— Ви можете сердитись, але я спитаю... Чи це правда, кажуть, неначебто ви... можете зійтися з жінкою навіть не люблячи її? Просто так... для самої утіхи?
Мирон скоса подивився на неї.
— Так, коли вона згодна...
— Ну, так, звичайно!.. звичайно... Помітно хвилювалась. І коли дитина, коли від того дитина... Тобто, від того ж можуть бути діти?
— Ні, в таких випадках не повинно бути дітей...
Мирон ще уважніше поглядав на неї.
— Але чому не повинно бути? А коли вона хоче? Вона хоче мати від вас дитину?
Мирон повернув зовсім близько до неї обличчя й мовчки кільки хвилин дивився їй у вічі. Вона, якось чудно, напружено посміхалась.
— Слухайте, Олю, — жорстко почав Мирон, — вас панчохи в’язати вчили?
— Так... — з легким здивованням відповіла вона.
— І вчили любити людськість майбутнього? Так?
— Так...
— Розуміється. А як творити дітей, найближчу людськість, — правда не вчили? Правда, вам агітатори не казали, що це буде серйозніше за панчоху?
Оля з непорозумінням дивилася на його.
— Я вас розсердила?
— Послухайте, Олю, ви мені скажіть, чи ви думали коли небудь, що таке діти?
— Так... Я не знаю... Иноді...
— Ну, значить, не думали. Та й про що думати? Аби одружитись, а діти самі родяться. Так? Ех, Олюсю, це ж не досить бажати... Діти ж не ляльки, якими приємно погратись. Розумієте? Це — люди, це — та людськість, яка соціалізм здобуватиме... Хіба можна так? Дітей тільки тоді родити, можна, коли по перше, обидві сторони непереможно, тягнуться одне до одного, коли відчувають, що от кого вони б хотіли дитини, коли відчувають, що навіки сплелися. Нехай через місяць розійдуться, але родити дітей треба тільки так. Ну, а коли тільки вона сама... Хіба це добре? Це ж, Олюсю, найглибший акт, найважніший, не панчоха, але нова людина з’являється. Але ж і для панчохи потрібне вміння, підготовка. От і ви... "Чому ж не можна, коли вона хоче?" А я ж як? Це ж і моя дитина чи ні? А я ж її як родю? Чи думаю я, що зачинаю нове життя? Я перевірив себе? Чи можу я з чистою совістю сказати, що зробив все, що міг, щоб моя дитина була здорова, сильна? Чи дійсно ж я хочу з цією жінкою мати діти? Чи підійшов я до цього акту з любовію та свідомостю. Говорять ваші моралісти про звірин а самі, дійсно, як звірі, дітей родять. Родив каліку й правий, так вийшло...
Оля слухала, нахиливши голову. Мирон схотів зазирнути в її обличчя, але вона ще більше нахилилась.
— Я б так любила його... — раптом cтиха, не підводячи голови, сказала Оля. — І нічого б мені... тоді не треба... Ви б навіть... не знали. Нічого б я від вас не вимагала...
— Ех, Олю! — скрикнув Мирон i безпорадно замовк, усміхнувшись.
Мовчала й Оля. Дощик почав побільшуватись. Мирон покликав візника, посадив Олю й підтримуючи, пригорнув її. Вона м’ягко, але рішучо одвела його руку й сиділа, ледве торкаючись до його. До самого дому не говорили нічого.
— Темно в вікнах... — дивлячись в гору, промовив Мирон, розплатившись з візником. — Мабуть, у кухні Маруся.
— Мені почекати тут? — тихо спитала, 0ля, нахиливши голову та кутаючись.
— Ні, нащо? Може, Маруся, не схоче йти з нами... Ходімте.
Перші поверхи сходів були освітлені, а горішні чомусь лишалися в півтьмі. Перед дверима, свого помешкання Мирон раптом повернувся до Олі, узяв її руку й, притиснувши її до лиця свого, з горячою, глибокою ніжностю прошепотів:
— Дитинко моя бідна! Хороша, мила! Не треба на мене сердитись.
І не встиг доказати: Оля рвучко одвернулась, притиснулась обличчям до стіни й гірко, як покинута, ображена дитина, заридала. Рука лишилася в Мироновій руці. Він мовчки, нахиливши голову, стояв непорушне.
Раптом унизу десь відчинилися двері, і на сходах почулись голоси.
— Добре! Неодмінно! — кричав хтось ґречним, веселим тенором. — Обов’язково!
І чутно було поспішні кроки по сходах, але не можна було розібрати, в гору чи вниз ідуть.
Оля швидко втерла очі кінцем хустини з голови, одняла руку в Мирона й повернулася до його. Мирон почав одчиняти двері.
В помешканню було тихо та темно. В кухні також.
— Дивно... — пробурмотів Мирон, запалюючи другого сірника.
Оля спинилася біля входних дверей і чекала. Очі їй були червонуваті, дивилися якось байдужо, непорушнo; губи склалися гірко.
— Марусю! — постукав до неї Мирон.
Тихо.
Він одчинив двері й увійшов. Сірник догорів. Він запалив нового, і зараз же кинулось у вічі щось біле на столі. Швидко підійшов ближче.
На туалетному дзеркалі стояв клаптик паперу: на папері щось написано.
Мирон хапаючись засвітив лямпу й почав читати:
"Дорогий, рідненький Роню! Прости мене, погану, але не можу инакше, іду таки. Не шукай і не витягай мене більше. Не треба, прошу та благаю тебе. Ти сам казав, щоб не примушувати инших жити так, як ти думаєш. Нехай живуть, як самі можуть. А за поміч твою я тебе до кінця мого життя не забуду. Ти моя єдина любов, а всі... (закреслено). Кожному своє життя, ти живи так, а я так. Мені так краще буде, хоч тебе не буду мучить, бо ти хоч і не показуєш, а мені все здається, що ти соромишся за мене. Не сердься, мені все так здається. А мене це сердило й я дратувалася на тебе, мій дорогий, любий брате. Ключі всі у тебе на столі. Коли прачка принесе білизну, вилай її за те, що зіпсувала твою любиму сорочку. Я хотіла сама, та не встигла. Міцно, міцно обіймаю тебе й бажаю не пам’ятати за мене зовсім, ніяк. Я ж тебе ніколи не забуду. Твоя не сестра Маруся."
"Не" було підкреслено двічi.
Мирoн перечитав і стояв непорушне, тільки пальці його помалу стискували папір. А лице ставало темнішим, темнішим, наливалося кроввю, невеличкі очі також неначе почервоніли, вуса здригувались. Щось дике, люте обхопило всі риси.
Конвульсивним, коротким рухом зімняв записку у жмені, задув лямпу й вийшов.
Оля від раптової темряви здригнулася.
— Що? — неначе прийшовши до себе вимовила.
— Нічого. Ходімте.
— А де Маруся?
— Пішла до знайомих. Пізно прийде. Ходім!
В голосі його було щось таке, від чого Оля злякано та уважно на сходах двічі глянула в обличчя його, але воно було як звичайно, тільки очі якось чудно жмурились, неначе у хижої звірини, що готується плигнути на ворога.
Дощу не було. Хмари поспішали з ним кудись в инше місце.
Плити тротуарів масно блищали під ліхтарями, біля-ж довгих парканів, над якими звисали голі гілки дерев, пахло вохким, опалим листям.
VI
У вітальні Кисельських зібралося душ з двадцять. Мирона ще не було, але сперечання з приводу його вже кипіли по всіх кутках. Були й непартійні, яких за згодою партійних запросили старі Кисельські, Семен Васильович та Катерина Андрієвна.
Сперечалися, не слухаючи одне одного, з роздратованням, ворожостю, ненавистю. Особливо насідали на прихильника Мирона Петра, який з злісною усмішкою доводив, що кожна проститутка вище за найморальнішу буржуазну панну. Обличчя у Петра було бліде, гарне, стомлене; в нахабних очах поблискувала задавнена злість. Часто поглядав на Віру, яка в суперечці участи не брала й сиділа з заплющеними очима в кутку. У неї боліла голова.
На Петра обурювалися всі, але, знаючи його привичку сміятись з самого себе, не дуже вірили його щирости.
В другому кутку Семен Васильович, розпалившися, з тонкою іронічною посмішкою на загострених устах запевняв Іону, Кита та инших партійних, що вони ні за що не відважуться вигнати Мирона з організації. Хоч і переконані, що це є єдиний засіб забезпечити себе від деморалізації, але не відважуться. Партійні посміхались.
— Поба-а-чимо, — казав Іона.
— Побачите — насмішкувато згожувався Семен Васильович.
Сергій спокійно, об'єктивно й трохи сумно доводив редакторові місцевої часописі та дядькові, Івану Андрієвичеві, що Мирон зовсім не одиничне випадкове явище, як запевняє редактор, і не хворий психично, як хоче довести Іван Андрієвич, але продукт реакції, подібний піні, що необхідно з'являється під час кіпіння. Доводячи, він часом спинявся очами на Дарі. Дара була надзвичайно оживлена, весела, очі сяли, внизу щок палав такий яркий румьянець, що, здавалося, навіть на деякому віддаленню від щоки можна почути його тепло. Вона ні з ким не сперечалася. Зібравши круг себе молодь, дражнила Рисецького, важкого, незграбного, з жіночою постатю товариша, який, разураз, сам того не помічаючи, був об'єктом жартів усіх партійних дівчат. Рисецький любив сперечатись. Сперечався так само, як і ходив, важко, перевалюючись з одного слова на друге, уперто прагнучи до своєї мети й ніколи нікого не слухаючи. На цей раз Рисецький лише посміхався, обмежуючись, зарозумілими та призирливими словами. Але вони викликали ще більший регіт. Кучерява Женя весь час з жадностю хапала його слова й майже після кожного падала головою собі в коліна від реготу.
Поруч з Дарою сидів Тарас, облизував губи та ніяково посміхався. Помітно було, що почував себе не дуже добре. З приводу вчорашнього у його була розмова з молодими Кисильськими, яка закінчилася повним замиренням та заявою Тараса, що він дурень та падлюка, коли не свідомо, то безсвідомо. Але за гроші прохав більше не згадувати ніколи, він їх дістане в иншому місці. Вирішили його не дратувати й до часу виконати прохання.
(Продовження на наступній сторінці)