— Ні, ніяким чином! — незвично для нього гаряче скрикнув Жак і навіть пристукнув кулаком по столі. — Давати бої, битись! Але битись відповідно до історичної епохи, будучи добрими стратегами, а не догматиками. Ситуація вимагає тепер інших способів боротьби, ніж московські. Московські методи — це анархізм. Москва живе в минулому. Вона свою революцію, яка сталась у напівдикій, селянській Росії тридцять років тому, отже, в цілком іншій льокальній і світовій кон'юнктурі, ніж тепер у нас і по всьому світі, вона ставить як святий зразок, як імперативний приклад для країн індустріяльних, освічених, вихованих у традиціях свободи, а не російського деспотизму. І Кремль замість того, щоб бути добрим стратегом і допомагати нам у наших обставинах провадити нашу революцію, він нас анатемує і карає за те, що ми хочемо бути собою. Кремль не помічає, що революція по всьому світі йде і без нас, що вона, хоч і не по-московському, а руйнує стару економіку, старі звички, стару мораль. Ти подивись на світ: хіба він тепер такий, як був тридцять років тому?
— Все розвивається, навіть капіталістичний лад, — посміхнувся Кольє.
— Так, розвивається! А з ним розвивається і революція, і ті сили, які він сам родить, про які і Маркс говорив.
— Ленін теж дещо говорив про таку вашу революцію. Згадай його характеристику Кавтського, що він...
Але тут несподівано виступила Тіль. Перейшовши до столу і ставши таким чином лицем до Кольє, вона підвела голову й з викликом сказала:
— А чому ми повинні більше вірити Ленінові, аніж Марксові? Чи Жоресові? А чому, нарешті, ми, французькі чи італійські, чи які інші комуністи на землі, повинні слухатися російських комуністів? Чому...
— Ну, Тіль, ти трохи вже... — хотів зупинити її Жак, але вона не піддалася.
— Дай мені сказати! А чому ми повинні слухатися Сталіна, Маленкова, Молотова, а не Тореза, Дюкльо, Кольє? Хто може знати умови життя Франції? Сталін чи Торез?
— Але ж сам Торез слухається Сталіна! — закричав Кольє.
— Так, слухається, бо залежить од Сталіна, од Москви, бо Москва, як і тобі краще, ніж кому іншому відомо, на три чверті покриває наші видатки на партійну роботу. Торез мусить слухатись. Але він не може, не сміє не думати про те, що купка людей у Кремлі вирішує долю нашого народу і навіть усього світу! І Кольє теж повинен про це думати!
Кольє виразно зблід, і очі йому звузилися, стали колючими.
— Та не купка ж людей у Кремлі, а Комуністичний Інтернаціонал вирішує! — гостро сказав він.
— Ах, дай спокій, товаришу, з цим нещасним Інтернаціоналом! Це можна говорити на мітингах, у газеті, а не нам, ми знаємо дещо про ці вирішення Комінтернів та Комінформів.
— Ну, знаєте, товариші, це вже одверта реакція, фашизм, — сказав Кольє і підвівся. — Мені вже тут, видно, нема чого робити. Я зайшов до вас як старий друг і товариш посидіти завами, але натрапив на ворогів.
Тіль незалежно підвела голову догори, а Жак хотів щось сказати, та Кольє не дав йому й почати:
— Одначе я хочу в пам'ять нашої старої дружби зробити ще одну спробу взяти вас на розум і попередити вас. Мушу вам сказати, що в партії й серед робітництва росте обурення проти вас. Можуть виникнути дуже небажані вибухи цього обурення. Партія сподівається, що цей стан у вас мине, що він є наслідок якихось ненормальних психічних причин. І тому поки що питання про нашу "акцію" і виключення вас із партії не ставиться офіціяльно. Але вам треба припинити вашу шкідливу, ворожу партії й комунізмові діяльність. І мушу вам сказати: вона дуже шкідлива, особливо в цей момент для нас. Нам треба бути утроє непохитними, суцільними. А ви вносите непевність, хитання, сумніви. І у ваших особистих інтересах я готовий вас благати, товариші: припиніть вашу нещасну акцію. Ми замовчимо, ми забудемо цей цілком незрозумілий ваш ухил і будемо далі працювати разом, як працювали весь час. Не ставте себе в становище ворогів трудящих.
— Ми не вороги трудящих! — гаряче скрикнула Матільда.
— Партія вважає вас за ворогів, — м'яко сказав Кольє. — А ви знаєте, як вона вміє боротися з усіма її шкідниками й ворогами. Отже...
— Оце, значить, є та відповідь на нашу пропозицію, яку ми переказали через вас Москві? — тихо спитав Жак.
— Москва тут ні до чого. Це наша маленька місцева справа.
— А яка все ж таки відповідь Москви на пропозицію? — з тим самим викликом спитала Тіль.
— У Москви є важливіші справи, товаришко, ніж наївні пропозиції людей, які збилися зо шляху комунізму. Ну, я вас попередив, товариші (він підкреслено вимовив слово "товариші", щоб показати, що розриву немає), а ваше діло тепер так чи так реагувати на моє товариське й дружнє попередження. Ох, я мушу поспішати, заговорився я у вас, а на мене там чекають.
І так само привітно й сердечно, як і тоді, коли прийшов, потиснувши їм руки, він похапцем пішов до передпокою. Ленуари провели його до вішалки, Жак навіть поміг надягти пальто, і Кольє, ще раз якнайсердечніше посміхнувшись до них і кинувши "до побачення" , вийшов на сходи.
Замкнувши за ним двері на ключ, Жак повернувся до Матільди й з усміхом сказав:
— Прийшов перевірити, яку дію зробили його анонімні телефони та листи. І загрозити.
— Але вони можуть дійсно... — Матільда хотіла сказати "убити нас" і сказала: — завдати нам багато прикрощів.
— Так, можуть...— ідучи до кабінету, згодився Жак.
І коли Тіль, погасивши світло в передпокою, прийшла до нього, Жак стояв коло столу, дивився в нього не рухаючись і, нарешті, сказав:
— Що ж, Тіль, нехай нас судять, нехай лають, ганьблять, виключають з партії. Коли ми перед самими собою, перед своїм сумлінням знаємо, що ми не для себе, не для своєї користи, не під примусом і терором сповідуємо свої переконання, а для користи колективної, то нам не повинно бути ні соромно, ні страшно. Правда ж, Тіль?
— Правда, мій Жако, правда! Але вони не посміють ні судити нас, ні виключати. "За що?!" — спитає кожний товариш. А вони все ж таки бояться опінії громадської. Тільки, знаєш що, Жако, ми все ж таки будемо тепер ще трошки обережніші. Ми порадимося з Жаном і встановимо нашу дальшу тактику. Правда?
І вона обійняла Жака обома руками за голову й ніжно провела ними по щоках, зазираючи в очі.
— Правда, Тіль, постараємось бути обережнішими. Але не уступаючись ні на крок од того, що вважаємо за справедливе, і ніякі софістики, ні загрози не повинні примусити нас піддатися. Так, Матільдо?
— Так, Жаку! — і вона рішуче труснула головою.
Розділ XIV
Біля четвертої Кіндрат у супроводі одного з льокаїв підходив до кімнати Петра. Він не цікавився ні широченними сходами, ні різьбленими височенними стелями, ні людьми, що зустрічалися йому по дорозі. Округлені, напружені очі його ввесь час дивилися тільки вперед, коло кожних дверей угадуючи: тут чи ні?
Нарешті, льокай тихенько постукав, і двері зараз же розчинилися. На порозі з'явилася жінка, вся в білому і з руденькими, дрібними кучерками, що викочувались із-під пов'язки на голові.
— Мосьє... мосьє?.. (Вона, очевидно, забула прізвище Кіндрата, сказане їй Петром.)
— ...Прошу, прошу, входьте. Містер Вішатіцкі на вас чекає.
По-французькому вона балакала так кумедно, що іншим разом Кіндрат із задоволенням звернув би на це увагу, але тепер він навряд чи й чув її. Зрозумівши тільки "входьте", він увійшов і зараз же побіг до ліжка. Міс Ґреґем вийшла з кімнати й тихенько причинила за собою двері.
Коло ліжка Кіндрат зупинився і злякано дивився на обидві руки Петра, що без перев'язки лежали поверх синьої шовкової ковдри. А лице Петра було сіре, змарніле, немов аж схудле за одну ніч. Воно посміхалося, воно, любе, зраділо, хоч і слабенько посміхалося до нього. Але чого ж, ради Бога, обидві руки були без перев'язки?!
— Здоров, Гриценятко...— слабким голосом сказав Петро й посунув по ковдрі до нього праву руку.
Кіндрат обережно взяв і ледь-ледь потиснув її, а сам не переставав зиркати то на лице Петра, то на ліву руку його.
— Сідай. Присунь стільця ближче.
Кіндрат хапливо присунув стільця до самого ліжка й сів.
— Ну бач: живий... — пошепки сказав Петро, не перестаючи зраділо й ніжно посміхатися.
Кіндрат подивився на ліву руку Петра, перевів очі на лице, знову на руку.
— Шукаєш рану? — посміхнувся Петро. — Помилився, братухо. В груди попало.
— В груди?!
І Кіндрат аж дух затаїв од жаху.
— Нічого. Куля вийшла другим боком. Через два тижні загоїться, як на собаці.
— А як же... а як же ти крикнув "О"?
— А хто його зна. Само крикнулось. Та я вже тоді й не пам'ятав себе. Ну, пусте діло.
— Та як же я, сукин син, так поцілив тебе?! — з жахом і мукою вирвалось у Кіндрата. — Голубчику ж ти мій! Паню, рідненький!
І Кіндрат раптом ухопив ліву руку Петра і судорожно припав до неї поцілунком.
Петро безсило почав випручувати руку, і схвильовано шепочучи:
— Ну, що ти, Грицю! Пусти. Годі! Не треба. Хтось увійде. Сядь, Грицю.
Кіндрат одірвався й, одвернувшись, швиденько, соромливо витер очі ребром руки. Потім засоромлено, ще мокрими очима подивився на Петра й сердито буркнув:
(Продовження на наступній сторінці)