Петро нічого не відповів. Очі йому були заплющені і баньки від тінів здавалися великими й синіми на всьому лиці його, а надто в куточках уст ще лишилися сліди огиди, неначе він весь пройнявся нею.
— Дай... випить... — трудно прошепотів Петро. — Там, на столику... В карафці.
Кіндрат швиденько схопився, налив у склянку жовтуватої рідини з карафки й підніс до уст Петрові.
— На, Паню.. Чекай, я піддержу тобі голову. — Він підважив лівою рукою голову Петрові, а склянку обережно підставив до уст його. Петро, напіврозплющивши очі, припав до склянки й жадібно став пити.
— Дякую... — відхилившись на подушку і знову заплющивши очі, шепнув він. — Тепер іди... Ослаб я дуже... Завтра приходь... Зранку.
— Прийду, Паню. З самого ранку. Засни гарненько. Бувай. До завтра.
— До завтра...
Кіндрат навшпиньках, неспокійно озираючись на Петра, пішов із кімнати.
Розділ XV
У передпокої коротенько диркнув два рази дзвінок. Жан Рульо похапцем вийшов з кабінету.
Люсьєн була в новому капелюшку, якого не хотіла зразу скинути, щоб Жан міг помилуватися нею в ньому. І вся вона дійсно, чи від капелюшка, чи від чого іншого, була така свіжа, туга, жвава, повна підняття.
— О, Жан, як ти мило все приготував! Я хочу чаю! Швидше, швидше, швидше! А правда, милий капелюшок? І страшно дешево: всього десять тисяч. А сукня тобі подобається? По щирості? Га?
По щирості, суконька була теж досить мила: чорна, з бронзовим відблиском, з майстерно повставлювани-ми клаптиками споріднених кольорів.
— І теж безумно дешево: двадцять тисяч! Показились люди. Скрізь паніка. Просто задурно роздають речі. А ти що такий, Жане? Якісь прикрощі? Так?
Жан підсунув до краю столика чашку з чаєм для Люсьєн і сам сів у фотель по другий бік.
— Так, трохи. Часто чоловік, бажаючи миру для інших, творить собі самому війну. Може, ти скинеш сукню та капелюх, надінеш пеньюар і ляжеш? Зручніше буде.
— А правда! Ти маєш, як завжди, рацію!
Люсьєн, швидко скинувши сукню, вийняла з бібліотечної шафи свій пеньюар і перевдяглася. А капелюха скидати ще не хотілося, й вона в ньому стрибнула на канапу й лягла, простягнувши ноги в туго натягнених нільонових панчохах.
Раптом тут же вся стріпнулася і аж стала на коліна на канапі, розкинувши поли пеньюару й показуючи рожеву коротеньку шовкову спідничку. Широко, захоплено розкривши очі на Жана, вона скрикнула:
— Жане! В мене чудесна ідея! Знаєш що? Я хочу перевірити, як тебе оцінюють у Франції й за кордоном. Наприклад, в Америці!
Жан Рульо здивовано встромив у неї свої маленькі очі й поставив чашку на столик, не донісши її до уст.
— Як же ти це зробиш?
— А от як, — почала Люсьєн і смаковито втягла в себе губи, як діти, що розповідають що-небудь захопливе, — я заведу з секретарем, маркізом де Монфор, розмову про тебе і... Адже Стовер і цей маркіз, вони ж немов противники соціялізму. Правда? Ну, так от, заведу розмову і наведу її так, щоб він сказав, як вони, вороги соціялізму, оцінюють тебе — соціяліста. Вони — американці, й у них усе просто: така людина коштує стільки долярів, а така стільки. От я й...
— Чекай, Люсі, — злякався Рульо, — я гадаю, ти ж не будеш...
— О, Жане, ти можеш бути абсолютно спокійний. Я так поведу розмову, що він буде в мене питати, він, із своєї ініціятиви, буде тебе оцінювати.
— Чекай, чекай, Люсі. Ідея, може, для тебе й втішна, але щоб не вийшло якого-небудь непорозуміння. Ти про що конкретно питатимеш його?
Люсі нетерпляче знизала плечима.
— Ах, Господи! Я ні про що не питатиму. Розумієш? Мені недавно сказали, що в мене є великий дипломатичний талант. Не бійся, кажу тобі. Я хочу знати, перше: як тебе взагалі оцінюють в Америці, скільки долярів ти коштуєш. Потім, друге: скільки б долярів вони дали за те, щоб ти згодився співпрацювати з ними в справі миру. Третє...
Жан Рульо зовсім неспокійно встав і простягнув руку до Люсьєн.
— Люсінько, я не знаю, які твої дипломатичні таланти, але це надзвичайно небезпечна розмова. Я дуже тебе прошу не здіймати її...
Люсьєн знову вередливо й з досадою крутнула головою.
— Ах, Жане, ти нічого не розумієш. Дай мені спокій. Кажу тобі: ніякої небезпеки немає. Він сам мені це все скаже без ніяких моїх запитань. Чуєш? І, розуміється, я йому дам зрозуміти, що це просто фантастика гадати, що в Жана Рульо грошима можна змінити переконання. Жан засміявся.
— Ти дійсно якимсь дипломатом у нас починаєш бути. Тільки ця твоя дипломатія — дитяча і, крім того, небезпечна. Та й ні на що не потрібна.
— Як ні на що?! — обурилась Люсьєн. — О, вибач! Я хочу знати, скільки ти коштуєш. Хто знає, а раптом я маю якогось іншого претендента на моє серце й хочу зрівняти вас: хто дорожчий. О, Жане, без жартів, я страшенно хочу зробити цю невинну перевірку. Дозволь мені її зробити. А хіба ж тобі самому не цікаво перевірити так? Га, Жане? А потім, коли б Стовер згодився працювати з тобою для миру на твоїх умовах, хіба б ти відмовився? Га?
Жан Рульо погладив бороду, помовчав і сів у фотель.
— Чай зовсім захолов...— з докором сказав він, торкаючись пучкою до чайника. — Треба знову нагрівати.
Люсьєн зістрибнула з канапи, підбігла до Рульо й, обхопивши його рукою за шию, сіла йому на коліна.
— Ні, ні, ні, я не хочу, щоб ти відмовчувався. Ти мені скажи: невже тобі не цікаво, як тебе оцінюють? Щиро-щиро скажи.
І вона, поклавши другу руку на щоку, обернула всю голову його до себе.
— Ну? Скажи?
Жан Рульо посміхнувся і боком уст поцілував РУку.
— Ну, хай буде цікаво. Але ж...
— Дякую, дякую, дякую! — обхопивши його обома руками за голову, почала вона коротенькими поцілунками обкльовувати зо всіх боків його уста, не даючи йому говорити. Тоді Жан Рульо обурився, вхопив гнучке тіло й, як дитину, що розгулялася й не хотіла йти спати, доніс до канапи.
— І скільки б дали, щоб ти згодився співпрацювати з Стовером, І це спитаю. Ага, чуєш? Спитаю! Ні, ні, вперед скажи: чуєш?
— Чую, чую. Питай, що хочеш, тільки...
Тоді Люсьєн зірвала з себе капелюшка, кинула на підлогу й звичним рухом надушила ґудзик біля лямпи — вона в такі хвилини не любила світла.
Розділ XVI
Звичайно, Петро міг би й швидше видужувати, коли б спокійніше лежалося, а, головне, коли б не та. Та була головною причиною постійного напруження. Правда, вона в нього була тільки раз, після того як поставила йому вимогу переїхати до клініки. Але того одного разу було досить, щоб одібрати спокій надовго.
Прийшла вона до нього днів через два після першої розмови. Міс Ґрегем уже не сиділа при ньому безвихідно, і Мабель, мабуть, навмисне вибрала такий момент, коли нікого в Петра не було. Ввійшла вона з тим самим погордливим, холодним виразом усього лиця, що й перший раз. І так само ні про здоров'я, ні про рану, ні про що не запитала. Хитнула тільки головою на знак привітання і зразу ж почала про те, що її тільки цікавило.
— Ну, містере Вишнятинський? Ви виконали те, що я вам запропонувала? (Навіть для ввічливости не сказала "прохала", а "запропонувала", як льокаєві.) — ...Ви заявили про своє бажання переїхати до клініки?
Петро старався не дивитися на неї. Вона сама не сідала, а він, розуміється, й не запросив сісти. Сьогодні його чомусь забули поголити, й підборіддя та щока були, як піском обсипані. Але плювати, тим краще.
— Ну, містере Вишнятинський? Я чекаю відповіді.
Петро зиркнув на неї. Господи! Невже лице людини може так мінятися?! Невже та колишня тепла, сердечна милість лиця може так безслідно залитись оцим виразом жорстокости, сухости, терпкости?
Він зараз же відвів очі, але в очах усе стояли її губи, як червона підківка, перекинута вниз ріжками.
— Я не міг виконати... — тихо сказав він.
— Через що?
— Через те, що я не можу бути брутальним супроти добродія Стовера.
— Як так?! Оце цікаво! Чому брутальним?
її, здається, не стільки розсердила така відповідь, як уразила несподіваним поясненням.
— Тому що... тому що це була б брутальність сказати: я не хочу тут бути, я хочу бути в клініці. Я не маю ніяких підстав хотіти цього.
Мабель різко, колюче засміялася.
— Браво! Знаменито! Бездоганно! Хо-хо!
І Мабель од задоволення навіть по кімнаті пройшлася, своїм звичаєм трошки перекачуючись із боку на бік.
А Петро лежав непорушно і ні разу не подивився на неї, вперто вп'явши очі до різьби на спинці ліжка.
— Так, містере Вишнятинський, це була б абсолютно бездоганна відповідь, коли б не було однієї невеличкої, крихітної-крихітної заковички. А саме: містер Стовер анітрошки не буде ображений. Навпаки, він буде почувати себе спокійним за ваше здоров'я, коли воно буде під правильним доглядом лікарів першорядної клініки. Гарантую вам: ніякісінької образи не буде. Спробуйте, принаймні. Ну, хоч натякніть. Га?
Але Петро мовчав і мружив очі на спинку ліжка. Та ще з усієї сили душив у руках ковдру.
— Ну, пане Вишнятинський? Спробуйте. Якщо містер Стовер запротестує, хоч би тільки з ввічливости, ви ж маєте змогу не настоювати й лишитися тут. Га? Ні? Такий страх образити містера Стовера? Хо-хо!
Але Петро не розмикав ні уст, ні скручених пальців. Тільки лице стало синювато-сіре.
(Продовження на наступній сторінці)