Та особливої справи, властиво, ніякої немає. Просто собі чергові взаємні інформації про чекіста. Чорт його зна, коли це все, нарешті, виясниться. Щось і паризька поліція мовчить, — не може, видно, знайти того Петренка. А, може, він поїхав собі до Америки чи до Австралії? Важко йому? Розміняв брилянти та й хоч аеропляном гони.
А Леся ще грає та іскриться шумовинням дитинства, як налитий келех доброго шампанського. Ніжність ще перекочується теплими хвилями в душі.
— Е, що там, Науме Абрамовичу! Якось воно буде. Як ваші справи?
— Мої справи? Ви спитайте краще, як мої болячки. Леся, одначе, лукаво підморгує.
— Еге, болячки! Не все ж і болячки! А та чудесна білява голівка, що я бачила позавчора в "Rotonde" з вами, теж болячка? Хто вона?
Наум Абрамович зразу, до наївности, помітно прояснюється. Хоч тут же з усієї сили намагається бути скромним, щоб цією скромністю дати зрозуміти, хто саме вона йому, та "білява голівка".
— А це, знаєте, одна собі моя знайома.
Леся, властиво, знає, хто ця "одна собі" знайома. Це та сама "вампірна Фенька", що оце знову присмокталася до Фінкеля, його "пасія", істинно його та всієї родини "болячка".
— Ну, знаєте, ця знайома так ніжно поглядала на вас та так пригорталася, що... гм!
Тут Наум Абрамович не може вже далі конспірувати.
— От, біда, знаєте, чи у Фастові чи в Парижі, нічого від людей не сховаєш!
— Та й важко сховати таку гарну голівку. Кожний мужчина повинен заздрити вам. Та й не всякому вдасться викликати в такої голівки такий усміх і такий погляд.
Леся, розуміється, знає, що всі заробітки Фінкеля йдуть на ці посмішки та погляди і що, коли б не служба Ніни в Крука, то вся родина просто голодувала б од цих посмішок гарної голівки. Знає, що всі знайомі жаліють родину, засуджують Фінкеля й сміються з нього, бо "вампірна Фенька" терпить його тільки за гроші й коверзує ним, як рабом. Але сьогодні Леся знає ще якусь іншу, глибшу правду, правду цього сонця, ніжности, нічних думок. Хто знає, хто може знати, як там у дійсності у Фінкеля? А може та Фенька для цієї немолодої людини є тією пружиною, що тримає всю машину в русі та діяльності? А може та Феня його, дійсно, любить? А як і не любить, то "хіба найважливіше, що тебе люблять"? Коли в нього через оту Феньку є щось, що отак освітлює його, то хіба це вже не є велика цінність?
От, наприклад, яка славна, зворушена теплість та мрійність стоять на цьому стомленому циганському обличчі.
— Ех, знаєте, дорогусенька, коли б нам тільки ця справа вдалася! Ах, коли б, коли б! Уся надія на неї, усе життя. Не в золоті, не в мільйонах річ. Будь вони тричі прокляті взагалі! Що я — буржуй якийсь? Я — чесний пролетарій. Але мені якраз тепер потрібні великі гроші. До зарізу потрібні! А якому ідіотові не потрібні, спитаєте? Так я вам скажу, якому: такому, як ви!
І Фінкель тепло, з незвичним сумом оглядає Лесю. Але десь чути рівний, повільний бій годинника. Леся схоплюється:
— Ох! Дванадцята вже? Додому! Спізнимося на сніданок. Ви снідаєте в пансіоні?
Наум Абрамович швиденько бере свій імпозантний портфель з сусіднього стільця.
— Та коли дозволите, з приємністю. Треба подивитися на нашого паскудника Гунявого. Просто чиряк якийсь, я вам скажу, ніяк не прорве!
Леся на момент хмуро стягає брови.
— Ну, ходімте, ходімте швидше! А то хазяйка лаятиметься. Ми напевне спізнимося.
* * *
Але хоч Леся й Фінкель приходять на чверть години пізніше, запізнення на цей раз немає. Ніхто навіть за стіл ще не сів. Усі товпляться в передпокої говіркою юрбою з дивними посмішками на обличчях. Посеред же юрби видно постать Гунявого поруч з хазяйкою пансіону. Всі чогось зазирають під ноги Гунявому й підводяться з виразом не то здивування, не то огиди.
До Лесі зараз же підбігає італієць і на запитання Лесі приглушеним голосом розповідає дивну подію з сеньйором Кавуненком. Сеньйор Кавуненко привів із собою в пансіон собаку й хоче тримати його в себе в кімнаті. А хазяйка рішуче протестує й не дозволяє. Бо, дійсно, собака такий, що абсолютно незрозуміло, як сеньйор Кавуненко може торкатися до нього, а не те, що брати до себе в кімнату. Якийсь жах, а не собака. Сеньйор Кавуненко каже, що це — расовий собака, але в цій огидній істоті нічого расового немає.
Леся злегка блідне, але слухає, не перебиваючи, і зиркає на потилицю Гунявого, що височить над головами. Потім лишає Фінкеля з італійцем і просувається ближче до центру.
Свистун уже тут. Побачивши Лесю, він прослизує поміж тілами до неї й шепоче їй щось на вухо. Але Леся не чує, зазираючи під ноги Гунявому.
Там лежить купа фіолетово-рудої шерсти. Лежить, улипнувши всім тілом у підлогу, розіп'явши себе в німій покорі, чекаючи вирішення своєї долі вищими істотами. Від шиї її до рук Гунявого тягнеться новенький гарний ремінець.
Сам Гунявий винувато, але з очевидною непохитністю, посміхаючися, стоїть проти хазяйки.
— Слово чести, пане Кавуненку. Я не можу допустити цього собаки у свій дім! Не можу! Дуже шкодую, але не можу! Він — хворий з голови до ніг і заразить мені все помешкання.
— Вибачте, добродійко, він — не хворий. Це — тільки рани від покусів та биття. Його дуже били.
— Мене це не торкається!
— Я розумію. Але кому яке зло буде від того, що собака буде в моїй хаті?
— Та навіщо він вам, такий... страшний та поганий? Гунявий якось комічно й жалюгідно схиляє голову на
одне плече.
— Це — расова сука, пані добродійко! Дуже цінна. Дуже. Вона коштує тисячі франків. Запевняю вас.
Цифра на момент робить враження на хазяйку, не зважаючи на всю безглуздість її стосовно до цього страховища.
Тоді Леся серйозно й переконано наставляє на хазяйку дві схвильовані фіолетові квітки очей.
— Вибачте, добродійко, але я можу засвідчити, що, дійсно, цей собака — расовий. Мій батько дуже кохався в собаках, і я трошки теж розуміюся. Це — наша суто українська раса. Це — правда. Дуже рідкісна й цінна.
Ця несподівана підтримка, така серйозна та об'єктивна, приглушує усміхи на лицях і завдає серйозного удару непохитності хазяйки. Вона непорозуміло дивиться вниз на собаку. Голови всіх теж прихиляються й знову розглядають нещасну тварину. Але вона вся в таких струпах, ранах, лисинах, що якось дивно думати про якусь расу. Очі заплющені, голова витягнена вздовж підлоги, по хребті проходять нервові хвильки.
— Правда, собака в тяжкому стані, але він — расовий абсолютно. Де ви знайшли його, пане Кавуненку?
Гунявий часто й гостро зиркає на Лесю. На запитання її він спускає очі.
— Я купив її в одного пана на вулиці.
Хазяйка знизує плечима й запитально дивиться на своїх пожильців. На обличчях вираз непорозуміння, вагання, — чорт його зна, може, і справді в цих варварів такі расові собаки.
Гунявий сміливіше повертає лице до хазяйки.
— Я вам даю слово, пані добродійко, що нікому ніякої шкоди не буде. Я її вилікую за два тижні. Я робитиму якнайпильніше всяку дезинфекцію. Собака лежатиме прив'язаний у кутку, навіть по кімнаті не ходитиме. Тільки вранці та ввечері виводитиму на вулицю. От, ціла аптека зо мною. Всі ліки прописані лікарем. От рецепти. От і от. Він сказав, що через два тижні все загоїться. От, прошу. П'ятдесят франків за ліки дав.
Гунявий похапцем показує рецепти, пакунок з ліками, знову рецепти.
П'ятдесят франків добивають хазяйку. Коли людина витрачає гроші на самі ліки, то або собака мусить, дійсно, коштувати тисячі, абож це людина — цілком божевільна, чого все ж таки про пана Кавуненка сказати не можна.
Вона знову знизує плечима й нерішуче відступає на два кроки вбік, немов даючи дорогу Гунявому. Він так і розуміє цей рух. Зараз же потягши за ремінець, він ступає вперед, чмокнувши губами.
— Квітко! Ходім!
Але Квітка не рушиться. Вона приготувалася до найгіршого й прийме його тут, із заплющеними очима.
— Ну, ходім же, Квітко! Ну, Квітонько! Ззаду Лесі прискає сміхом Свистун.
— Ну, і Квітка! Оце дійсно!
Але пан Кавуненко раптом повертається й дивиться в лице Свистуна таким чудним пронизливим поглядом, що навіть Свистун ніяковіє. Потім знову дужче сіпає за ремінець і майже тягне по підлозі Квітку. Вона не йде, а повзе на череві, неначе поранена ящірка, перебираючи лапами й тонесенько не скавулячи, а посвистуючи.
Так вони вдвох під поглядами мовчазних глядачів видряпуються по сходах і зникають нагорі.
Тоді Свистуна оточують і розпитують, що сталося, за що пан Кавуненко подивився на свого приятеля таким поглядом. І коли довідуються, за що саме, і сміх, і непорозуміння змішуються докупи: так назвати цю потвору! "Квітка"! Або божевільний, або ж, чорт його зна, може, і справді чогось вона варта, ця мара?
Фінкель же надзвичайно обурений. Але чого саме, Леся не може як слід зрозуміти.
— Та що тут, властиво, такого, що він привів цього собаку?
— А навіщо він йому? Що це за ідіотські примхи? Маєте собі: дохлих собак збирає! Букети троянд викидає, а падло бере.
— Викидає троянди?
— Ну, так! Покоївка мені тільки що сказала. Хтось цьому паскудникові прислав чудовий букет білих троянд.
— Знаю. Чула.
(Продовження на наступній сторінці)