— Ти подивися на себе — на кого ти схожий? Болото, жабуриння, будяки — все на тобі, і все на тобі поприсихало! І ти — мій кінь? Ганьба! А я собі, дурний, думаю: і чого це мене всі бояться? Так це ж мене всі бояться через тебе, через твій отакий вигляд! Монашок до смерті злякав? Злякав. Я вже не кажу про китайців. А пана, як підскочили до карети? Та хіба усіх, кого ти злякав, пригадаєш? Ох, прости мене, Господи, і помилуй з отаким конем!
Петро шкрябонув Куріпочку по шиї. Скребло туго пройшлось по сірій шкірі й мало не зігнулось. Петро витер зубці об траву і взявся за скребло обома руками. Куріпочка загойдався.
— Стій, стій, не падай! — упершись коліном в Куріпоч чину ногу, Петро шмарував його шию та боки, аж упрів.
Куріпочка заплющив від щастя очі й заплакав: нічого він так не любив, як ту хвилину, коли Петро його чистив. Він любив, коли Петрові руки проходять по його ребрах і маслаках, по шрамах, рубцях і ґулях, а особливо, коли Петро чистив йому під горлом. Тоді Куріпочка солодко витягував шию і сам терся шиєю об скребло. Нижня ряба губа його відвисала, і коли на неї всідався навіть ґедзик, Куріпочка забував його здути, бо слухав скребло...
Наливайківський табір лежав унизу між горбами, мов у чаші. І хоча з того горба, де виїхав із Куріпочкою Петро, в очі й горіло сонце, він не міг не побачити всього того людського та кінського моря, що переповнювало цю велетенську, випалену сонцем чашу. А голубий туман і сиві від вогнищ дими, що слалися над возами, наметами, людьми і кіньми, підпливали під табір і ніби відривали його від землі, здіймали у небо, і табір, ледь погойдуючись, легкою сизою хмарою висів між землею й небом... "Візьмись раптом де вітер, — подумав Петро, — і подми — понесе його, куди вітрові буде завгодно. Подме на Польщу — понесе на Польщу. Подме на море, Туреччину або ж на Крим — понесе його і туди: такий табір легкий, м'який і податливий. Понесе, а там і незчуєшся, як вітер стихне, й висиплються козаки із свого табору-хмари, попадають з неба: одні просто на польські тортури, другі — на весла галер, треті виваляться на кримські базари, а хто упаде й в Ізмір, у турецькі гранітні кар'єри... І тоді прощай-прощавай усе як і звалось! Не стане вже більше ніколи на Україні ні Наливайка, ні його війська-голоти з солоним іменем "козаки". Лишиться все хіба що у споминах ярів та байраків, шипшин та могил, у сухих посвистах сумних ховрашків... Що за чортівня лізе в голову?" — подумав Петро й погнав Куріпочку з горба в табір до Наливайка.
Як убитий Наливайко спав. Його джура Семен Оливка відганяв від намету розбурхану сірому, що в одну душу вимагала гетьмана. Оливка відганяв сіромах на початку голосом, потім шаблею, та коли побачив, що з цього нічого не виходить, витягнув з воза дишло і закосив нетяг попід ноги дишлом. Клянучи Оливку, розпашілі дядьки і хлопці мусили відскакувати над дишлом, аби воно не поперебивало їм ноги. Та від свого не відступались: дай гетьмана, хоч умри, і саме в цю мить, хоч сконай. Оливка розкручував дишло з-поперед себе колесом, й нетяги, лаючись, — тю, скажений! ще повбиває! — підхоплювали з землі шапки, відскакували, відступали і з усіх ніг кидались бігти назад під горби, де старшина і полковники ділили татарських коней.
Не встиг Оливка здихатись одних, як прибігали другі. Те, що Наливайко спить, те, що не спав тиждень, обходило всіх. Тоді розлючений Оливка заходивсь гамселити дишлом по-підряд, хто потрапить під руку, і бив уже так, що наливайківцям по-справжньому перепадало і по крижах, і по плечах — Оливка розлютувався не на жарт. Хтось із сіроми, бувало, вихоплював до джури шаблю, та, побачивши його червоні, як головешки, недоспані очі, скреготав зубами й чорно рушав туди ж, куди тупотіли усі, — під горби, де роздавали коней.
Біля намету стояла діжка з потопленими ґедзями, й Оливка, аби не заснути та не звалитись, час від часу встромляв у діжку голову й, не дихаючи, тримав її там у воді, аж поки в голові не починало блискати. А коли починало блискати і колоти й ось-ось мали луснути очі, виривав її з діжки і якийсь час непорушно, ніби оглушений, стояв. Срібним дзюрком по оселедцю, а з оселедця по вусах вода затікала йому під сорочку, і Оливці ставало від того легше. В таку мить мідна Оливчина голена голова блищала на сонці, як булава.
А з-під горбів шуміло і вирувало. Звідти вже чувся не лише лемент, лайки та крик, а й брязкіт шабель. "Коли дійшло до шабель, — подумав Оливка, — добра не буде. Ще пересічуться, скажені, замість того, аби тихо-мирно розбитись на десятки, сотні і так спокійно стояти. А десятник чи сотник тебе спитає: був у тебе, приміром, Іване, як прийшов до Наливайка, кінь чи не було? Ти прийшов із конем чи без нього? Ага, без нього. Тоді ось тобі кінь. Так ні: товаришеві дали молодого, а мені припадистого й старого. А тому дали навіть два, — про запас! — а мені лиш одного, та й той необ'їжджений стригунець, а коли я буду його об'їжджати?.. А я ж бо пристав до Наливайка майже на рік раніше за Івана, і ви, пане сотнику, після першого ж бою, як тільки прихопимо коней, обіцяли дати мені вибрати якого схочу? Обіцяли. Так чому ж не даєте мені вибрати такого, якого я вибрав, а віддаєте його Іванові? Хіба, може, через те, що Іван молодший, а в мене зубів нема? Так у мене зубів нема не через те, що я старий. Я не старий. Мені сорок сім. А зубів у мене нема через те, що мені їх у цьому ж бою татарин палицею вибив. Бачте, як щоки розпухли, що говорити не можу..."
А ще, де зайнялася сварка, Оливка хоча й не хотів, та чув: "Хочу-у-у!" — "Не хочу-у-у!" — "Віддай!" — "Не віддам! Не віддам, хоч убий!" — "Віддай, я першим на нього глянув!" — "Я тебе гляну, я на тебе так подивлюсь, що в тебе й очі повилазять!" — "У мене? Повилазять? Очі? Тоді — на!.." — "Ой, око вибив!.. Задушу!" — "Не задушиш, бо я тебе задушу перший!.." — "За що ж ти мені вухо відрубав, я питаю тебе, за що?" — "Я тобі зараз ще й голову відрубаю, отоді й спитаєш за що!" — "Віддай коня!" — "І не думаю: він такий твій, як і мій, — він татарський!" — "Ага, татарський? Тоді — на!.." — "Коня, коня, гляньте, він коня зарубав!.."
Біля повстяного намету Наливайка, де чатував Оливка, та двох наметів полковників і похідної, з золотим п'ятківським хрестом церкви, і між возами було порожньо, там не вешталася жодна душа. Тільки біля гармат стовбичило двоє чи троє гармашів, та й ті повилазили на гарматні дула й тягнулися очима туди, під горби, де роздавали коней.
З пригаслих покинутих багать вилися з туманом димки. Вони відкидались на витолочений молочай і розтавали.
Триста полонених татар-конопасів, що до сих пір влесливо поглядали на вартових і, лежачи за наливайківським табором під скелею в глоді, спокійно позіхали, куняли, гризли дикий часник, тепер посхоплювались на ноги й сліпо кинулися під шаблі наливайківської сторожі. Та сторожа відкинула їх під скелю й глід, на їхні ж місця. Тоді татари всі до одного попадали на спечену землю й від розпачу замолотили по ній руками й ногами...
Оливка почув: з намету його кликав Наливайко. Семен відкинув полог, зачепив його знадвору за патик й заглянув у намет. Та Наливайко його не кликав. Укрившись кожухом з головою, лежачи ще на одному кожусі, він розмовляв уві сні... Оливка обвів очима стіни. Все було наче як слід. Наливайкові чоботи стояли біля пологу. Шабля, штани, сорочка й сідло лежали під стіною на лавці. У кутку на скрині біліли аркуш паперу, гусяче перо і синіла пляшечка з чорнилом.
З-під кожуха виглядали Наливайкові босі ноги. Пальці на ногах ворушилися, ступні посмикувались, видно, Наливайко уві сні кудись біг... Семен обережно прикрив йому ноги полою кожуха й позадкував до дверей, як раптом, наздоганяючи муху, в намет ввігнався горобець. Муха задзижчала по намету колами — горобець за нею. Семен прискалив око й засмикав головою за мухою й горобцем. Муха здаватися горобцеві не хотіла, носилася від кутка до кутка і під стелю, один раз продзиґотіла біля самих Семенових вусів, так що горобець мало не влетів йому в рота, нарешті необачно влупилася посеред намету в стовп, упала й скорчилась на сідлі. Горобець схопив її в дзьобик і став ту муху ковтати. Ковтаючи муху, він заразом на сідлі й наслідив. Семен обімлів. Очі його зачервоніли до брів. Руки зашукали чогось такого, та чого? Не дишла ж! Не будеш же з дишлом ганятися по наметі за горобцем над сонним Наливайком, виривати його зі сну? Навшпиньках Семен обійшов Наливайка з голови й кишнув на горобця руками. Та цей дрібненький, худий степовий горобчик зловив, як на себе, муху завелику, бо не міг її проковтнути. Мордата сіра муха в горло йому не йшла... Семен зігнувся і, склавши руки гніздечком, став підкрадатися. Горобець, побачивши таке діло, спурхнув на стовп під стелю і там, учепившись лапками головою донизу, муху таки доконав — проковтнув. Ковтнув і, захлинаючись від радості, щосили зацвірінькав!.. Семен вихопив пістоля.
Знадвору хтось підтупав конем. Так воно і було: в намет просунув голову сотник Петро Жбур. Побачивши накритого кожухом Наливайка і над ним з пістолем у руці Семена Оливку, Жбур вмить побілів, скрейдянів геть увесь, ніби з нього вицідили всю кров.
— Тікай, тікай! — замахав пістолем на Жбура Семен. — Тікай, тут тепер не до тебе!..
Та Петро не тікав, а стояв і білів — не білів, а мерх.
— Горобець... — прошепотів Семен.
— Що?.. — не зводячи очей з покритого кожухом, непорушного Наливайка, ворухнув губами Петро.
(Продовження на наступній сторінці)