— Добре. Але ж вони могли сказати Жакові, що перекажуть нашу пропозицію нашому політбюрові, а воно перекаже її Москві? Могли?
— Ні, не могли.
— Чому так?!
Рульо глянув на Жака.
— Жако, поясни Матільді: могли чи не могли? Жак помаленьку сьорбав із череватенької чашечки
чорну каву й не підводив очей. Потім поставив чашечку, взяв люльку й, дивлячись на неї, а не на Тіль, тихо заговорив:
— Я гадаю, що вони інакше не могли реагувати. Вони повинні були мені висловити догану.
— За що? Що ти їм сказав такого злочинного супроти комунізму, соціялізму, добра людства? Здається, навпаки?
У Жака ледь-ледь промайнув усміх на кінчиках уст і очей.
— Не в тому річ, Тіль. Комунізм, соціялізм, добро людства — це в іншому пляні. Вони реагували як партійці, як урядовці, чи як солдати, коли хочеш. Ми їм приносимо пропозицію змінити всю стратегію і тактику нашої армії, ми, прості рядові солдати.
— Ти не простий солдат, вибач!
— Навіть, коли б я був генералом, це все одно. Ніякий навіть генерал не сміє робити таких пропозицій. Це справа генерального щтабу. Це брак дисципліни.
— Але ж і простий солдат має право думати, дивитись, оцінювати, робити свої висновки? Ні?
— Ні, він повинен тільки слухатись наказів і сліпо виконувати їх. Коли кожний солдат почне робити свої внески, пропозиції, то...
Тіль обурилась:
— А, ні! Це вже занадто! Я розумію сліпо, по-солдатському виконувати накази в питаннях... в питаннях практичної роботи, я весь час так і робила. Але там, де йде про добро і життя всього народу і всього людства, там я не маю думати, турбуватися, шукати порятунку?! Урядовці? Солдати? К чорту! Я в такому разі не хочу бути ні солдатом, ні партійцем! Мені не треба такої партії, я хочу бути людиною насамперед! Жак не переставав посміхатись.
— Ну, зрозумій же, Тіль, що вони не могли, не ризикуючи бути запідозреними в ухилі, переказувати нашу пропозицію. Значить, вони поділяють її, коли переказують?
— Зовсім ні! Хай об'єктивно перекажуть.
— О, це вони зроблять, не турбуйтеся. Рапорт завтра піде в політбюро і полетить до Москви. Рапорт, а не ваша пропозиція. Рапорт про чергову диверсію ворога.
Тіль безсило, пригнічено спустила руки вздовж тіла, прикрила очі повіками й тихо, немов про себе, проговорила:
— Боже мій: "рапорт, диверсія, ворог". Тут таке страшно важне питання, таке пекуче бажання врятувати себе і ту саму партію і всіх людей від страшних страждань, а вони... "рапорт, диверсія, ворог". Ми — вороги? Ну, добре! — раптом скинулась вона. — Але ж генеральний штаб розгляне це питання?
— Неодмінно.
— Ну? І як же він буде реагувати?
Жак не відповів і почав придушувати люльку і смоктати їі.
— Ну, Жако?
Жак все ж таки не відповідав. Тоді і Жан, глянувши ще раз на годинника, сказав:
— Це питання дуже делікатне, Матільдо. Простим смертним трудно вгадати рішення богів. Я насмілююсь думати, що політбюро нашої компартії дістане від Москви велику прочуханку за цей рапорт. Значить, у неї розхитана дисципліна, ослабла пильність, занепала слухняність, коли можуть виникати такі пропозиції, коли...
— Добре, добре! — нетерпляче перебила Тіль. — А з приводу отієї самої пропозиції? Нічого не буде? Варта вона уваги комуністів чи не варта?
— З приводу питання кооперації є такі й такі статті Леніна і Сталіна, а так само постанови такого й такого конгресу, а з приводу федрації такий і такий параграф програми каже...
— Ах, Жане, правда, не до жартів тут!
— Я не жартую, Матільдо. Вони ж це сказали Жакові. А щодо війни і миру, то про це думає генеральний штаб. Але що саме він думає, то це державна і воєнна тайна. От і все. Ну, вибачте, друзі, я мушу їхати додому, на мене чекає мій секретар. Хочете, я завтра ввечері заїду до вас, і ми виробимо плян нашої подальшої роботи? Як у мене, так і у вас питання досить вияснилось, і ми можемо без вагання, самостійно приступати до нашої... — він напівгумористично-велично простягнув руку ораторським жестом... — до нашої великої акції. Як ви завтра? Вільні?
Жак глянув на Матільду, Матільда на Жака. Заперечень не було.
— Ну, в такому разі завтра буду у вас рівно о дев'ятій. Нічого, друзі! Наша справа близька не урядовцям і солдатам, а мільйонам, сотням мільйонів вільних людей. До завтра!
І він бадьоро (умисно бадьоріше, ніж звичайно) вийшов до передпокою. За ним пішли Ленуари. Потиснувши їм руки, Жан Рульо ще раз пильно, непомітно озирнув їхні обличчя: нічого — вагання, каяття, нерішучости — не було помітно. Матільда, правда, була серйозно, навіть схвильовано заклопотана, але інакше в неї й бути не могло, а Жако... ну, Жако, коли, двадцять разів перекинувши з одного боку на другий якесь питання, приймає якесь рішення, то його ніякі солдати й обценьками з нього не вирвуть.
— А я все ж таки вірю, що Москва поставиться прихильно до нашої пропозиції! — потискуючи на прощання ще раз перед самими дверима руку Жана, завзято сказала Матільда. — Це не може бути, щоб вона відкинула таку річ! Не може!
— Тим краще, Матільдо, тим краще. Підождемо. І якщо так, то я перший заспіваю славу "великому, геніяльному, єдиному, світозарному" Сталіну.
— І він прийме, прийме! До завтра, Жане!
— До завтра!
А Жак стояв з легесеньким усміхом у злегка пука-тих темних очах і нічого не казав.
Розділ XI
Не за п'ять-шість днів довелося Петрові й Кіндратові виступати, а куди швидше. Тут уже самі обставини примусили, тут ні золотява, ні Петро не винні були.
Кіндрат був сам у кімнаті. Петро вийшов із готелю, щоб самому обдумати деякі деталі плану. В цей час потелефонував Жозеф і попрохав негайно побачитись із ним у дуже важливій справі. Але негайно, бо в нього було тільки півгодини вільних.
Кіндрат узяв таксі й погнав у призначене кафе. І Жозеф повідомив його, що завтра ввечері о дев'ятій годині Стовер мав кудись виїхати з дому. В тому, що він мав виїхати, не було, розуміється, нічого надзвичайного. Але як мав виїхати, от що надзвичайно цікаво. Він наказав начальникові своєї особистої охорони, щоб завтра рівно о дев'ятій годині вечора було наготовлено яке-небудь авто, але не те, яким він раз у раз виїздить, а інше, найгірше, яке було в ґаражі. Далі: щоб абсолютно ні одна душа про цей виїзд не знала, навіть його генеральний секретар маркіз де Монфор, а машину щоб вів не шофер, а сам він, начальник охорони. І машину подати не до великих воріт, а до дальших, малих, куди подається для прислуги чи службовців.
Кіндрат добре не розібрав, як саме Жозеф довідався про це. Чи він щось робив під час цієї розмови в кабінеті, лагодив електричний провід (бо, крім шоферства, знався ще трохи й на електриці і лагодив усі лямпи та дзвінки в палаці), чи він у передпокої був. Ну, Жозеф, звичайно, зараз же подумав, що цей факт може знадобитися на що-небудь товаришам-українцям, може, простежать, куди Стовер так таємно вибирався.
Кіндрат страшенно схвилювався і зрадів од цього повідомлення. Чи не міг цей таємний виїзд Стовера або перевернути весь їхній плян, або відсунути його, або зовсім забити? Чи не дасть цей факт їм у руки такі нитки, що по них і без цього пляну можна буде добратися до Стоверової суті?
Але Петро вщент розбив цю радість. Він теж зрадів (та ще як зрадів: як скажений раптом своїм звичаєм ухопив Кіндрата під пахви і, наче трилітню дитину, підкинув аж під стелю). Та причина його радости була інша.
— Ось воно! Ось воно! — в захваті стиснув він здоровенний кулак у повітрі, неначе щось піймавши в нього, і переможно замахнувся ним. — Тепер усе добре. Тепер, брат, ми з тобою з усіх боків озброєні!
Кіндрат неспокійно здивувався: чого цей факт з усіх боків їх міг озброїти?
— А що ти, власне, Паню, думаєш?
— Х-хе! Я думаю, що треба до його виїзду з дому виконати наш плян. Треба його попередити, щоб не виїжджав, ні за що не виїжджав, що його дорогоцінне життя в небезпеці. Треба йому показати, що я, рискуючи своїм життям, прибіг його рятувати. Браво!
Ну, куди ж тут було сперечатися, чи навіть пробувати навернути увагу на важливість самої таємности виїзду Стовера. Чоловік у гарячці був і чути нічого не міг.
От, таким чином і довелося такий страшенно відповідальний акт провадити диким, гарячковим ґальопом. Кіндрат цілий день покірно ганяв разом з Петром, балакав з Анрі, обмірковував усякі деталі, навіть гарячкувався і хвилювався, а всередині себе весь час не переставав бути жахно зщулений.
Петро ж аж сяяв увесь од підняття.
А ввечері, щоб покласти, нарешті, край чеканню, Кіндрат уже о шостій годині запропонував їхати до Стоверового палацу.
— Ну, що ж, їдемо? — мертво-бадьореньким голосом сказав він.
— Чекай ще трохи. Там треба бути по сьомій. Між сьомою й восьмою там майже ніколи ні одної людини. В цю годину всі французи їдять... Слухай, Гриценятко моє, ти ж не дуже хвилюйся після. Чуєш? Усе буде добре. Як поцілиш у руку, то я, як умовлено, крикну "О!". А як... як не в руку, то "А!". Це я тобі обіцяв і ще раз обіцяю. Так що ти не хвилюйся. Ну, а коли вони мене в себе лишать (а залишать же, сукині сини?), то, звичайно, я зараз же, як тільки зможу, повідомлю тебе. Ну, а тепер, хоч ще й ранувато, їдьмо!
Петро раптом обійняв Кіндрата, сильно притиснув до себе, потім рвучко відіпхнув і швидко вийшов із кімнати. Кіндрат за ним.
(Продовження на наступній сторінці)