— Але чому? Чому?
— Ну, так...
— Підождіть. Ви гадаєте, що я це так зопалу? Ви це думаєте? Але ж я вам кажу, що вже по обіді це вирішила. Чого ви посміхаєтесь? Не вірите? Я, дійсно, спочатку нічого такого не думала за дім... Я думала тільки, що прийдеться іти до Салдієва. Але сьогодня я рішила просто в дім... Але чого ви посміхаєтесь? Ну, чого? Ви не вірите мені? Ні?
— Ні, Олю, я вірю...
— Ну так чого? Чого? Ви не згодні? Ви ж самі кажете усім, що нічого ганебного... Чи ви тільки — про других, а коли... треба, то ви не згожуєтесь?
— Казав і згожуюсь. І дуже радий, що ви це вирішили... Тільки треба трохи, підождати... Розумієте? Днів зо-два, зо-три...
— Але чому ж? Чому?.
— Кумедна ви, дитинко. Ну, може, що небудь виясниться, може, инше щось придумаємо. Ви ж туди ідете не тому, що подобається, а тому, що нема чим жити. Коли не ганебно, то ще не значить, що добре... Чистити помийні ями не ганебно, але чому, коли можна, не пошукати кращої роботи? Розумієте? Не можна ж так справді... І ніяких Салдієвих вам не треба. Почекать треба ...
— Господи! Який ви! — нетерпляче, тужно скрикнула Оля. — Та я ж за два — три дні, може, вже... Проте, дурниці, я рішуся... Ну, що тут, такого? Що?
— Для вас це великий подвиг, Олю.
— Ну так що? Ну так що? Хіба я не можу піти на подвиг? Ідуть же на каторгу за свої думки, ідуть у тюрми, заслання, чому ж не можна іти в публичний дім? Ганьба? Хвороби? Але чому не можна взяти на себе й ганьбу й хвороби за свої думки? Чим тяжче, тим краще подвиг, хiба ні? Ви ж самі мені колись казали, що коли б ваша сестра увірувала, ви б самі їй запропонували піти ... Хіба я не вірую?
— Ні... — сумно посміхнувся Мирон.
Оля була вражена.
— Як? Я не вірую?
— Ні, Олю. І ви тим не журіться, це не так швидко робиться...
— Але чому? Чому? Господи! Я ж...
— Та хоч тому, Олю, що вам так важко зараз від одної думки... Почекайте! А потім ви сказали про ганебність. Коли ж ганьба, то... нема того, про що я вам казав. Ви не зрозуміли мене, дитинко. Мені не потрібно, щоб люди думали так, як я. Це неможливо. Вони завжди думатимуть так, як живуть. От і у мене з вами. Я жив так, а ви инакше, і думати ми мусимо по иншому. Це природно. Але я б тільки хотів, щоб у кожного були його думки, чесні й такі продумані, щоб вже ніяких хитань не було, тільки дія. Розумієте? А ви от вважаєте це ганебним і все таки хочете робити. Ніколи цього не треба допускати. Ганебно? Не робіть. Думаєте, що не ганебно, тоді думайте так, щоб думка про ганебність просто смішною здавалась вам. Але це, дитинко, страшенно важко. Нам так довго вбивали в душу ріжні поняття, що від обіду до вечера од них увільнитись неможна. Великим стражданням, упертою думкою вони випалюються. От ви за сестру мою кажете... Сестра инше діло. Вона без всяких подвигів проститутка, це — професія її. А потім — вона сильна. Е, коли-б тільки вона подививилася на це, як я! А то й вона... Та й не в тому суть. Тільки б думка з'явилася, а життя примусить приняти чи відкинути. Але не треба насилювати життя, Олю. Нехай самі проститутки за себе борються.. Вони перш за все повинні самі з себе скинути ганьбу, тоді й другі инакше дивитимуться на їх...
Оля слухала нетерпляче, часом гостро поглядаючи на Мирона. Нарешті не витримала й перебила:
— Ви скінчили? Добре! Ну так я вам от що скажу: коли я піду туди... Добре, нехай я сама ще вважаю це ганебним, хоч це... але нехай! Добре, нехай навіть зовсім так, добре, хіба ж мій подвиг не більший... ніж сестри вашої? Для неї, це — професія, їй легче, а мені важче. Але хіба той подвиг більше, де легче?
— Я ж не проти подвигу, Олю... Але подвиг повинен бути від лишку сил, розумієте? Від такої сили, коли відчуваєш що... Ех! — Мирон навіть кулака стиснув, — сила виходу вимагає. Тоді подвиг є добрий. А коли з одчаю.... Ну, що це за подвиг? Подвиг на мент прекрасний, дитинко, а коли на все життя, та ще з примусу... Е... нудно й непотрібно.
— Ні, я не згожуюсь, я не згожуюсь! І нащо ви так? Нащо так говорить?! — з роздратованням та тугою перебила Оля. — Ви навмисно це, щоб принизити мій намір і щоб я не пішла... Я бачу, ви посміхаєтесь... Ви, звичайно, розумніший... і я... Але ви не маєте права так казати! Не маєте! Ви повинні бути чесні з собою! Коли ви кажете один раз одне, ви не повинні казати инше в другий раз... І до того ви мене не розумієте. Не розумієте! але я іду. Я це вирішила. Я, сама піду! Нехай я зовсім, зовсім сама буду. Нехай! Це навіть краще, це краще... Нехай... Слухайте, ви мені тільки розкажіть, як це все... куди треба йти, що казать... Я ж не знаю... І потім нічого мені більш не кажіть про подвиги! Я не можу инакше! От і все! Жити так далі я не можу! Не можу! І мені все Одно, рішуче все одно! Коли ви мені скажете?
— Олю! Ну, чого ви, справді?
Оля навіть стрепенулась від роздратовання й ще чогось, що весь час проглядало в ній.
— Та що ви мені "Олю, Олю"?! Що вам до цього вам іменно що? Коли б любили та ревнували, а тож...Ви ж ні трішки не ревнуєте, вам просто... Неприємно, що я не так само як ви думаю... Байдуже вам, так чого ж... хіба не так? Мирон мовчав. Оля скоса вичікуюче поглядала на його. Потім вся якось раптово ослабла й тихо сказала:
— Ну, все одно... Я так і знала... Та й що там! Але я йду... Хай... Слухайте! — раптом всім тілом повернулася до його.— Не будете сміятись з мене? Ні?
— Ні, Олю, не буду...
— Справді?... Ні, не варто...
Вона, помітно, знову хвилювалась, але хвилювалась вже инакше, особливо, з солодким, гірким, тяжким соромом.
— Але, все одно... Слухайте.. Я хочу вас... поцілувати. Ох, тільки не смійтеся! Можна вас поцілувати міцно, міцно?
Мабуть сама аж корчилась від сорому та муки.
Мирон з якоюсь занадто великою хапливостю обняв її та нахилив до неї своє лице. Оля глянула йому у вічі близько й, раптом одштовхнувши, швидко підвелася:
— Ні! Не хочу... Ходім... Ходімте швидче! Все це... І поспішаючи пішла вперед. Мирон ішов за нею, схиливши голову. І так вони йшли довго, — вона попереду, він позаду кроків на два від неї. При світлі ліхтарів видко було, що Оля дуже бліда, а очі напружено, неприродно блищать і дивляться не поперед себе, а неначе в себе. Вона несвідомо ввесь час поправляла хустину.
Раптом спинилась, озирнулась і почекала на Мирона. Не дивлячися в очі йому, швидко промовила:
— Ви підождіть тут, я забіжу, скажу вдома, що йду... Я швидко... Ви конче підождіть. Я хочу з сестрою вашою побачитись... Тепер обов’язково хочу... І суд... Також тепер хочу дуже... Підождете?
— Підожду, ідіть.
— Я швидко.
І вона майже побігла в переулок, де жили Щербини. Мирон помалу почав ходити по тротуару, закуривши цигарку й не випускаючи її з уст. Часом він спинявся біля лiхтаря, спірався об його спиною, і довго непорушно дивився в одну точку. Тоді на губах у його з’являвся той самий вираз насмішкуватої туги та смутку, який бував иноді підчас розмов з Марусею. Потім зітхнувши, починав знову помалу ходити.
Оля підійшла якось несподівано.
— Ходімте, — захакавшись, швидко вимовила й знову пішла попереду.
— Почекайте... Візьміть мою руку.
— Не треба.
— Візьміть, я вам кажу, — твердо та строго вимовив Мирон.
Вона з здивованням подивилася на його.
Лице його було похмуре, вона покірливо та навіть боязко узяла його руку.
— А тепер от що, Олю. Слухайте уважно. Думку про публичний дім покиньте. Чуєте? Драм нема чого утворювать. Мовчіть. Вам тяжко. Цілком вірно. Але з цього не випливає, що треба робити дурниці. Треба робити те, що допоможе вийти з тяжкого становища, але не залазить в ще гірше. Я завтра перебалакаю з Тарасом. В крайньому разі... поговорю ще з ким небудь з високоморальної родини Кисельських.
— Ні! — різко скрикнула Оля. — Ні за що з Кисельськими! Ні за що! Після історії з Тарасом — ні за що!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Справді. Ви маєте рацію. Це добре, що ви так. Але це — не єдиний вихід. Є багато инших.
— Я ні в кого не прошу помочи!
— І це добре. Але не кричіть так, на нас дивляться. Все зробить Тарас.
— Яким чином ?
— Там побачимо. Але ви зараз же й без всяких хитань дайте слово, що ніяких заходів не робитимете, не перебалакавши зо мною. Чуєте? Зараз же.
— Дозвольте, я...
— Олю! Не треба багато балакати.
Ола мовчала.
— Олю, я чекаю.
— Добре, я даю слово, але...
— От і добре. Тепер ще одне. З сестрою ніяких розмов про публичні доми і... про все це. Чуєте?
— Чую.
— От. Вам не холодно? Чому рука ваша здригується?
— Так... Не знаю...
— Гаврило скільки заробляє у місяць?
— Гаврило? Точно не знаю... Ні, знаю! Зараз. Тридцять два карбованці в цей місяць вийшло.
— Чому ще два?
— Не знаю... Там якось у їх...
— І Петрусь п’ять?
— Атож.
Замовкли. Почав накрапати дрібний, ледве помітний, як порох водограю, дощик.
— Мироне Антоновичу! — боязко та тихо промовила Оля.
— Чого?
— Я вас хочу спитати про щось...
— Питайте.
Оля не рішалася й несміло поглядала на його. Потім враз нахмурилась і сердито сказала:
(Продовження на наступній сторінці)