— А крикнув "О". А я, сукин син, уже тоді чув, що рука здригнулася мені. Будь я проклят, чув. І всю ніч лежав та думав: ну, житиму я другу ніч, чи ні. І як мені сказали телефоном, що ти хочеш мене бачити, так думав, отам, у тій телефонній будці, й упаду від хвилювання. Та правда, що куля вийшла?
— Правда, Грицю.
Кіндрат глибоко-глибоко зітхнув і провів рукою по чолі. Й тільки тепер глянув по хаті, по ліжку з різьбленими дерев'яними спинками, по фотелях, по пухнастому килимі на підлозі.
— А догляд за тобою добрий?
— Добрий... — хитнув головою Петро.
І Кіндратові кинулось в очі, що Панько немовби якось погас, понурився, похмарнів.
— Що тобі, Паню? Недобре стало?
Петро слабо покрутив головою, напівзаплющивши очі.
— А що ж, Паню? Чого ти ніби... змінився? Петро помовчав і пошепки сказав, усе дивлячися
собі на груди:
— А знаєш, хто "моя" американка?
І губи йому скривилися такою гидливою насмішкою, що Кіндрат злякано закруглив очі: чи не маячіння в нього?
— А хто, Паню? — боязко спитав він.
— Племінниця Стоверова.
Кіндрат перелякано витріщився на Петра. Він одразу повірив, що це не маячіння, що Панько говорить при здоровому розумі. Але що американка — племінниця Стовера...
— Та як же це так?! Племінниця Стовера?! Та ти її бачив, чи що?
— Бачив і навіть балакав.
— От так історія! Оце так-так! Ти диви! Га?
І Кіндрат од дивування навіть устав і знову сів.
— Ну, й що ж вона? Здивувалася? Зраділа? Чи той, злякалася, що ти ранений?
Петро все так само гидливо й понуро посміхався.
— "Зраділа, злякалася". Не зраділа й не злякалася.
— А як же? Не розумію.
Але з посмішки Петра він уже зрозумів, що сталося щось недобре.
— Та зрозуміти не легко. Або ні: легко зрозуміти. Мільярдерка злякалася, що штучки її викриваються. Я її ще вчора побачив. Собі не вірив, що то вона. Думав, що то мені в голові від усього каламутилося. Спитав жінку, що сидить коло мене. Ну, й сама сьогодні прийшла.
— А вона вже знала, що це ти?
— Та, мабуть, знала. Вислала з хати жінку. Ну, думаю, молодиця, зараз вона...
Петро скривився, як од фізичного болю, й помовчав. Потім знову з тією самою непорушністю всього тіла й голови заговорив далі хрипким, ледве чутним голосом:
— А вона кивнула головою, як... як льокаєві й почала говорити таке, що... що й досі не можу очуняти.
Він замовк і заплющив очі.
— А що ж вона сказала, Паню?
Петро рухнув віями й з натугою заговорив далі:
— Сказала, щоб я виїхав звідси.
— Чому так?!
— Не сказала. Просто таке її бажання. Але я зрозумів: бо я можу розповісти, що вона по дансинґах волочиться. Живий свідок. Сама поставила мені вимогу, щоб я нікому про наше знайомство не казав і щоб негайно звідси виїхав. До якої хочу, до найкращої клініки, аби виїхав. Плататимуть за мене та ще й нагороду за рану дадуть.
Кіндрат ошелешено мовчав. Потім тихо посвистів і сказав.
— Так отака-а американочка! Так оце така пролетарка! Нічого собі наша?!
— Так, пролетарка. І тільки сьогодні я згадав, як Жозеф розповідав про якусь племінницю Стовера, як вона мужчинами перебирає, як виробляє з ними всякі штуки. Чи думав же я, що це та сама...
— Та-ак, — розгублено протяг Кіндрат — Просто фантастика якась. Неймовірно! Щоб ото попасти якраз на саму племінницю...
— Ніякої фантастики немає! — шарпнув рукою по ковдрі Петро. — Цілком натурально. Вона ж, мабуть, по всіх дансинґах біга й вибира собі самців. До свого смаку. Ну, й мене нагляділа. Підійшов, значить, під її смак. Сильний, здоровий. Ну, й купуй. Розпус-с-сна, мер-р-рзенна буржуйська гидь!
Петро безсило відкинув руку й повернув голову набік, заплющивши очі.
Кіндрат не рухався. Сутінки ставали все густіші й густіші. Всі речі в хаті почали розпливатися, тільки вікно ясніло сіро-синім чотирикутником.
— Ну, добре, Паню... — тихо, винувато почав Кіндрат. — А чого ж вона з тобою... немов би той... Ну, чого не купувала тебе, чи що? Коли така, то чого ж... (цілий місяць, здається?) воловодилась?
— Х-хе! — хикнув Петро. — Бо вони делікатні, бо вони за свої гроші хочуть самця з поезією мати. І з перчиком. Деґенерати-буржуйчики вже приїлися, так пролетаря заманулося. А тут вийшло, що з цим пролетарем скандал може вийти. Цяцька небезпечною виявилась. Ну, і к чорту її швидше. Якби ти бачив, яка ворожість, яка зневага, яка злість у цієї... жінки проступала в лиці, в словах, у погляді. Наче я їй страшенне зло зробив.
— Отаке?!
— Отаке. Ні про здоров'я, ні про рану не спитала, ні посміхнулася. Голова задерта, губа випнута, погляд величний, зневага. А як сказав їй "Мабель", так якби ти бачив, як спалахнула, з яким обуренням і огидою здивувалася. "Мабель?! Яка Мабель? Хто вам дав право так називати мене?! Місіс Стовер я!" Оце та сама місіс Стовер, що ще кілька днів тому не дозволяла її міс Мабель називати, а тільки Мабель, що тулилася... О, гидь проклята!
Петро шарпнувся й застогнав, чи від фізичного болю, чи від огиди.
— Паню! Тобі ж, мабуть, шкідливо довго балакать і хвилюватись?
— А чорт його бери! Хай!.. Тільки що мені тепер робити, Грицю? — раптом жалібно, з мукою, по-дитячому майже схлипнув Петро. — Тяжко мені тут лишатися. Безумно тяжко. Огидно так, що головою бився б об цей столик. Не можу!.. Та ще ослаб сильно. Тоскно, Грицю.
Кіндрат узяв в обидві руки велику ослаблену руку Петра й ніжно почав потискувати, немов піддаючи йому сили.
— Як тільки уявлю собі, що вона знов сюди прийде, що знову буде... Не можу! Що хоч, тільки виїхати звідси. Вона мені нагороду! О-о!
І Петро з такою дивною для його стану силою потиснув руку Кіндратові, що той аж підвівся на стільці від болю. Але Петрова рука тут же й ослабла й повисла між занімілих пальців Кіндрата.
— Паню! Не треба хвилюватись! Будь вона тричі проклята. Не варта вона того. Може, засвітити, Паню?
— Засвіти...— мляво прошепотів Петро.— Там, на столику... пиптик надуши.
Кіндрат знайшов пиптик, надушив, і по низу кімнати з-під синього абажура розлилося ніжне, тепле світло. А гора вся закуталась у блакитний присмерк.
Петро лежав непорушно, безсило схиливши голову набік, уткнувши підборіддя в груди. Здавалось, він заснув чи зомлів.
— Паню! — обережно, з острахом у голосі шепнув Кіндрат.
— Що? — ледве ворухнув губами Петро, не розплющуючи очей.
— Тобі погано? Може, вже піти мені?
Петро від цих слів аж головою злякано шарпнув.
— Ой, що ти! Ждав тебе, як... як не знаю що, а ти вже йти.
— Стомлює тебе розмова.
— Нічого. Я вже думав: може, так зробити — дійсно попрохати перевезти мене до клініки. Цим я й Стоверові показав би, що... що не для нагороди чи для чого іншого рятував його. Ще більше довір'я в нього було б. Га? Як ти думаєш?
— Та понятно!
— А він же часом, може, приїжджав би провідати мене в клініці. Правда? А потім, може, якої-небудь служби попрохав би в нього. Га? Як ти думаєш?
— Та понятно! Не може ж бути, щоб коли-небудь та не провідав людину, що життя йому врятувала. Або й службу... Повинен би. Що ж, переїжджай до клініки. А то як будеш отак хвилюватись, то й ні справі, ні собі самому від того користи не буде.
Петро знов заслаб, заплющив очі, мертво затих. Кіндрат боявся поворухнутись і тримав його руку, стараючись несильно дихати, щоб не хитати тієї руки своїм боком.
— Ні...— раптом тихо покрутив головою по подушці Петро. — Не можна переїжджати. Не можна.
— Чому, Паню?
— "Чому". Тому, що пропала тоді справа. Раз-два, може, приїде, а там... запропонує "нагороду" та й од-купиться. А сюди на яку-небудь службу та не допустить потім. Куди там!.. Ні, треба лишатися. Нехай мучить, катує, що ж...
Кіндрат трудно зітхнув.
— Ну що ж тоді, лишайся, Паню! Лишайся. Перетерпи для справи ще й це від тої, а лишайся. Коли сам Стовер не викине, то й вона не викине тебе звідси. Це ясно.
Петро помовчав і тихо проговорив:
— А що ж то вона думатиме про мене? Чого до клініки не хочу?
— А чор-р-ртяка її бери! — люто зашипів Кіндрат. — Хай собі дума, що хоче. Та не бери ти так до серця, як вона там ставиться до тебе... Не до тебе ж вона так ставиться, це ж не ти, а Вишнятинський. Себе забудь. Пам'ятаєш, ти мені сам це казав. Ну, й ти забудеш себе. Та — попович Вівішіскі. Ну, а як так, то так йому й треба, релігійникові паршивому, слузі буржуазії. Грай комедію і плюй собі. Хай б'є по Вівішівському.
Петро не знати, чи слухав. Але коли Кіндрат замовк, він прошепотів:
— Але ж не Вівішіскі трохи не умлівав за нею, а я, ідіот, дурень, собака! Я!
— Ну, чого ж ти лаєшся? За що? Хіба ж ти знав, хто вона справді? Ну, от тепер знаєш і вмлівати не будеш. Кінець. Хто вона тобі тепер? Буржуйка. Плював ти на неї та й годі.
— О-о! — покачав головою по подушці Петро. — Без огиди думати не можу. За тисячі верст забіг би від неї, коли б моя воля.
— Та й забіжиш. От тільки коло Стовера побудеш, вивідаєш і тоді за тисячі верст додому.
(Продовження на наступній сторінці)