— Ну, так він їх зараз же поставив у куток і закрив газетами, щоб і не бачити такої погані в себе в хаті. А сьогодні вранці геть зовсім викинув, віддав покоївці, щоб зробила з ним, що хоче. Йому не потрібна така гидота. Йому треба ось цю Квітку! Цілком чекістський смак!
Хоч вони стоять у кутку сальону й ніхто не може чути слів Фінкеля, Леся, проте, озирається. Та й сам Наум Абрамович, злякавшися, ще більше притишує голос.
— Ай, ідіот! Замість того, щоб шукати свого компаньйона, він лазить по фортифікаціях і ловить паршивих собак. Ніде він не купував цієї "квітки". Що він бреше? Я ж знаю. А що це вам Бог дав, звідки ви взяли, що вона расова?
Леся посміхається:
— Ех, ви! А ще режисер! Це ж дуже спритний хід з мого боку. Невже не розумієте?
Щоб Фінкель чогось не розумів? Він тільки на коротесенький момент застигає, устромивши круглі очі перед собою, і зараз же стріпується ввесь, — він уже розуміє.
— Маєте рацію! Абсолютно психологічно-точно. Я з цього боку не подивився. Мене самий факт розсердив. А з цього боку ви маєте цілковиту рацію. Уклоняюсь і схиляюсь, дорогоцінненька моя!
Він аж нахиляється й цілує руку Лесі.
В передпокої енергійно й часто бухкає ґонґ.
* * *
Так от, Ніно Наумівно, ви візьмете таксі й поїдете на цю адресу. Я вас попереджаю: я сам про цих людей нічого не знаю, ніколи не бачив їх. Я дістав інформації, що вся родина дуже бідує. Чи так, чи ні, мені нічого невідомо. Я хотів би перевірити. Я вам даю п'ятсот франків. Ви самі повинні зорієнтуватися й вирішити, скільки їм дати, — сто, двісті чи всі п'ятсот. Розуміється, ні свого, ні мого імени не казати.
Ніна, заклопотано, по-дитячому серйозно похмуривши брови, бере адресу та гроші й ховає їх у торбинку. Вона час від часу зиркає на Крука не то допитливим, не то непорозумілим поглядом. Але лице патрона сьогодні таке сонно-важне, вигляд такий офіціяльний, що вона не насмілюється нічого спитати. Твердо ставлячи ніжки, вона мовчки виходить із кабінету, міцно притиснувши до стегна руку з торбинкою.
Крук відкидається на спинку фотеля й заплющує очі. Ну, розуміється давати цій дівчині вчорашнього листа — безглуздя. Це європейське перекотиполе, емігрантське циганча, що виросло в умовах злиднів, хапанини, мандрування й дешевих розваг, воно поїде в Бразилію на працю? Тільки такий сентиментальний йолоп, як він, та й то у припадку меланхолії, міг на хвилину припустити таку дурницю.
І, розуміється, щоб показати себе перед ним доброю та чулою, вона віддасть цій родині всі п'ятсот франків. Ніякого, звичайно, зацікавлення до доручення, ніякої логіки, орієнтування вона виявляти не буде. Що вона, в дансінґ, може піти з цією родиною? Який їй інтерес?
Та й уся ця думка — щось таке перевірити в ній таким способом — дурна й недоцільна. Тільки непорозуміння викликав у бідної дівчини: чого це раптом така чулість напала на патрона?
Сонце тепло лежить на спущених повіках. Згадуються ранні весняні дні, коли, бувало, все хотілося сидіти проти сонця, коли дома, на Україні, червоні кузочки висипають на гнилих парканах і земля пахне-пахне. Цікаво, чи й у Бразилії так само, як у всій Європі, нема весняного духу землі?
Крук усе частіше й частіше дивиться на годинник, — навіть під час телефонних балачок і розпоряджень.
Нарешті, Ніна входить до кабінету, так само за кожним кроком виставляючи, тугі, точені ніжки. Але торбинку вже не тримає так щільно біля тіла. Значить, усе віддала. Розуміється. На тугих, смуглявих щічках — червоність. Але це не від хвилювання, а від їзди в авті, від сонця, вітру.
Крук тримає обидві витягнені руки на столі, спершися ліктями й дивлячися в папери. Пукаті баньки очей закриті повіками, негритянські губи складені холодно, жорстоко. Він зиркає на Ніну й читає далі, — якась там незначна справа не може відвернути його уваги від ділового паперу.
Ніна тихенько сідає на свій стілець, поклавши торбинку не на звичайне місце в кутку, а біля себе. Значить, розписку хоче віддати.
— Ніно Наумівно, вчорашню кореспонденцію всю відіслано?
— Всю, Прокопе Панасовичу.
— Умгу!..
І знову заглиблене читання. Ніна шелестить папером, готує машинку до писання. Крук одкладає папери.
— Так. Добре. Ну, Ніно Наумівно, що ви можете сказати?
Ніна Наумівна зараз же підводиться, бере свою кокетливу торбинку й підходить до столу.
— Сідайте й розповідайте.
Ніна сідає й твердо дивиться в очі Крукові.
— Я нічого не дала їм, Прокопе Панасовичу.
— О??
— Ніякої родини й дітей немає. Там троє молодих людей. Одна жінка й двоє чоловіків. Я спочатку розпитала все в консьєржки, а потім, щоб перевірити консьєржку, в крамничці та пральні. Всі кажуть, що ці люди — п'яниці.
Колишні офіцери царської армії. Жінка — коханка їх обох.
(Ніякого замішання, ні ніяковости, — точна, ділова доповідь і більше нічого).
— Я застала їх усіх трьох. Вони тількищо встали. Один із них симпатичний і, видно, хворий. Страшенно кашляв, мабуть, туберкульоза. Але ні жінка, ні другий не звертали ніякої уваги на кашель. Тоді я рішила нічого не давати. Вони зараз же пропили б усе і йому стало б тільки ще гірше. І взагалі вважаю, що такий спосіб допомоги — неправильний. Можете мене лаяти. Це все.
— Що ж ви їм сказали? Хто ви, чого прийшли?
— Я сказала, що розшукую мого брата-офіцера, що мені сказали, ніби вони можуть мені дати інформації. Вони були дуже ввічливі, але, звичайно, ніяких інформацій мені дати не могли. От гроші.
Ніна виймає їх із торбинки і кладе на стіл. Крук сидить із спущеними очима.
— Гм! Так ви гадаєте, що такий спосіб допомоги — неправильний? А який же, на вашу думку, кращий?
Ніна холодно й незалежно підводить голову догори.
— На мою думку, треба дати роботу тим людям.
— Так? Роботу не кожний любить.
— Не любить, не треба. Його діло.
Крук пильно зиркає на Ніну й знову дивиться в стіл. Помовчавши, він з чудним усміхом каже:
— Маленький приклад. Мій близький приятель покохав одну молоду дівчину. Він — заможний, вона — цілком бідна, служить десь. Він їй запропонував роботу: поїхати з ним (ставши дружиною, розуміється) у Бразілію, купити землі клапоть і оброблять разом. Відмовилася. От і робота.
Ніна робить ґримаску.
— Це зовсім інша річ. Коли вона його не любить, не варто виходити заміж ради роботи...
— А якби любила, то на вашу думку, слід їй приймати цю пропозицію?
Ніна неохоче знизує плечима.
— Я не знаю її й нічого не можу сказати.
Крукові хочеться спитати: "А ви самі поїхали б?". Та чогось стає нудно й ніяково.
Ніна, перечекавши якийсь момент, офіціяльно питає:
— Я можу, Прокопе Панасовичу, йти до своєї роботи?
— Так, можете. Дякую за виконане доручення.
Ніна відходить і вже сміливо шелестить папером та клацає машинкою. А Крук понуро й сонно підтягає до себе чистий аркушик і починає рисувати хатки з димом із димарів, як віники.
* * *
Натягаючи рукавичку, Леся виходить із пансіону. Небо молоде, бадьоро-блакитне. Колюча свіжість торкає щоки. За будинком угорі сонце, а в Люксембурзькому Саду воно буде над головою.
І раптом Леся бачить за кілька кроків перед собою високу, плечисту постать Гунявого. Сам, без собаки. А по другий бік вулиці — знайома фігурка детектива.
Леся надає ходи й гукає до Гунявого. Він озирається й, упізнавши Лесю, помітно ніяковіє й спішить їй назустріч.
— Вибачте, будь ласка, що я вас зупинила. Я тільки хочу йти з вами разом. Ви нічого не маєте проти?
Він не то кисло, не то болюче посміхається, але злякано запевняє, що страшенно радий від такої чести. І стає поруч з Лесею, затримуючи свій широкий крок.
— Хочете пройтися до Люксембурзького Саду зо мною? Там тепер чудесно. Весна починається! Ви відчуваєте?
Боже, яке стомлене, змарніле зблизька лице! Він напевне багато п'є. І ці розмови його вечорами з собакою, мабуть, відбуваються у п'яному стані.
— Ну, як ваша собачка? Краще їй?
І від цього питання ніяковіє. Розуміється, не вірить, що вона може цікавитися станом якоїсь паршивої сучки.
— Та краще. Спасибі... Чи той... Вибачте за одне питання, Ольго Іванівно... Для чого ви сказали, що вона — расова сучка?
Леся весело знизує плечима.
— Ах, Господи! Ну, просто для того, щоб хазяйка не робила вам перешкод. А може, вона й справді расова. Ви як думаєте?
Гунявий дивиться собі під ноги, немов для того, щоб іти врівень з Лесею.
— Ні, вона не расова. Проста собі сучка. І мовчить, про щось своє думаючи.
От уже й Сен-Мішель. Сонце теплить жовтим світлом ще голі віти Люксембурзького Саду.
Вмить Леся бачить, як Гунявий увесь хитається наперед, неначе несподівано штовхнутий у спину, і на всю вулицю несамовито кричить:
— Петренку! Петренку!
Покинувши Лесю, він навперейми кидається якомусь панові, що переходить із каварні до автомобіля. Поруч із паном — шикарно вбрана пані з яскраво нафарбованими устами.
Не тільки пан, але й усі люди на вулиці швидко повертають голови на крик. Одначе, пан, побачивши Гунявого і, очевидячки, впізнавши його, не тільки не зупиняється, але ще надає ходи й майже підбігає до авта. Хапливо розчинивши двері й кинувши кілька слів шоферові, він упихає даму в авто і заносить ногу на приступку.
(Продовження на наступній сторінці)