Леся стомлено лягає на канапку. Але не встигає накритися пледом, як чує легкі та швидкі кроки. Це — його кроки, його! Дивно: такий великий, а кроки легкі.
Так, відмикає двері. Ага, от тепер і Квітка заскавучала, з голоду чи з радости. Тепер треба ще почекати, нехай поведе собаку на вулицю. А то як зрадіє, то й забуде знову про нещасну тварину.
Дійсно, Гунявий зараз же виходить з Квіткою, щось бурмочучи до неї.
Але повертається швидше, ніж звичайно, і чути, як замикає за собою двері на ключ. Ну, відімкни!
Леся ще якийсь час лежить і слухає, як Гунявий ходить по кімнаті, як стиха балакає до собаки, що не то пищить, не то свистить йому у відповідь, як, нарешті, затихає.
Тоді Леся виходить із своєї кімнати й стукає до Гунявого. Зсередини глухо й гуняво чути:
— Хто там?
— Це — я, пане Кавуненку, Ольга Іванівна. Можна вас бачити на хвилинку?
Злякано гуркотить стілець, і кроки підбігають до дверей.
— Ради Бога, одну хвилиночку, прошу зачекати. Одну хвилинку!
І кроки знову біжать кудись углиб кімнати. Леся, посміхаючися, стоїть лицем до дверей. Через якийсь момент вони розчиняються. В обличчя Лесі пашить духом якихсь медикаментів, що, здається, іде від круглих, непорозумілих очей Гунявого.
— Вибачте, що я вас турбую. Але в мене є до вас важлива справа.
— Будь ласка, будь ласка! Ради Бога! Звичайно... Прошу! Вибачте, я саме смарував мого собаку і не подаю вам руки...
Він розчепірює руки й повертається вбік, немов закликаючи свого собаку у свідки. Квітка всім своїм виглядом, справді, може підтвердити його слова: вся розпластавшися долі з витягненою головою, висмарована чимсь білим і жовтим, вона подібна до невдало зробленої з гіпсу й розмальованої жовтими плямами великої ящірки. Вона не рухається і, мабуть, чекає продовження операції.
— Бідненька! Отак щовечора ви її смаруєте?
— Так. Щовечора. Я вас цим не турбую?
— О, що ви!
— Дякую. Прошу сісти. Ось тут. Вибачте, у мене так незатишно, негарно.
Він підсуває їй єдиний м'який фотель і, не насмілюючися сісти в її присутності, стає біля столу. Але, зміркувавши, очевидячки, що його стояння можна зрозуміти, як знак нетерпіння, сідає теж, тримаючи руки на колінях догори долонями.
— А потім дуже прошу вибачити, Ольго Іванівно, що я вас так брутально покинув сьогодні на вулиці. Але я зустрів людину, яку шукаю ввесь час, яка... яка страшенно мені потрібна.
І щоб якнайкраще виправдати свою брутальність, додає:
— ... від якої залежить майже все щастя й спокій мого життя. Так що, ви розумієте мене?
— О, цілком! І, крім того, нічого брутального не було. Але чи вам удалося його наздогнати? Я бачила, як він утік від вас і як ви погналися за ним.
Гунявий, забувши, що в нього масні, не добре витерті руки, бере якусь книжку зі столу й для чогось перекладає її другим боком. Чого ж він мовчить? Неприємно пускати в свій секрет чужу людину? Чи навіть згадувати про невдачу так тяжко?
— Ні, не наздогнав.
І кладе руки знову на коліна, так само догори долонями. І, немов про себе, задумливо бовкає:
— Тепер він, мабуть, утече й з Парижу...
Леся на мить лукаво прикушує нижню губу й знову стає серйозна.
— Ні, мабуть, уже не втече, пане Кавуненку. Гунявий мовчки нерозуміюче підводить на неї очі.
— Як не пустите, не втече.
— Як же я його не пущу, коли я його не піймав?
— Так, зате я спіймала.
Гунявий злякано (але вже готовий повірити) недовірливо дивиться на неї.
— Коли ви кинулися за ним, я теж узяла авто й погналася за вами обома. Але коли вас зупинили перед Бульварами, я кинулася бічними вулицями навперейми йому. Власне, не я, а мій шофер. І от вам адреса його: Пан Мазун. Вулиця Де Маріво ч. 23.
— Пан Мазун? Який Мазун? Він — зовсім не Мазун!
— Ну, розуміється, не Мазун. Але живе під цим прізвищем.
— Ах, так!
І Гунявий схоплюється із стільця, біжить у куток до умивальника й починає гарячково витирати руки. Квітка скавучить і підповзає до нього. Але він не помічає її, кидає витирати руки й знову біжить до Лесі.
— Це — правда? Правда? Ви не помилилися?
— Абсолютно ні. Те саме жовто-блакитне авто, та сама парочка, той самий панок.
— Значить, Мазун?
— Мазун.
Гунявий вихоплює годинник і дивиться.
— За чверть одинадцята. Я ще встигну!
Леся встає й заспокійливо простягає до нього руку.
— Можна вам дати маленьку пораду, пане Кавуненку? Гунявий моментально витягається увагою. Але видно,
що навряд чи послухає він якоїсь поради в цьому стані.
— Знаєте що: сьогодні не слід до нього їхати. Насамперед, чи впустить вас консьєржка такої пізньої години. Потім, чи дома він? Можливо, що десь у театрі.
— Я його чекатиму всю ніч на вулиці!
— Ну, і погано зробите. Як тільки він вас упізнає, так зараз же знову втече й тоді вже, дійсно, ви його більше не спіймаєте. Його треба бачити в його помешканні. Я не знаю, яка справа у вас до нього, але добре було б, щоб у вас був якийсь свідок.
Гунявий помітно лякається.
— Ні, ні, свідків не треба! Це справа... — інтимна.
— А, ну, як так, то... Ну, так, у кожному разі, треба, щоб на вулиці хтось слідкував за виходом. Як він від вас утече і з помешкання, то щоб можна було за ним зараз же поїхати. Якщо вам не хочеться вмішувати кого-небудь у цю справу, я можу поїхати з вами й послідкувати на вулиці.
Гунявий тільки тепер, очевидячки, згадує про те, що треба подякувати не тільки за цю пропозицію, але й за всю величезну послугу Ользі Іванівні. І, мабуть, з цієї вдячности погоджується з її думкою. Але саму подяку висловлює так несміливо та незграбно, що Леся швидко перебиває його й повертається до своєї пропозиції. Отже, завтра вранці (годині о сьомій навіть), можна поїхати двома автомобілями до Мазуна. Пан Кавуненко сам увійде в дім, а вона лишиться на вулиці в своєму автомобілі.
— Добре? А тепер ідіть до Квітки, бо вона вже плаче. Добраніч!
Не подаючи руки, Леся киває головою й виходить із кімнати.
Гунявий якось заціпеніло йде за нею до дверей. Леся на порозі озирається й весело кидає:
— Та лягайте зразу спати, бо завтра треба раненько встати. Розбудити вас?
Гунявий чудно, помалу крутить головою й посміхається.
— Я не буду спати. Я піду гуляти.
Леся хоче щось сказати, але, глянувши на його лице, тільки хитає головою й зачиняє двері. Дійсно, куди ж з такими очима спати!
Леся чує, як трохи згодом Гунявий виходить із своєї кімнати, зараз же клацає ключ у його дверях, і легкі поспішні кроки протупують повз її двері...
Але, коли Леся, лежачи вже в ліжку, гасить світло, вона чує, що й сама не спатиме. Думки в темноті товпляться, переливаються одна через одну, як хвилі в бурю, розкочуються по душі пінистими патьоками.
Голова починає горіти, лице палає, — душно, тісно під ковдрою.
* * *
Ранкове небо бліде, із сизо-малиновим рум'янцем, як у старого волоцюги після п'яної ночі.
Париж сонно ворушиться, чухається, потягається. В каварнях на столах поперекидувані догори ніжками стільці. На вулицях тільки трамваї з робітниками та службовцями, автомобілів дуже мало. Через те два авта можуть їхати вулицями без затримок і зупинок. Автомобіль Лесі трохи відстає й зупиняється біля сусіднього будинку. А Гунявий підкочує під саме 23-тє число. Консьєржка з мітлою в руці й в окулярах стоїть на порозі.
Леся бачить, як Гунявий щось питає в неї, увічливо вклонившися. Консьєржка так само, як і її вчора, підозріло обводить з голови до ніг Гунявого поглядом і відступає в під'їзд. Гунявий зникає за нею.
Леся почуває дивну бадьорість і збудженість у всьому тілі (Трошки поколює в лівій скроні від безсоння, але це дурниця!). В душі дивна певність, що все вдасться якнайкраще. Вони порозуміються!
І те, що Гунявий довго не повертається ще більше підсилює цю певність. Значить, і консьєржка пустила до Петренка, і Петренко прийняв, і розмова йде. І напевне вийде з документами, напевне! От тільки ні за що не треба допустити, щоб Соня їх відняла в нього, "все щастя й спокій життя" його. Нізащо!
І раптом Леся бачить, як з під'їзду виходить Гунявий разом з якимсь товстеньким низеньким панком. Що за чоловік? Чого він тут?
Низенький чоловічок зупиняється, а Гунявий, уклонившися йому, прямує до свого авта. Сказавши кілька слів шоферові й навіть не глянувши в її бік, він сідає в свій автомобіль. Автомобіль зараз же пнеться задом, повертається й наближається до Лесі. Вона з напруженим дивуванням слідкує за ним у віконечко. Коли авто з Гунявим рівняється з нею, вона бачить голову Гунявого, що робить їй знаки їхати за ним.
Леся чує, як тоскна тривога охоплює її. Вона дає наказ шоферові й майже лягає на сидінні — зразу з'явилася страшенна втома від безсоння. І навіть, здається, вже не цікаво, що саме там сталося. Ясно тільки, що все провалилося. З одного погляду на його обличчя це стало ясно. А як саме, чого саме, хіба не однаково!
Але коли її авто зупиняється, і вона бачить Гунявого, що підходить до її автомобіля, вона вся знову напружується гострою тривогою й цікавістю. Гунявий розчиняє дверці й пропонує їй зайти в кафе й випити кави. Очі, все лице, голос його — тьмяні, без ніякого виразу, мертві.
(Продовження на наступній сторінці)