Оливка розвернув жеребця до горбів, коли з кручі, об-бігаючи кущі, через бур'яни і паліччя вниз до Дністра виломилися з-під скель полонені татари. Вони посипали-повалили так несподівано й рясно, що Наливайко і військо не встигли й змигнути оком, як татари вже були тут, унизу, на березі, і — хто б міг подумати?! — вони несли за руки й ноги зв'язану кушаками та мотузяччям козацьку свою поторопілу сторожу. Не гаючись, татари повкладали її снопами перед Наливайком, а самі — всі триста — попадали на коліна. Ті ж козаки-сторожа, що стерегли татар під глодом і скелями, тепер, татарами зв'язані, лежали на спинах і животах, і піт виїдав їм очі. Знизу, з землі, люттю налитим оком вони обводили колінкуючих своїх полонених і ніяк не могли дотямити, як могло статися, що їх, сторожу, татари зненацька скрутили і принесли до Наливайка на берег. А з води, із Дністра, вже спалахнули білі козацькі зуби, і все Наливайкове військо зареготало зі своїх помотузованих товаришів-роззяв-ґаволовів! Військо засміялося так, що навіть річковими закрутами пішла, розкочуючись, луна, а темні орли на хмарах затрималися й попримирали... Чи злякались, чи що, а від того козацького реготу раптом замовкли коні. Вони враз перестали іржати і поніміли, ніби хто замастив їм глиною морди. Коні, видно, таки добре злякалися, бо разом із військом реготала з себе вже й сама сторожа! Татарське мотузяччя на її спинах і животах прямо-таки напнулося й заходило від сміху! Ошелешені, коні подумали, що козаки з них глузують і перекривляють! Мало що їздять-скачуть на них, б'ють батогами, нагайками й канчуками, а ще регочуться й зневажають! Через те пониклими поглядами кінноцтво похилилося до води, стишилось і ніби важко поснуло... А козаки розійшлися, що не витримав навіть євнух: євнух нацупив на лисину Якову шапку, затулив білими рукавичками вуха і, перекидаючи з ноги на ногу в халаті черево, повальки посунув за шарабани. За своє полонене життя він бачив багатенько й усяке, зустрічав і божевільних, але щоб отако відразу здуріло кілька тисяч здорового молодого народу, — такого він ще не бачив!..
З колін перед копитами Свата до Наливайка підняв підсвічені камінцями, немолоді очі виваляний у червоній глині татарин. Золотаве і кругле, як місяць, татаринове обличчя від спраги та переживань полущилось, пороговіло риб'ячою лускою, й коли він заговорив, то сухі його губи тріснули і взялися кров'яним павутинням. А говорив цей плосколиций табунник так, що поміж його словами не було продиху. Слова спурхували з його намовчаних губ і летіли-сипались зграями. Він ще й розмахував роздряпаними об шипшину руками, кидав ними на загнаних у Дністер коней, на голомозих своїх земляків і торохтів, торохтів без упину, як з гори немащений віз.
— Якове, — покликав Якова Шийку гетьман, — що він від мене хоче? І нехай стане на ноги.
Шийка, почувши таку, — а він так само й подумав, — особливу від гетьмана просьбу, відразу ж поскаженішав і ніби враз пожирнів, набундючився й загергав табунникові таке, що той не лише не звівся на ноги, а вгруз головою у землю по брови.
— Що ти йому сказав? — спитав Наливайко.
Яків, дивлячись на зроговілу лисину кримчака, від свого гергання відійти ще не міг і дошепочував щось про себе.
— Що ти йому сказав?! — перепитав Наливайко.
— Та нічого такого...
— А все ж? — Наливайко подивився на Якова так, що той прохолов відразу.
— Та то я сказав від себе... Воно, пане гетьмане, з мене вискочило само... А сказав я, що як татари будуть такі розумні, то ми їм повідриваємо голови й викинемо к собачій матері у Дністер... Вони, бачиш, хочуть, щоб ми повернули назад їм хоч би по конику і відпустили додому, бо ніякі вони не нукери, а пастухи!
— Так він і сказав?
— Так і сказав.
— Повтори, аби чуло військо, — наказав Наливайко.
Шийка набрав повітря, і рот його покруглішав, став під вусами темним яблуком. Тицяючи нагайкою на схилених татар, він прокричав:
—Татарики хочуть, щоб ми дали їм по конику й відпустили! Бо ніякі вони не вояки, а конопаси!
"По конику... конопаси..." — пішло над військом, від сотні до сотні, й відразу ж у відповідь Шийці загорілись у воді голови козаків.
— У Дністер їх! У воду!
— Хто у кого в полоні? Бусурмени у нас чи ми в бусурменів, що вимагають?
— Та не вимагають, а лише просять! — заступивсь за татар Шийка.
— Бач, тепер вони конопаси! А хто з ханом до нас приліз?! Не вони? — і жили на шиях у козаків від натуги посиніли й набубнявіли, вони стали як батоги.
—Якове, розв'яжи, — попросив Шийку зв'язаний біля води його кум Степан Медолиз. — Камінчики в спину колють!..
— Ти ж бачиш, Стьопо, що мені ніколи! Що я говорю по-татарськи! — знов набундючився Шийка, і тінь від його чалми, що досі падала на лежачу чубату голову Медолиза, відсунулась і попливла по голих головах кримчаків.
— Шиєчко, залізло щось у ніс! Лоскоче!
— Полеж, полеж, куме! Ти вже не наш, — відказав через вус Медолизові Шийка. — Ти вже татарський! Хто тебе пов'язав — вони? От вони тебе нехай і розв'язують!
— Ну, Якове, підожди! Дай-но я лише вив'яжусь — тоді побачиш! — ображений Медолиз перевернувся на бік, до Шийки потилицею. — От воно хай... і я тобі ще скажу, татарський я чи який!..
—А може, гетьмане, справді: віддаймо татарам хоч би лошат. І нехай вони з ними ідуть собі з Богом додому.—Теплими, голубими очима Матвій Шаула глянув на Наливайка. — Бо нащо нам ті лошата? Сама морока... А татарам із ними усе ж буде ліпше...
— Спитайте, пане полковнику, військо, — так само тепло відповів Шаулові Наливайко.
Шаула зручніше вмостився на віслючкові й підняв над собою ратище.
— Хлопчики!.. — ледь чутно вигукнув він.
— Хлопчики! — гаркнули оповісники, і дністровими закрутами знов подалася луна, і Дністер перестав плюскотіти. В скісному сонці довга від Шаулиного ратища тінь простяглася на полонених і на козаків, зламалася на чистій воді і затремтіла на течії. — Ви мене чуєте? Я говорив би й голосніше, та вже не можу...
Наливайку на мить здалося, що від полковника вже пахло воском.
— Чуємо, — прогули козаки. — Говоріть, як говорите! Чуємо!
— Так от слухайте: віддаймо татарам лошат! Нащо нам ті лошата? Сама морока...
— Ні-і-і! — потемнілими голосами загули з Дністра козаки. — Не дамо і лошат!
— Вони й нам знадобляться! В обозі будуть. Нехай підростають! — зачорнів біля Наливайка й Оливка.
— А може, воно і так... тоді лошенятка повибрикують ще у нас... вам, панове, видніше... — згодився з товариством Шаула, нахилився над віслючком, підняв з його вилинялої морди його ж тепле вухо і заходився тим вухом протирати закислі від сну старі віслюкові очі.
— Якове, скажи татарам, щоб порозв'язували наших нетяг, бо камінці їм штрикають у животи, — ніби й не глузуючи, обернувся до Шийки гетьман. —Але ж повідлежують собі й ноги! Як тоді на коней сідати?
Побучовілий Степан Медолиз, а з ним і десяток помотузованих татарами його товаришів-невдашок, лежачи на животах, повхнюплювались носами в кам'яне вогке кришиво і засопли дужче. Сіра кам'яна потеруха поналипала їм на вуса, й вони гидливо крізь вуса запирхали.
Яків переклав. Татари посхоплювались з колін і ніжно, мов дорогих дітей, звільнили від мотузяччя своїх охоронців, повкладали їм у руки позабирані під скелями шаблі і вже не перед Наливайком, а перед ними, похиливши спітнілі шиї, повклякали на коліна. Та звільнені сторожі, а перший Медолиз, тручаючи татар ногами, самі попадали на коліна і з пересохлими, скарлюченими язиками стали пити дністрову воду.
— Ти лише глянь, Семенку! — свиснув у дірку від зуба Жбур. — І ті, і ті на колінах! Тож хто перед ким стоїть?
— А чорт їх тепер розбере! Хай стоять, доки не поколіють! Вони так мені вже усі поостогиднячили, що я бив би їх дишлом вдень і вночі підряд — так я хочу спати!..
Наливайко кинув оком на довбишів, і знову прогримкотіли оббиті міддю шкіряні, витовчені палицями литаври. Лише цього разу коротко і різкіше. Наливайко став на стремена і підняв шаблю.
— Панове! — голос його пішов над військом широко і далеко. — Ось уже рік, як ми на волі. Що за цей рік з нами було і як, — ми знаємо це самі. Від того нам голова не болить.
— Не болить! — і чотири тисячі козацьких усмішок засвітились до нього з Дністра.
— Рік, панове, минув, як ви настановили мене своїм гетьманом. Пора, панове, мене скидати. — І Наливайко вклав шаблю в піхви.
І тут чи то Дністер ураз обмілів, чи козаки раптово попідростали, враз повищали, бо вихопились над водою їхні полив'яні шиї, і вони в один голос, в одну горлянку, в один вус прокричали:
— Цур тобі пек таке говорити! Чи ми тебе не хочемо, що таке, гетьмане, кажеш? Не хочемо іншого! Пануй над нами, як і до цього!
"Пануй над нами! Не хочемо іншого! Хочемо Наливайка!" — прокричав, здавалося, і Дністер, і щурики над глиняними скосами в берегах, і ховрашки під кущами шипшин та глоду, прокричали луною яри байракам, а байраки самому степові. А кам'яні скіфські баби з того боку Дністра розтулили свої тисячолітні німі уста й, не оглядаючись на віки, спрагло прошепотіли: "І ми хочемо любого нам Наливайка!.."
(Продовження на наступній сторінці)