В цей момент Гунявий хапає його за лікоть і щось каже йому. Але Петренко, шарпнувши лікоть, прожогом всувається в автомобіль, щось каже у самісіньке лице Гунявому, насмішкувато вишкіривши гарні, дрібні зуби, і відсувається разом з автом на середину вулиці.
Тоді Гунявий (на момент немов ошелешений таким поводженням) кидається до таксі, кричить щось шоферові й гарячково влізає всередину, зараз же виставивши голову й слідкуючи за автомобілем Петренка.
На тротуарі моментально скупчується юрба. Леся бачить, як повз неї пролітає фігурка детектива й підбігає до таксі. До нього шугає купа цікавих, сподіваючися довідатися щонебудь, бо, видно, що й цей панок має якийсь стосунок до сцени. Але й панок рушає без ніякого пояснення.
Леся раптом шарпається всім тілом до чергового таксі й швидко кидає шоферові:
— Женіть за ними! Надто за першим! Постарайтеся неодмінно наздогнати його й не відстати ні за щб. Подяка буде найбільша! Швидко!
Шофер запалюється виразом обличчя гарної дами, загадкою всієї сцени, юрбою, що вже оточує й його автомобіль, і, ризикуючи збити з ніг найцікавіших, висувається на середину бруку.
Але він не їде Сен-Мішелем униз, а повертає в протилежний бік, потім знову повертає й летить униз, паралельною Сен-Мішелеві вулицею, озираючися ввесь час до Лесі й заспокійливо хитаючи їй головою, — мовляв, не турбуйся, ми їдемо добре.
Леся, справді, заспокоюється: дійсно, так є більше шансів наздогнати автомобілі, бо на Сен-Мішелі трудно вибитися з ряду авт і випередити їх. От тільки, чи впізнає шофер ті авта? Правда, автомобіль Петренка, видно, його власний, блакитний з жовтими смугами, неначе навмисне під колір українського національного прапору. Впізнати легко. А Гунявого впізнати по його голові, висунутій з віконечка. Він напевне не сховає її всю дорогу.
Так і виходить: коли перед мостом авто Лесі завертає на головну артерію і вливається в ряд машин, метрів за двадцять попереду вона бачить блакитну спинку автомобіля з жовтими смужками і двома головами. Голови ввесь час озираються назад.
Шофер повертається до Лесі й весело киває їй уперед до жовто-блакитного авта. Леся швидко відповідає йому хитанням голови.
А де ж Гунявий? Стільки їх, цих червоних таксі, що нічого не розбереш.
Леся висуває голову й водить очима по рухливій нерівній стіні авт. Ніде не стирчить ніяка голова. Ага, ось він, зовсім недалеко, через п'ять-шість автомобілів попереду.
Гони проходять з гарячковим напруженням. Голови в жовто-блакитному авті ввесь час повертаються назад, і Петренко іноді навіть киває Гунявому й сміється. Але видно, що його шофер намагається вискочити із загальної течії, завернути в бічну вуличку й заплутати свого переслідувача.
І вмить авто Лесі зупиняється. Шофер напружено дивиться вперед: загата! Великі Бульвари! Ввесь потік автомобілів зупинено.
Одначе, вона бачить, шофер показує їй рукою далеко наперед! В застиглому потоці немає попереду жовто-блакитного авта. Воно встигло проскочити до зупинки! Все пропало!
Леся хоче знайти авто Гунявого. Але в цей момент її автомобіль починає гарчати, сунутися назад, випручуватися з потоку і, нарешті, вискакує в бічну вуличку, паралельну Великим Бульварам. Шофер озирається до Лесі й робить їй рукою й лицем знаки, що мають сказати: "Що вийде, — то вийде, поїдемо цією дорогою".
Леся хитає йому головою. Але надії, розуміється, не може бути. Насамперед, хто знає, в який бік Бульварів звернув Петренко? А то, може, і зовсім не Бульварами поїхав, а перерізав їх і поїхав далі.
Леся сідає зручніше й навіть відкидається на спинку, спочиваючи. Нічого не вийде — втік. Бідний Гунявий, він навіть не може вирватися з потоку й мусить безсило сидіти й хвилюватися.
Леся тільки тепер чує, як їй палає лице й як усе тіло напружене. Шофер знову чогось киває їй. Леся знову вся скидується й дивиться вперед, думаючи, що знайшлося жовто-блакитне авто. Але шофер крутить головою й перехиляє все тіло назад до дверець. Тоді Леся напіввідчиняє їх і висувається.
— Що таке? В чому річ?
— Надії немає. Але, на всякий випадок, може, звернути на Великі Бульвари?
— Звертайте, однаково!
Шофер киває головою й звертає в першу бічну вулицю. Але, під'їхавши до самого Великого Бульвару, він зупиняє авто на розі. Леся знову висувається на його знак.
— Почекаймо тут. Коли вони поїхали в цей бік і їдуть десь позаду, то ми їх тут підстережемо й тоді спокійно поїдемо за ними. Коли ж нема, то...
І він робить лицем, руками й усім тілом характеристичний французький жест безнадійности.
Почекати, то й почекати. Розуміється, абсурдно думати, що може щось вийти з цього чекання, але треба вже зробити все, що в силі.
І раптом авто сильно шарпається й хапливо присувається до ряду автомобілів, що сунуть Бульваром. У Лесі перед самими її очима просувається жовто-блакитне авто з двома знайомими головами. Вона встигає навіть побачити, як Петренко спокійно закурює сигару.
Шофер озирається до неї й лукаво-переможно підморгує їй. Леся щасливо киває й готова крізь скло розцілувати цю червону в дуже чорних закручених волосинках шию чудесного шофера. О, тепер Петренко не вислизне! Тепер вони цілком спокійно їдуть собі, замкнувши переслідувача позад себе в загаті. Так, так, смійтеся! Вони навіть не озираються назад.
Але Леся навіть боїться як слід сісти, неначе від того, що вона сидить, як напнуте вітрило, залежить, утече знову Петренко чи ні.
Ага, нарешті, звертають з Бульварів. Очевидячки, зараз зупиняться.
Так і є. Блакитне авто стоїть уже перед будинком. Ні каварні, ні ресторану. Петренко кидає кілька слів шоферові, бере під лікоть даму й нехапливо веде її до входу в будинок. На всякий випадок ще раз спокійно озирається: переслідувача немає. І зникають.
Тоді Леся гарячково відчиняє дверці й вистрибує на тротуар. Шофер показує їй очима на вхід і бурмотить:
— Другий під'їзд.
— О, я бачила, дякую. Я зараз повернуся!
І, заклопотано нахмуривши брови, а в той же час чуючи, як гупає серце об груди, вона прямує тротуаром до другого під'їзду. Число будинку 23. Яка це вулиця? Ну, це шофер знає й на розі можна прочитати. Як же тепер розпитати консьєржку?
Леся виймає з торбинки двадцять франків і затискує в руці.
Дім поважний, очевидячки, заселений багатими пожильцями. Леся виймає ще двадцять франків і додає до попередніх.
Консьєржка — не товста й не червона, як звичайно, а худа й у сталевих окулярах, суворо й непривітно дивиться.
— Вибачте, добродійко. Я б хотіла знати прізвище того добродія, що тільки що пройшов з дамою повз ваші двері.
Консьєржка крізь окуляри обкидує поглядом з голови до ніг Лесю й сухо рипить:
— Я не маю звичаю давати про своїх пожильців інформації! стороннім людям.
Ага, значить, він тут живе, — "пожилець"!
— О, добродійко! Ви можете бути цілком спокійні, ніякої шкоди вашому пожильцеві від цього не буде, якраз навпаки. Вибачте, що я вас турбую, я знаю, ваш час такий дорогий. Прошу прийняти від мене маленьку подяку.
І Леся простягає руку з грішми. Консьєржка з холодною гідністю скидує головою, але, кинувши оком на руку й побачивши стільки синеньких папірців, несподівано, в одну мить міняється, — лице стає добродушне, надзвичайно добре, симпатичне.
Тоді Леся всуває гроші в її безсило, покірно звішену руку й причиняє за собою двері.
— Бачите, добродійко, скажу вам щиро: мені цей добродій сподобався, і я хотіла б прислати йому квітів. Більше нічого. Маленька людська слабкість. Правда? Ви розумієте мене? У вас такий інтелігентний вираз очей.
О, добродійка цілком розуміє. Боже мій, з ким цього не буває. Тим паче, що добродій Мазун такий із себе симпатичний.
— Його прізвище — Мазун?
— Так, добродій Мазун.
— А це його жінка?
Консьєржка робить невиразний жест плечима.
— Знаєте, не зовсім...
— Ага, я розумію. Значить, Мазун. Він — заможний?
— О, так! За помешкання платить три тисячі в місяць. Мебльоване, розуміється. Своє авто.
— Ну, чудесно. А яка це вулиця?
— Де Маріво ч. 23.
— Ага. Дуже добре. Так, я вам дуже-дуже дякую!
— До ваших послуг, добродійко! Будь ласка, коли ще що-небудь...
— Дякую, дякую! Бувайте здоровенькі!
Леся, відчуваючи в ногах крила, влітає у своє авто й дає шоферові адресу пансіону. Насамперед до пансіону!
Може, він уже дома. Хоч це майже неможливе, — напевне тепер ходитиме по всіх вулицях і каварнях у надії ще раз зустріти.
Дійсно, Гунявого дома немає. Тоді Леся з тим самим шофером їде до Мика. Але й Мика нема. До Фінкеля вона вже й не пробує їхати, — чого він сидів би дома? Леся дає шоферові сто франків, гаряче тисне йому руку й повертається до себе, посміхаючися на вираз зворушення шофера (від потиску руки чи від ста франків?).
Але Гунявий і на вечерю не приходить. Ах, Господи!
Леся від досади й нетерплячки навіть до сальону не сходить, неуважно відповідає Загайкевичеві на якийсь його комплімент і тікає до себе в кімнату. Мусить же він прийти хоч погодувати свою Квітку! Чи й про неї забув?
Вона ходить із кутка в куток, увесь час зупиняючися й прислухаючися до всяких кроків у коридорі. В кімнаті Гунявого абсолютна тиша. Квітка не скавучить, не чухається, як звичайно, дрібно стукаючи ліктем об підлогу. Може, взяв її з собою?
(Продовження на наступній сторінці)