— З його carte d'identité, яку знайшли в нього в кишені й яку, розуміється, прочитала, щоб знати, хто ж саме цей герой. Він — син греко-католицького священика в Галичині. Чуєте? Це такий механік-пролетарій. Сам скінчив університет у Львові. Тепер ви розумієте, чого українські робітники такі освічені, виховані, джентльмени? Розумієте? Маркіз зараз же взяв усі інформації в готелі, де вони живуть. Товариш його — не слюсар, а студент Львівського університету, і записаний тут, в університеті, вільним слухачем. Оце такі безробітні, що приїхали до Парижа шукати якої-не-будь роботи. Ну, ви ще не бачите зв'язку?
Мері дійсно була вперта. Через те вона дрібненько кашлянула, подивилась униз і тихо кинула:
— Але ж і ми їм сказали, що ми робітниці.
— Ми! — знизала плечами Мабель. — Ми бавились. У нас ніякої мети не було.
І несподівано густо, пекуче почервоніла. І тут же спалахнула за це злістю.
— Розуміється, ніякої! Ви 2К не берете серйозно всякі сентиментальні, фантастичні дурниці, які мені впадали в голову? А в них, видно, були цілком серйозні й не "фантастичні" цілі.
— Які? — здивовано підвела ріденькі брови Мері й стала зовсім подібна до кітки.
— Які? О, цілком звичайні. Але, мушу визнати, шлях вони вибрали не зовсім звичайний, це — правда. І надзвичайно романтичний: виступити в ролі рятівника життя для мільярдера. Життям своїм пожертвувати за нього, за його ідеї! Непогано.
Мері навіть устала від обурення.
— Так ви хочете сказати, що весь цей вчинок містера Петра є підроблений.
— В мене є таке підозріння.
— І рана його підроблена? І кров? І непритомність?
І...
— О, рана! Рана така, що можна й самому таку собі зробити, або той самий містер Кінд міг помогти. Ради "великої" цілі можна й на рану піти. Я знаю людей, які за якусь там тисячу долярів готові на всякі рани. А тут же мільйони! Хо!
Мері знову дрібненько, по-овечому покашляла й нічого не сказала. Що тут уже казати, коли зачеплено манію. Ніяка логіка, ніякі факти вже не можуть одвернути її від неї.
Мабель знову взяла цигарку, закурила й заклала ногу на ногу.
— Хм! Він, бачите, такий палкий приклонник Стовера та його боротьби за всесвітній мир, що на смерть пішов, аби врятувати свого улюбленого апостола миру. Йому приклоніться, Мері! — йому злочинці пропонували великі гроші за мовчання, але він з благородним обуренням одкинув їхню пропозицію й підставив груди під кулю. Просто можна сказати: "Це — прекрасний фільм ".
І Мабель весело засміялась. Але Мері стояла, не сміялась і мовчки водила рукою по спині фотелю.
— Але цікава, Мері, людська натура. Дядьо в багатьох речах людина досить твереза й несентиментальна. Але тут він готовий вірити в цей фільм, як у наукову аксіому. Він, який у грошових справах ніяким фантазіям і "високим почуванням" не вірить, тут готовий вірити, що людина відмовилась від великих грошей заради високого почування. Бо це почування до нього, до його надзвичайної особи. Тут може, і навіть повинен, бути виняток.
Мері кашлянула і тихо сказала:
— Містер Стовер просто вірить у факти.
— Які факти?
— Такі, які є.
— Та ніяких фактів немає! Є тільки один факт: рана. Це єдине безсумнівне. А решта — не факти, а розповідання "героя". Але ці розповідання можуть бути й чистісінькою вигадкою (в чому я не маю ніякого сумніву). Це пляномірно обдуманий, розрахований, цілком свідомий вчинок. І, розуміється, не заради інтересів "високої ідеї" чи почуття, а заради своїх власних. Гроші, Мері! От його вся "висока ідея".
Упертий вираз уст і очей Мері трохи розтанув, і вона вже не дивилася вниз.
— Але яким лее способом ці гроші?
— О, щодо цього, то будьте спокійні: способи теж уже десь обдумані. Один спосіб — простий, немудрий — дістати від урятованого мільярдера гарненьку подяку і відійти собі з Богом і чеком. Другий — складніший і мудріший: ввійти через це геройство в довір'я до мільярдера Стовера і обшахраїти його на поважнішу суму. А третій спосіб — ще складніший і ще мудріший (але я на підставі деяких даних гадаю, чи не цей якраз містер Петро й намітив собі), саме: завоювати цим геройством серце, потім руку, а потім мільярди прекрасної небіжки містера Стовера. Розумієте?
— О-о-ов! — простогнала Мері, чи то з обурення на містера Петра, чи на Мабель, невідомо. — Це неможливо!
— Що неможливо, Мерінько? Щоб він завоював руку й серце прекрасної мільярдерки? Я теж думаю, що це неможливе. Будьте спокійні.
— Ні, неможливо все, що ви кажете. Я згоджуюсь: у ваших словах є логіка, все зокрема немовби справедливе, а загалом... неможливе. Щоб містер Петро... О ні! Ви можете на мене сердитись, Мабель, але моє враження від цієї людини дужче за вашу логіку. Я не можу побороти його. Щоб містер Петро...
Мабель неприємно-весело засміялась.
— "Враження"! А Вільям Мідлтон, мій знаменитий екс-чоловік, справляв погане враження? Поет, композитор, високоідейний, чулий, тонкий, елегантний. Але це не завадило йому обікрасти мене на десять мільйонів. Та Мідлтон, принаймні, щось мав. А цей жалюгідний попович?.. Та як він міг припустити таку можливість?! — раптом із вибухом невтримної люті схопилась на ноги Мабель і, схопивши вазочку, що стояла на столі, з усієї сили шпурнула нею об підлогу. Ваза приглушено від килима крекнула й розскочилась на боки черепками.
— Як він смів хоч на мент подумати про це?! Мері злякано мовчала, знаючи, що краще всього
під таку хвилину заціпеніти, завмерти, затаїти дух і нічим себе не виявляти.
— Неймовірне, нечуване нахабство! Зухвальство просто фантастичне!
І вона швидко заходила по кімнаті, люто підбиваючи по дорозі черепки від вази.
— Х-ха! Теж претендент! Ну? Що ти скажеш?! І це тільки з американськими мільйонерами може трапитись така історія. Американський мільйонер — це ідеальний золотий нуль. У мільйонерів інших націй завжди є що-небудь побіля їхніх мільйонів: глупота, добрість, жорстокість, розум — якийсь індивідуальний додаток. У американського мільйонера ніяких додатків. Через те всякий ґарсон із кафе пресерйозно чекає випадку женитися з американською мільйонеркою, і всяка мідинетка з Великих Бульварів мріє вийти заміж за американського мільйонера. Зверніть увагу: не за мільйонера взагалі, а тільки американського. А коли ще мільярди, о, мільярди роздушують усе людське, усе індивідуальне, усе твоє власне. Хто я, наприклад? Ну, хто я? Нуль! Абсолютний нуль! Що я маю свого? Нічого. Ніяких якостей, ніякого знання, нічого. Що б я не сказала, що б я не зробила, все — прекрасне, все надзвичайне, все — геніяльне, все — оригінальне. О, жах який! Я вся смерджу мільярдами, я отруюю, як газами, всякого, хто попада в мою орбіту. І ніхто-ніхто за ними не бачить моїх крихітних якостей. Навіть цей дикун, як довідався, що я — мільярдерка, навіть він кинувся на них, як на...
— Він довідався? Ви знаєте це?
— Ну, розуміється, знаю. Він, очевидно, прослідив, де я живу, спитав кого-небудь і довідався. Наївно було б думати, що в нього вистачить джентльменства не дошукуватись моєї адреси. І, розуміється, цей джентльмен вирішив, щ© треба вхопити американську мільйонерку. О мерзота!
Вона знову схопила цигарку й закурила. Мері зиркала на неї й мовчала. Потім тихо, несміливо заговорила:
— Простіть мені, Мабель, але дозвольте мені сказати кільки слів.
— Будь ласка, Мері, будь ласка.
— Мені здається, Мабель, що ви занадто багато ваги надаєте вашому нещасливому шлюбові з містером Мідлтоном. Ви собі через нього псуєте все життя. Ви нікому не довіряєте, ви себе знецінюєте, ви всіх підозріваєте в бажанні тільки гроші від вас мати. Вибачте, що я так кажу, але я не можу бути байдужа. Мені здається, Мабель, що вам треба абсолютно забути за Мідлтона і за всю ту... тяжку історію. І жити просто й легко, як усі живуть.
Мабель слухала з легким усміхом і, тримаючи цигарку над відерцем, легенько, одним пальцем постукувала по ній, струсюючи попіл. Коли Мері замовкла, вона, не зводячи очей з цигарки, тихо почала:
— Дякую, Мері, за вашу увагу, але ви помиляєтесь. Я не тільки не хочу забути за цю, як ви кажете, "тяжку історію", а, навпаки, жалію, що не завжди, не на кожному кроці пам'ятаю за неї. Я їй страшно вдячна. Вона мені розкрила очі на саму себе й на людей. Не довіряю? Підозріваю? О, ні, навпаки: я тепер правильно бачу їх і менше підозріваю. Я тепер знаю твердо, що єдиний бог у людей — гроші, єдина релігія — поклоніння грошам, єдина мораль — мати гроші. І я знаю, Мері (не підозріваю, а знаю!), що за гроші можна купити всяку людину, що за гроші вони віддадуть і честь, і красу, і кохання, і здоров'я, і переконання, і високі ідеї, все. Так що ж дивного, що цей попович теж має ту саму віру в Бога, що й усі? Тільки він занадто нахабний у своїй вірі. І за це нахабство його треба викинути звідси та й годі.
— Але ж він — ранений, Мабель!
— О, для ранених є шпиталі. Завтра ж його тут не буде. І прошу вас, Мері, більше ніколи про нього й не згадувати мені.
У Мері знову виразно з'явився вираз упертости в устах. Вона знизала плечима й кашлянула.
— Добре, слухаю. Але вибачте мені, Мабель, я все ж таки не розумію: у вас же нема безсумнівних даних, щоб так говорити й ставитись до цього чоловіка... Адже...
(Продовження на наступній сторінці)