«Заручини» Володимир Винниченко

Читати онлайн оповідання Володимира Винниченка «Заручини»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вредно так много смеяться, — промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку. — Красные, как раки...

Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зітхнув.

— А я, Анна Ивановна, за вами, — беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.

— Куда? — холодно спитала вона.

— Кадриль...

— Ох, Фома Лукич! Простите, ей-богу, не могу, — твердо подивилась вона на його.

— Хм... — жалібно, по-дитячи хмикнув Фомушка. — Анна Ивановна!..

— Фома Лукич! — тихше промовила Галя і якось подивилась на його. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову набік. Галя пильно подивилась на його і промовила: — Вы уже забыли?

Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.

— А! Вы тут? — забачивши Галю, промовив він і ввійшов. — Лебединая песнь моя, Анна Ивановна!.. — підходячи, засміявся він і підставив руку бубликом.

— Что такое? — здивувалась Галя.

— Как? Не понимаете? — здивувався й Ламазіді. — С женихом кадриль... Последний, может быть, раз танцуем с вами.

— А-а! — протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.

— Простите! — звернувся Ламазіді до його. Микола криво усміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:

— Нічого, нічого...

— Э, Анна Ивановна, — жалібно обізвався вмить Фомушка, — я ведь просил...

— Но я ведь жених, Фомушка! Разве вы не понимаете? — скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:

— Ходіть в гостінну... Я скоро... Почекаєте там... Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні. Піаніно мовчало, тільки по кімнаті гасав якийсь студент — дирижер — і щось несамовито кричав парам, що купились в одному кутку.

— Ну, когда уже все станут, придете за мной, — звернулась Галя до Ламазіді, — а мне нужно е ще поговорить с Николаем Степановичем.

Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п'ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.

— Скучати не будете? — спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.

— Не знаю, — одповів Семенюк. — Для мене не знайдеться, мабуть, забавки... Не танцюю, не п'ю... Якби хоч пив, то й мені б, мабуть, було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.

— І ніколи нічого не пили?

— Рідко... Можна сказати, що й ніколи...

— Чому?

— Як "чому"? — здивувався Микола. — Гидко... грязно...

Галя нічого не сказала, тільки пильно подивилася на його й перевела очі на вітальню.

— Ну, а если б... Ну, а якби я захотіла, щоб ви випили — випили б? — вмить повернулась вона до його і гостро подивилася в вічі.

Микола трохи здивувався:

— Що це вам прийшло таке в голову?

— Так... Я хочу знати...

— Хм... Мені здається, що ви такого не захочете... Не думаю, щоб...

— Ну, а якби? Випили б? — перебила вона його.

— Та навіщо вам такого бажати?

— Ну, так... Випили б?

— їй-богу, ви сьогодня якась чудна... Що з вами?

— Нічого. Ну, от я хочу, щоб ви зараз пішли в столову й випили... Ну, я хочу! — нетерпляче тупнула вона ніжкою.

— То я... може, й не піду, — протягнув Микола.

— Не підете? Чому?

— Ну, "чому"! Я ж говорю вам: гидко це...

— Ну, а як я хочу, щоб ви зробили гидко?.. Ну, хочу, хочу! От я зараз вам говорю: Миколо Степанович, я хочу, щоб ви пішли в столову і зробили для мене гидко. Вип'єте?

Микола тільки знизнув плечима.

— Ну?.. Что ж молчишь? Сделаешь? Да? Я так хочу... Если любишь, сделаешь... Ну? — зашепотіла вона. — Я хочу, чтоб ты для меня на все пошел, слышишь? Выпьешь? Да?

— Чудне бажання, — почав Микола, але вона зараз же перебила його:

— Ну, я так бажаю, я так хочу... Слышишь? Ты должен это сделать... Ты мой!

— Дивно! — знов рушив він плечима, знов почуваючи, що голова йому починає крутитися. — Як же я... буду пити?.. І з ким? Для чого?.. Я нічого не розумію... Всі ж мені чужі...

— Нічого! — скрикнула Галя задоволене, й по гарному, ще трохи червоному лиці її пробігло знов щось звіряче й дике. — Я вам зараз найду компаньйона!

І налагодилася вже йти.

— Але, може, я його зовсім не бажаю! — зупинив її хутко Микола.

— Ну, то вибирайте, кого хочете... Скоро! Микола став перебігати очима з студентських сюртуків на цивільні й зупинився на Фомушці.

— Коли так, — промовив він, — то нехай буде Фомушка. Однак він сумує... Треба його розважити. Хоча він мавпи не вигадає, але все-таки симпатичний і простий хлопець... Пожалуста, Фомушку.

— Так, значит, Фому Лукича? — ступила Галя і злегка повернулась, не дивлячись на його.

— Фомушку, Фомушку!

Хвилин за три приємно здивований і радий до послуг Фомушка вже стояв біля Миколи.

— Ну, ось вам і компаньйон! — промовила Галя, не дивлячись на їх.

Миколі було трохи ніяково перед Фомушкою.

— Як вашим услугам! — додав той, привітно всміхаючись.

— Так ми ще побачимось, — аби лиш сказати що-не-будь, звернувся Микола до Галі. — Дві чарки недовго...

— Больше не думаєте? — хитро вставив Фомушка, маючи його слова за facon de parle.

— Конечно, побачимось! — здивувалась Галя. — Жду вас через четверть часа, не більше... Чуєте?

Микола й Фомушка уклонились і вже націлились йти, як Галя, щось наче згадавши, хутко покликала Фомушку.

— Сию минуту, — кинув цей Миколі й побіг до неї.

— Пожалуста, там под влиянием паров еще не проболтайся... — прошепотіла Галя. — Я зтого не хочу... Слышишь?

— Боже сохрани! Й язык прикушу!

— Ну, йди.

"Мабуть, просить, щоб не давав мені пити багато, — думав тим часом Микола з ніжною подякою. — Голубонька моя мила!"

— Альон! — крикнув Фомушка, підходячи до його і прямуючи просто в їдальню.

III

А в їдальні картина зоставалась та сама, тільки трошки відмінилася: в кутку, біля дверей, що веди до спальної, замість трьох стільців стояв невеликий стіл. Той стіл, — мета для сіреньких свідків вінта, спокуса для сумирних салопниць і розвага нещасливим у картах, — накритий був білою скатертю і так тісно заставлений випивками і закусками, що, здавалось, маковому зерну ніде було впасти.

— Куда ато? — зупинив їх Сухобрієв.

— На "репетицию"! — весело одповів Фомушка, киваючи на стіл, якому сам Єремей Афанасьєвич дав таке назвисько.

— Как? И Николай Степанович?

— А что ж! — жваво, але якось роблено засміявся Микола. — Нужно выпить!

— А вы ж умеете?

— Ого!

— Да гляди мне там, надрызгайся, как конь, — не повертаючи голови від карт, невдоволено промовив дідусь, батько Фомушчин. — Для ради торжества...

Миколі зовсім ніяково стало.

— Не боитесь! — заспокоїв батька Фомушка. — Не маленький... "Мальїй не дурак, знаю сладить с кем й как!" Идемте, Николай Степанович!

— Разрешили, значит? — звернулась до його Варвара Карповна, коли той проходив біля неї.

— Да, немножко... Хе!

— Й прекрасно, й прекрасно! — похвалила вона. — А то держитесь таким постником, что ужас.

— А вот мы сейчас!.. — хитнув Фомушка до стола головою і клацнув пальцями.

Стіл, на радість Миколі, стояв оддалік усіх, так що як тихо говорити та ще сісти спиною до салопниць, то вони не могли нічого ні почути, ні побачити, хоч би витягували шиї, як гуси.

"Але становище все-таки паскудне, — думав Микола, сідаючи за стіл і почуваючи на собі погляди й салопниць, і всіх. — Ніколи не пив, удавав святого і... Ех!"

— Я думаю, спервоначалу простой? — звернувся до його Фомушка, беручись за графинчик, уже надполовинений. — Как-то, знаєте...

— Все равно!

— Й я так думаю... Ну, боже благослови... Ох, чуть не разлил... Ну-с... За ваше здоровье!

Микола одразу перехилив і проти волі здригнувся. Пекуча течія якось гостро пройшла по горлу й розлилась вогнем по всім тілі. Одразу страшенно схотілося їсти.

— Селедочки, Николай Степанович, — присунув тарілку Фомушка, витираючи губи. Микола жаденно вхопився до "селедочки".

— После первой не закусывают, — наливаючи знов, привітно всміхнувся Фомушка, сам справді не закусюючи, — За ваше здоровье!

— За ваше также!

(Продовження на наступній сторінці)