«Заручини» Володимир Винниченко

Читати онлайн оповідання Володимира Винниченка «Заручини»

A- A+ A A1 A2 A3

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудове личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: "Моя вона! Моя, моя!"

— Скажіть, ви кого-небудь любили? — вмить спитала вона хутко. — Любили?

— Нікого й ніколи...

— Правда?

— Правда.

Вона знов якось чудно гостро подивилась на його, і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї й, не спускаючи очей, промовив:

— А знаєте, ви сьогодня якась... чудна...

— Як іменно?

— Так... Якась не така, як завжди... Щось таке рішуче... Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий... Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на свойому... Щось уперте таке...

Вона знов кинула на його тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

— Може, й так, — усміхнулась вона й замислилася. Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.

— Ой, болить, милий... Не дуже... — прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.

"Милий, милий!" — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.

— Ну, і... що ж?.. — не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт...

Галя стрепенулась.

— Що ви сказали? Вибачайте, я недочула... — здушила вона йому руку. — Ви щось питали?

— Ну да... Ні... Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати... Ага! Ви казали, що маєте щось сказати... Що таке?

— Я мала сказати?.. А!.. Да... Я маю вам щось сказать... Тільки...

— Тільки що?

— Тільки... Ну, нічого!.. Слухайте...

— Усім серцем слухаю!

— Правда?.. Ну, слухайте...

Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.

— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть... Ні! не скажу! — вмить твердо промовила вона.

— От тобі й на! — засміявся Микола.

— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз... Ні, ні! Микола здвигнув плечима.

— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?

— Голова тому порукою!

— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно... Обіщаєте?

— Та що ж таке?

— Ви скажіть, обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?

— Не знаю... — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.

— А! Ну, так не скажу зовсім... Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.

— Ну, Галя...

— Як? "Галя"? Не смійте мене так називати... Не хочете дати слово... Пустіть руку...

— Га-а-ля...

— Ну, обіщаєте?

— Та що ж таке, господи?

— Що не будете... що... Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.

— Ні, не знаю.

— Слухайте, Миколо Степанович! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно... Це важно.

Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.

— От що... ви краще слухайте!.. Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні... виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодня, що б я не зробила і що б ви не почули... Добре? А завтра ви повинні прийти до мене, і ми побалакаємо про все... Я об'ясню, ви подумаєте... Словом, завтра ви непремінно прийдіть... Даєте слово?

— Так ви краще зараз скажіть усе, та й годі! Побалакаємо...

— Ні, ні!.. Я хочу сьогодня ввесь вечір з вами бути... Я й так мало з вами буваю... І я хочу, щоб ви мене проводжали додому... А то ви як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?

У Миколи радісно завмерло серце. "Боїться, що не люблю... Хоче признатись... Боїться... Моя, моя, моя!"

— Ну, даєте слово?

— Даю, даю!

— Глядіть! Я вашому слову вірю... Що б не случилось, слово держіть... Добре?

— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.

— Хто-небудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.

"Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!" — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там... Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, "коллег", чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого... Бр-р!

— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?

— Ні, ні... — відказав, не одриваючи руки, Микола.

— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите? Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.

— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — нахиляючись до його й до болю стискаючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум'ям щоки і стала скажено цілувати всього.

— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий... Говорі, любіш?

— Не "говорі", а говори!..

— Ах, оставь, пожалуста, хоть теперь... Говори... Ну, скорей!

— Люблю... — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.

Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум'ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.

— Ввійде хто-небудь... — одкинувсь трохи назад Микола.

— Плевать, плевать, пусть входят! Я люблю, люблю... Слышишь ты! Целуй, целуй!..

Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.

— Ты мой, мой! Слышишь ты, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.

— Загрызу!.. Всего загрызу! Болит! Не смей, не смей, — ты мой! Я хочу, й ты будешь мой с своей чистотой, невинностью, идеями... й всем... Слышишь!.. Ты ж любишь... Любишь же? Да? Больше всего?

— Люблю, люблю...

У Миколи крутилась голова.

— Бросишь все ато?.. Не будешь больше мучить "просвещением"? Да? Любил й прежде или "просвещал"?.. Все равно будешь мой!.. Я все пущу в ход... Слышишь ты!..

— Люблю, люблю... — важко прохрипів Микола, нічого, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на його переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум'ям било від Галі.

— Ты мой, мой!.. Я тебя никому не отдам, слышишь?! Убію, если завтра не придешь... ты слово дал... Оставишь все й придешь.

— Оставлю, оставлю... В двері щось постукало.

— Ідуть! — штовхнула вона його й швидко одкинулась назад.

— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала: — Говорите что-нибудь... Скореє! Можно! — гукнула вона до дверей.

— А вона каже...

Двері розчинились, і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й зобачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:

— А я ищу вас!

— Та так-таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.

— До... до... лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя. — Ха-ха-ха!

Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж почав сміятись.

— А... а... ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку і ще голоснішим залилась реготом.

— Да что такое? — засміявся й Фомушка.

— Ох, ох, ха-ха-ха-ха! Фомушка нічого не розумів.

— Что-то, видно, смешное! — догадався він. Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи, й навіть сам Фомушка зареготався.

— Ox, ox, Фома Лу... Лукич!.. Дайте... по...жалу — ста, воды, — викрикнула Галя.

Фомушка повернувся й полетів.

— Ну, целуй... еще... Будет... Придешь завтра? Да?

— Прийду, прийду...

— Мой?

— Твій, твій...

— Ну, будет... Пусти... Идет... Вона пригладила волосся, поправила злегка пом'яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.

— Даже водн захотели, — ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи шклянку. — Это что-то смешное! — додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.

Але Галя навіть і не усміхнулась.

(Продовження на наступній сторінці)