У відповідь їм і Дністру, степові і ховрашкам, щурикам і козакам з табору від возів ударив з гармат Димко.
— Северине, Северине, оглянися на кручу! — і Петро Жбур потягнув Наливайкового Свата за повід. Наливайко оглянувся: на кручі, де куріли на вогнях казани, поруч з У Пу і євнухом мерехтіли китайці. Хто з в'язкою хмизу на плечах, хто з ополоником, хто з ситом сіяти борошно, — вони вже ладили з козацькими кашоварами козацький обід. "Хочемо
Наливайка!" — гостроверхі вимовити ще не могли, а от "цур тобі пек" перейняли відразу, бо це, мабуть, було ближче до чогось такого їхнього.
— Хочемо Наливайка! — надималися кашовари.
— Цур тобі пек! — пташиними голосами вторили їм китайці, і їхні кіски на змокрілих потилицях підстрибували, як з води рибка.
— Так від казанів пахне, як ще не пахло ніколи! Через них від мене почало відбирати й сон... — облизав губу Оливка й примовк, бо Наливайко став на стремена знову, і знову темним човником заснував на його темному горлі борлак.
— Дякую, панове, за честь на гетьманство.
Він поклонився війську й своїй, а тепер Жбуровій сотні, що стояла у нього за спиною під глиняним урвищем. Військо і шанобливі китайці, дивлячись з кручі на козаків, поклонились йому. Довбиші вже було замахнулися палицями над литаврами, як Наливайко зупинив їх руків'ям нагайки і заговорив тихіше:
— ...Маю, панове, перед Богом великий гріх. Будучи сотником у князя Острозького і на його хлібі, а заодно й під рукою поляків, я пролив кров запорізьких козаків під П'яткою... Тепер вже кайся не кайся, а цей гріх буде лежать на мені. — Наливайко затих, обвів очима полки і сотні, глянув на принишклу за спиною свою колишню п'ятківську сотню. — Та хочу спокутувати хоч трохи свого гріха перед Всевишнім і перед запорожцями, якщо вони П'ятку мені пробачать...
Шостак, Шийка й Оливка, Жбур і вся його сотня поважчали враз у плечах і не пустили ні пари з вуст: їм не хотілося про П'ятку чути від гетьмана не тільки тепер, а й ніколи. І нащо він нагадав про те гірке і придавнене діло, яке вже належить снам, яким би краще й не снитися?.. Сотня заглипала перед військом заскоченими очима і не знала, куди їх подіти. Вона почувала себе, мов голий осінній кущ на голому вітряному щовбі.
Та на поміч і їй, Жбурові, Шостаку, Шийці й Оливці та й самому Наливайкові прийшло військо:
— Не журися, гетьмане! Простять тебе запорожці! Ми всі, коли треба, підемо на Запоріжжя й упросимо їх, аби тебе це не гризло. Та й ми поможемо, коли що, запорожцям, а коли що, то вони допоможуть нам!
Після тих слів свого війська борлак на Наливайковому горлі по-гороб'ячому заскакав, і Наливайко відчув, як на очі полізли сльози. Він витер нагайкою брови, аби всім здалося, що то він витер на бровах піт.
— І я, панове, хочу про те ж сказати. Та буде, як скажете ви, а хочу я помиритися із Запорізькою Січчю. Чи є на те ваша згода?
— Згода! Згода! — і наливайківців облягло ніби полум'я. — Згода, гетьмане, і буде так, як кажеш ти. Бо ти — наш гетьман і твоє слово значить для нас усе. Так воно заведено в запорожців, і так воно заведено в нас!
Наливайко прояснів, і голос його піднявся:
— Притулимося до Запоріжжя, будемо мати його плече біля свого, і так нам буде укупі затишніше. Запорожці стоять на дніпрових своїх Запорогах, а ми осядемо тут, де ми є, — на Поділлі. А разом із Січчю і ми вже потуга, що дай тільки Боже!
— Хлопчики! — обома руками підняв над головою своє голубеньке від неба акацієве ратище Шаула. — Ви мене іще трохи чуєте?
— Чуємо, чуємо! — прогуло поміж козаками. — Говоріте, пане полковнику, — вас ми слухаємо завжди!
— Коли так, то я вам скажу: слухайте Наливайка, бо каже він те, що треба... — Ратище в Шаулиних руках похитнулося, й аби воно не звалилось додолу, віслючок несподівано спритно для такого соні, як він, підпер його довговислою мордою, й ратище не звалилось. —А замиритися із запорожцями нам треба і через те, що Польща нашої волі нам не подарує — не вам мені про це говорити. Я вже не кажу про татар і турків.
— Не бійтеся, пане полковнику! Ми вже тепер при конях. Будемо крутитися! Тепер хай спробує хто ухватити!
— Панове! — Наливайко перечекав, поки стихне козацький гамір, нагнув лоба до гриви Свата, хвилину подумав, ніби зважуючись, затим підвів голову, підкинув чуба й темно-горіховим поглядом знову обвів своїх козаків-голоту. — Шарпонули ми в орди коней, і шарпонули добряче: три тисячі жеребців і кобил. Тож поділимося з низовиками: півтори тисячі відженемо в подарунок на Січ, а півтори тисячі лишимо, панове, собі.
— Гох! — гохнуло щось в грудях у козаків, і все військо, мов підрубане, стало в Дністрі ураз осідати, маліти та нижчати, вгрузати у дно, похлинатися хвилями, ніби Дністер прибув зненацька водою й почав затоплювати його разом з кіньми. Наливайкові впало в очі, як у його козаків стали в'ялитись раптом і шиї, і голови, і як спопелястів під ними живий перед цим ще сливовий Дністер. Наливайко бачив, як його військо ураз до нього похолоділо, почужіло йому і як у кожен козацький погляд домішалися сумний тихий біль та образа. Ліворуч і праворуч від Наливайка і перед ним, де сіромах хилитав Дністер, ще тугіше напнулась на їхніх вилицях пошрамована шкіра, похнюпилися й упали на вуса горбаті та прямі носи, а сірі, зелені, чорні і карі очі пішли на плинучу воду. Все стало гаснути, мерхнути та ледь говорити:
— То що ж воно, гетьмане, буде, і як воно так? Ми ж, гетьмане, коней усіх межи собою вже поділили, і в кожного з нас тепер своя конячина. Хто захоче її віддавати? А запорожці, коли в них з кіньми кепсько, то нехай собі коней роздобувають, як роздобули їх ми. Для запорожців не жаль нам нічого, а от коней своїх нам для них жаль. Ти, гетьмане, можеш робити з нами усе, що завгодно: накажеш нам потопитися — і ми потопимося, звелиш знову іти до Угорщини — і ми знову попхаємося туди, бо ти наш гетьман, тебе ми над собою проголосили, вище за тебе тепер для нас лише Бог. Ми твоє військо, і ми у твоїй волі. І все буде так, як ти скажеш. Та не роби цього разу, як надумав. Така тобі наша рада і єдине до тебе наше сердечне прохання: не відбирай у нас коней. Правду каже полковник Шаула: нашої волі поляки нам не простять. А ще, окрім них, чигають на нас і татари. Нам же іще воювати і воювати. А ми до цього все були на возах та на возах: не як військо, а як базарові люди. Бо в нас не було коней. А тепер ми на конях. Тепер ми на них як птахи. А ти хочеш із сідел нас поскидати. Не скидай нас, гетьмане, з сідел...
— Ні, панове. Буде так, як хоче ваш гетьман! — сказав, чорніючи, Наливайко.
— Гох! — знову видихнули з Дністра козаки, і в'яжуче, мов ґлей, мовчання зав'язало їм голоси. Вони замовкли усі ураз, і їхні вуса вмочилися в воду. Тепер з одного боку, з берега, стояли очі Наливайка, а з другого боку, з Дністра, — чотири тисячі поглядів його козаків. Проткане сонцем повітря між ними похитувалося, як у лихоманці... Хвилину тому все Наливайкове військо було ще його і більш нічиє — козаки-наливаї, козаки — віра і гідність!.. Віднині вони засірілися перед ним, перед його владою — розгублені, розпачливі, безсилі та нещасні, як діти-сироти... Навіть Жбур і Оливка згорбилися у сідлах, наче у них заболіли животи. А Шостак, його, як бджолині сота, обличчя стало таким, ніби з тих сот раптом хто викачав мед...
— Гетьмане! — возсіяв Яків Шийка. — Ось що я надумав: давайте замість півтори тисячі коней пошлемо запорожцям півтори тисячі лошат! Лошата у нас є. їх у нас — хоч греблю ними гати. Там у запорожців острови й плавні, пасовиська в них ого-го! От і будуть лошенятка пастися, а там, дивись, за рік-два-три наростуть із них запорожцям і коні! Оце й буде таке наше із Січчю замир'я. А ще, гетьмане, в подарунок низовикам відтарабанимо оцих-от наших татар з китайцями. А на додачу: на м'якеньких горбах верблюдів — наших вельмишановних неполоханих негритянок. Будуть негритяночки запорожцям і грати, і танцювати!.. — Яків підбив на тім'я чалму, підняв над головою вуса і, задоволений, глянув на Наливайка.
Та й цього разу Яків Шийка, видно, не те сказав, бо й ті козаки, що хмарилися на березі перед Наливайком, і ті, яких виполіскувала течія і плюскотіла їм у вуха, ніяково реготнули. Усміхнувся і Наливайко. Яків замигав, посукав туди-сюди поглядом по козаках й вибалушився на Жбура.
— Ну що я, Петре, такого сказав? Знову хіба не те?
— Та те, Якове, те. Тільки вже, ради Бога, помовч!
— Ну що ти зі мною будеш робить? Знову я пальця встромив у небо! А я ж то хотів, щоб нам усім було краще!.. А все через оцю проклятущу чалму! — Шийка зірвав з голови білу євнухову чалму, теліпнув — аж хряснуло! — шиєю, назирив поміж китайцями євнуха, свою на ньому руду й засмикану овечу шапку, придивився до неї ще раз — і скис. Все-таки біла шовкова євнухова чалма, хоча й не така тепла, як його шапка-кучма, була і на вид, і на значимість поважніша. Він покрутив нею на кулаці, лайнувся — добра б тобі не було! — й знову нацупив її на вуха. Натягнув і задки-задки заховався від Наливайка за Жбура. Яків заклявся вже більш ніколи не встрявати в козацьку розмову. Принаймні аж до самого вечора...
А з військом почало щось робитися. Чи то для того, щоб розжалобити Наливайка, чи то для того, щоб не так було жаль себе, голота заходилася один перед одним ганити та паплюжити своїх коней:
(Продовження на наступній сторінці)