— Ай-я-яй! — докірливо-ласкаво похитала головою Галя. — Такий празник для неї! "Хоче спекатися!.."
— Справді треба знайти та поздравити, — вголос промовив він. — Та й з Єремєєм Афанасьєвичем і Варварою Карповною поздоровкатись... Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.
"От тобі й зустріч... Поетична, ніжна зустріч! — з мукою злості, сорому й ніяковості думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й "того дурня". — От тобі й кохання, і друг, і... У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають, — злісно проводжав він кожну пару, балансуючи серед них. — Фу, гидота яка!"
Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.
— А! Загнали вас? — крикнув йому Єремєй Афа-насьєвич, підвівши голову від карт і задоволене сміючись.
Партньори озирнулись до Семенюка.
— Наш репетитор... Имею честь... — повів Сухобрієв в повітрі лівою рукою — в правій були карти — й подав її Семенюкові. — Не пьет, не курит й в рассуждении женского пола непорочен...
Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що звичайно по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовара, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовара позіхала Варвара Карповна, невеличка чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар, та зітхали салопниці.
З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих, чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.
"Мабуть, стукалка!" — подумав Микола, підходячи до Варвари Карповни і здоровкаючись з нею. Салопни-ці провели його очима. Варвара Карповна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров'ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.
— Ромцу, Николай Степанович!.. Свеженький! — крикнув з-за карт Сухобрієв. — Варвара Карповна, подлей!
— Да Николай Степанович не пьет же!.. Может, выпьете, Николай Степанович? — узялась була за пляшку Варвара Карповна, але Микола одмовився.
— А сухариков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.
Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше й більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карповна подивилась на вікно й позіхнула.
— Дождик... — зітхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.
— Да... Й когда оно, господи, уже зима будет... — промовила байдужно Варвара Карповна. — Январь месяц, а как будто сентябрь или октябрь.
— Сказьівают, — почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула, — перемещение климата должно произойти... Как-то, будто наш климат да перейдет в Америку, а из Америки — к нам... Телеграфист, племянник кумн, сказьівал... Как будто ученьїе доискались...
— Господь святой знает! — зітхнув зелений очіпок, і знов усі помовчали.
— Что вы такой грустный, Николай Степанович? — сказала Варвара Карповна привітно. — Зажурились, що рано оженились?
Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.
— Ні... нет, напротив... — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой праздник...
— Вот то-то й оно! — засміялась Варвара Карповна, і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может, грустно, что праздник, да не ваш?
— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.
Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.
— А ви взяли б да й женились! Вот Глафира Конд-ратьевна й невесту б вам нашла... Правда, Глафира Кондратьевна? — повернулась вона до зеленого очіпка.
Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:
— А что ж! Й нашла б! Такому красавцуда не найти!
— Ого! — весело засміялась Варвара Карповна. — Комплименты!
— Чего "комплиментьі"? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєте, не найду?.. Раз говорю — значит, найду. Й богатая, й красивая... свой дом й двадцать тьісяч хоч сейчас... Да! Зто не "комплимент"!
— Образованная?
— Известно, образованная, а то как же! Сдала экзамент. Как же... За ее сватался Недобрюхин — тот, что потом на Савкиной дочке женился — й отказала! "Мне, — говорит, — офицера, чиновника или, по крайности, — говорит, — студента подавай"... Вот как! Да... Зто не "комплименты"!
— А в самом деле, Николай Степанович, давайте мы вас женим! — напівповажно скрикнула Сухобрієва. — Что ж вам: богаче теперь трудно найти. Вы, студенти, теперь все ищете, как бы побогаче; а я вот от души говорю, что для вас ато очень хорошо...
— Собой приятная такая мамзель, — додала Глафіра Кондратьєвна, — на роялях всякие песни, й в разговоре такая веселая, все больше про офицеров... Такая приятная...
Микола скінчив чай, встав і подякував.
— Может, еще стаканчик?
— Нет, спасибо... Пойду найду Лидию Еремеевну... не видел еще.
І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни й, посовуючись іноді, став дивитись на їх. І вмить йому стало чудно і навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних "коллег", сердитий, сумний?.. Галя? Чи вона ж любить його?..
І знов холод пройшов по тілу, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зітхнув повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись, до людей, як вмить над вухом у його продзвеніло:
— Я зараз.
І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче тепло, і навіть захотілось чогось плакати.
За хвилину вона вже була коло його.
— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.— Шукала, шукала... Ходім звідсіль... Ходім до Лідиної кімнати... Мені так багато єсть казати вам... Який хороший: утік і сидить десь... Шукай ще його...
Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити й... тільки балансував поміж парами.
— Ну, сідайте... — складаючи руки на колінах, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала коло себе. — Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панною сиділи? Так?
— Всього-на-всього в їдальні був, — весело одповів Микола. — Пив чай і балакав про своє весілля з Варварою Карповною.
— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла. — Ви женитесь?
Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. "Моя хороша!" — подумав він.
— Ні, — промовив далі вголос, — мене лиш женили Вже найшлась якась і "мамзель"... свій будинок і двадцять тисяч... Гидко, розуміється...
— І ви б женились? — дивлячись на його якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?
Миколі хотілось крикнути: "От через тиждень побачиш!", але він тільки промовив:
— Хіба я вже такий... що... не можу бути мужем?
— Ні... Но... ви такий молодий... Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз у раз.
— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола. — Я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами...
— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на його і граючись віялом.
— Вам комплімента хочеться?
— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на його і, зобачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь... А що я говорю це, так це просто... потому, що...
— Через те... — поправив Микола.
— Через те... Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи...
— Нічого, нічого. Ну, так "через те, що"... Що?
— Через те, що для вас не маю нічого інтересного... Ви чоловік другий, я друга... А мені з вами легко, то правда! Ви такий... простий... молодий... Славний!
(Продовження на наступній сторінці)