!.."
Та примовклі ураз наливайківці з жалем дивилися на сіромаху та ще дужче чіплялися за коней своїх, аби й вони не зробили так, як зробив жеребець...
А жеребець, прогинаючи воду, гріб не лише ногами, а й головою і вже допливав до середини Дністра...
Сашко Шостак плигнув з розгону в бистрину і на ввесь вимах рук рвонувся за жеребцем. Відстань між ними меншала на очах, бо як-не-як, а Сашко був і легший, і доганяв він коня за течією, коли ж той гагутанився їй упоперек.
— Дожене, дожене, дожене, — переминав сухими губами Оливка, а Наливайко, і Жбур, і все на березі військо повторювали мимоволі за Оливкою оте його "дожене, дожене" та нахиляли-відкидали вперед-назад плечі, тим самим помагаючи Сашкові доганяти коня.
Раптом жеребець оглянувся й на розореній своїми грудьми полохливій воді побачив заліплене чорними синцями, розквашене золоте обличчя Сашка. Помітив, пильно до нього придивився і перестав плисти... Притишився й згарячу розігнаний Сашко. Тоді жеребець, глянувши, що нікого ніде нема, розвернувся до Сашка головою, блиснув білим підгорлям, вишкірив жовті крем'янисті зуби, і його темні очі спалахнули на зеленому від води сонці таким лютим вишневим вогнем, що від того вогню зажмурився на березі навіть Куріпочка, а Семен Оливка закричав на все горло:
— Сашко, повертай! Уб'є!
Шостак ніби й справді почув Оливку, бо став потихеньку відпливати від жеребця назад. Та — недалеко. Відгріб-відгріб і, ледь-ледь ворушачи у воді руками, зупинився... Вони дивилися один одному в очі: вишневими, дикими — жеребець, і карими, закоханими — Сашко... Непорушних, їх збивала униз течія. Та ось жеребець розвернувся до берега знову, задвиготів ногами, скалічив, видно, копитами кілька необачних рибин, бо кількоро судаків спливло біля нього білими животами догори. Жеребець знову, ніби турецький сандал, застримів до берега. Сашко ж як прив'язаний рушив за ним...
"Не візьме, не візьме",—думав Куріпочка і всіма своїми маслаками затремтів під Петром, помагаючи плисти жеребцю...
Та ось уже й берег, і верболози, за ними й ліс, а там уже степ і воля!.. Та жеребець, допливаючи до берега, не знав, що з верболозів на нього дивляться троє вовків. І залягли вони з трьох боків так, щоб жеребець, вискочивши на берег, не зміг нікуди подітися. Так воно й сталося: як тільки він виборсався на вапняк, стріпнув гривою й оглянувся на той берег, звідки втік, молодо й вільно заіржав, як від правого його ока сірим вітром вилетів вовк... Жеребець підкинув голову й здивувався. Та дивуватися було ніколи. В ту ж мить, — Сашко це бачив з води, — він перекрутився, задні ноги його різонули повітря, й перебитий копитами надвоє вовк упав на вапняк.
І другого вовка він зачепив заднім копитом так, що в того срібним горохом повилітали й попадали біля обличчя Сашка у воду очі... Та третього вовка жеребець вже дістати не встиг: коли він опустив, щоб знову підняти для бою, копита, той, третій вовк, плигнув збоку і впав жеребцю на шию... Сашко бачив, як він здригнувся і вкляк. Завмер, зіщулився, в слухаючись, чи воно й справді в нього вгризаються вовчі зуби. Та це була лише мить, бо ось жеребець звівся на задні ноги, став на них, як людина, і побіг з вовком на шиї до верболозів... Кров жахкала з коневої жили, що й вовк став червоним, і Сашкові почервоніло в очах. Жеребець вскочив у верболози. Та м'які, нетверді верболози нагиналися, як трава, і здерти об них із себе вовка жеребець не міг... Тоді він кинувся з вовком у Дністер. Чорним молодим тілом жеребець жухнув, — ніби в Дністер обвалилася круча, — у воду і потягнув вовка на глибину. Він бив вовком об хвилі, і той, мабуть, вже й радий був би від коня відчепитися, та не міг: його вовча хватка була мертвою... І ось жеребець прощально заіржав, блиснув своїм вже не білим, а червоним підгорлям, останній раз іще борсонувся, а тоді знову звівся на задні ноги і так, стоячи з вовком на шиї, й пішов у дністрову глибінь на дно...
(Продовження на наступній сторінці)