"Ну, все одно вже пропало! Вже більше п'ятнадцяти хвилин пройшло... Договорить свою епопею, та й піду".
— С ними рази можно поговорить... Выпить, к певицам...
— Но позвольте! — засміявся Микола. — Откуда же вы меня знаєте? А если й я такой?
— Э, нет! — твердо хитнув головою Фомушка. — Ни за что, вы не такой! Потому я вас знаю...
— Но откуда?
— А помийте, как ви раз говорили про бедных й всякое такое у Лиды Еремеевны в комнате? Я смотрел тогда на вас... З, нет, я уж вижу... Вот если бы вы мне посоветовали... — закінчив він, благаючи...
— Хм... — знизнув плечима Микола. — Что же я вам в этом случае могу посоветовать? Если бы я хоть знал ее... Кто она такая?
Фомушка знов почухався.
— Вот так история... Хм... — забурмотів він, щось, як видно, згадавши.
— В чем дело? — спитався Микола.
— Да дело в том, что нельзя говорить, кто она такая й когда женюсь... Секрет.
— Секрет? — здивувався Семенюк і мало не розсміявся. — Тайна? Да?
— Да не тайна, черт побери! — крутнув з досадою рукою Фомушка, — А... дал слово не говорить! Тут целая история. Прямо не поймешь... Вы не сердитесь, право, я бы сказал вам, но дал слово. А я рассуждаю так: ежели я человек необразованный й грубый, скверный со всех сторон, то надо, чтобы у меня хоть что-нибудь было хорошеє. Правда? Вот я ежели дам кому слово, то уже — панихида! Сдержу, хоть бы что!.. Право, вы не думайте чего, что, может, это я все вру, чтоб с вами побеседовать, потому я это могу... Ей-богу, все это говорил по душе...
— Да я верю, верю вам! — поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.
— Да вы все равно скоро узнаєте сами, очень скоро. Тут больше палата все. Ему это так захотелось. А мне бы чем дальше, тем лучше... Она, положим, тоже секретничает. Словом, ерунда, я вам скажу! — махнув він рукою. — Такое делается, что й сам Соломон, жидовский мудрец, не разобрал бн, ей-богу!
"Каламуть якась... Сашенька-Машенька, душенька Наташенька, — проспівалось у Миколи, — купецкая дочь",
— Образованная она? — голосно спитав він. — Или й этого нельзя говорить? — і засміявся.
— Нет, можно, — засміявся добродушно й Фомушка. — Так чтобы как следует, — скривився він, — значит, по всем наукам... не могу сказать. Бнла в гимназии... Да мы с ней про образование мало говорим. Она там имеет какого-то дядю, дак он ей дает читать какие-то ученые книжки... Богатый, говорит, я его не знаю сам. Дак она, чтоб, значит, добиться у него милости, как будто читает эти книжки, а на самом деле они лежат у меня на квартире, пока ей нужно видеться с дядей... У меня, знаєте, єсть совсем отдельная квартирка, собственно, значит, для любовных свиданий, — додав він, усміхаючись. — Там, бывает, она иногда у меня й день й ночь сидит... Раз три дня пробыла... И мать знает. Смеемся мы, бывало, с этих книжек. Конечно, й географию учила, й другое там... А так чтоб очень...
— Значит, она баба бойкая! — весело скрикнув Ми кола. — Й вас опутала, й дядюшку колпачит, ха-ха-ха. Ей-богу, вы чудак большой!
Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у його з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем.
— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что... угу! — Він навіть головою крутнув. — А вот какая она... можно сказать, сладострастная, распутная... Что она только выделывает, ежели бы вы знали!.. Певица так не сделает! А вот, если бы она отказалась выйти за меня, кажись, не знаю, что с собой сделал бы... Или запил бы мертвую, или повесился на железном крючке!
— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.
— Ах, вы, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мне вас, чудака зтакого! Славный вы все-таки малый!
— А мне, вы думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем... Вот спасибо вам, вы все-таки... Если бы я смел, — додав він трохи несміливо, — предложить вам...
— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!.. Вы не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?
— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить выпить на брудершафт... В знак, значит, памяти...
— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превеликим удовольствием. На "ты", значит?
— На "ты", на "ты"! — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.
— Все одно!
— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.
— Теперь рука за руку? — спитав Микола.
— Да
Випили, витерли поважно губи й поцілувались.
— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно... ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.
Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.
"Не треба було більше пити, — пробігла у його думка. — Погано... Треба пива випити, може, освіжить".
— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.
— Пиво? — схопився той зараз же. — Есть! Тут под столом целый погреб. О!
Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.
— Хорошеє пиво, — похвалив він.
— Да, это прекрасное пиво, — згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була "прекрасная".
І знов обидва замислились.
— Малоросса!.. Малоросса!.. Украинца... — вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.
— Малоросса! Малоросса! — почулось уже в дверях, і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.
— Коллега, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.
— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.
— Ну, ну! Ничего, вы малоросс... Вы не должны отказываться! — заторохкотіла якась панночка, що, як здавалось Миколі, знайома йому. — Это ваш национальный танец! Какой же вы малоросс, если не умеете танцевать козачка! Стыдно, стыдно!
Миколі знов захотілося сміятись і... навіть танцювати. "А от же візьму і покажу вам!" — подумав він і рішуче встав сміючись. Але ноги чогось стали як дерев'яні, ніби чужі і якось чудно пересовувались з місця. Він хитнувсь і схопився за "коллегу".
— Осторожно, коллега! — піддержав його той. — Хотя на корабле качка большая, но нужно нoc держать по ветру.
— Ничего, ничего — заспокоїв його Микола. — Это пустяки! Вы, может быть, думаєте, что...
— Ничего я не думаю, — перебив йому "коллега", ведучи під руку й направляючи до дверей.
— Все благополучно, й мы будем танцевать! "їй-богу, вони думають, що я п'яний!" — аж скрикнув про себе Микола, і ця здогадка ще більше звеселила його.
— Потом вы нам споете что-нибудь из малорусского, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороссы хорошо поют... А сначала протанцуете козачка.
"Я вам таки й покажу, як треба танцювати!" — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.
— Круг! Круг! — закричало декілька голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.
— Господа!.. Будьте добры!.. Круг, круг! Станьте к стенам! — кричали й бігали якісь два студенти.
"Той, здається, дирижер", — подумав Микола, слідкуючи за одним.
— Господа! Нельзя же так. Виноват... Коллега, пожалуйте!..
Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.
— Пожалуста, козачок!.. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.
— Ну, — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьте-ка!
Піаніно загриміло.
(Продовження на наступній сторінці)