Мирон усміхнувся. Але скоро попрощався й пішов, покликавшися на нагальну справу.
Було вже годин шість, коли він підходив до рогу Медвідівської та Мало-Переїзжої, де в його було призначено побачення з Олею.
Він одразу ж побачив її. Оля стояла під ліхтарем, кутаючись у велику хустку, і поглядала на всі боки. Помітивши його, вона швидко пішла йому на зустріч. Привіталися. Мирон уважно подивився в її обличчя. Оля була в підняттю, тривозі, чогось оглядалася, але неуважно. Очі виглядали з під хустки напружено й дуже блищали. Вона неначе з жадностю схопила Миронову руку й забалакала:
— Ну, добре, що ви прийшли. Добре. Я вже думала, що не прийдете. Ходім далі, в темну вулицю. Мирон приглядався до неї.
— А чому, Олю, хвилюєтесь так? Га?
— Зараз, зараз. Я хочу, вам сьогодня багато сказати... Можна взяти вашу руку? Чому ви так пізно? Ви Тараса бачили?
— Ні. Але що з вами, Олю?
— Зараз, зараз.. Ну добре, слухайте. Насамперед, ви повинні берегтися... Гаврило вчора дуже нахвалявся. Він гадає, що це ви ввесь страйк на заводі організуєте.
— Чим же він нахвалявся?
— Не знаю... Взагалі... Він навіть убити може...
Мирон посміхнувся.
— Ні, ні, Мироне, ви не смійтеся! Їй-богу, ви не смійтеся, я вас дуже прошу...
— Ну, гаразд, гаразд... Це пер-ше... Ну, а дру-у-ге?
— Нi, ви мені повинні обіцяти... Ах, Мироне, обіцяйте мені це! Ви не знаєте...
— Ну, добре, Олю, обіцяю. І спасибі.
— Ну, це... не важно.
І раптом засміялась.
— От і я тепер помітила. Знаєте, Тарас мені учора сказав, що я, як і ви, також часто кажу "це не важно"... Ну, добре. А тепер — Тарас. Мироне Антоновичу! Ви повинні що небудь... Я не знаю але треба якось придивитись за ним!... Він учора прибіг годин в одинадцять, як божевільний, до нас. Це вдруге, він був уже раз... Таке було!... Прибіг. Ми вже спали. Я, правда, не спала. Ну, це не важно. (От знову!) Блідий увесь, страшний, труситься. Заявив, що до Кисельських більше не піде і з завтрашнього дня шукатиме роботи...
— Що ж у вас таке учора вийшло?
— А!... Все те саме... Схотіли, щоб я перехрестилася після вечері. А я, важко мені було, одмовилась рішучо. Гаврило ледве не побив мене, Тарас з ножем на його... Крик, сльози... Мама лампадку запалила, щоб бог не покарав мене... А! все те саме... Ну, це... Ледве вклали ми його... Він не спав цілу ніч. Я також. Все чула. Зітхав, сопів, вставав, потім знову лягав. Сьогодня вранці, нічого не ївши, заявив, що не достойний їсти і втік. Навіть мама ледве не заплакала, а ви ж знаєте, яка вона сувора... Ну, добре... За нами ніхто не йде? Мені чогось все здається... Ну, добре... Потім по обіді раптом прибіга. Навмисно після обіду, щоб не їсти! Викликав мене у двір... Сам аж хитається... Напевно нічого не їв... Так і виявилось. Раптом почина мене цілувати. Цілує й мовчить. Цілує й мовчить. "Що, кажу, Тарику?" (Ми його так маленьким звали.) "Що?" — кажу. А сама... Ну, це не важно... "Я, каже — падлюка, Олю, ти це знай і запам’ятай. Але тебе люблю, хоч і падлюка". Розумієте? "Та чому падлюка?" "Я, каже, не можу робити, я не зможу, я — дохлий, я не повинен жити. Хто не робить, той не повинен жити". Розумієте? Все в такому роді. Я не витримала та заплакала. Боляче ж це! Боже, як боляче! Ну, добре. Почала я його заспокоювати, питати, а він уже й відповідати не може, ослаб увесь і не чує навіть. "Це — вата", каже. Що таке, яка вата? Яка це вата, Мироне? Що це значить?
— Не знаю, — з непорозумінням вимовив Мирон. — Але далі, далі...
— Ну, добре... Повела я його все ж таки у кімнату. Дала йому картоплі. (Ми тепер все картоплю їмо). Поїв він, з жадностю поїв. "Це, каже, краще за панське." А мати йому все докоряв, що він робити не хоче та живе у Кисельських... Сказав він це й так посміхнувся, що просто серце перевернулося. "Але ви, каже, мамо, не турбуйтеся, гроші будуть, дістану." Він все про гроші турбується. І так це говорить, що, видко, думка у його якась, є, та, або сам боїться її, або... і сама, їй-богу, не знаю... Може, і сам одганяв, все надіявся на Кисельського, а як той одмовив, так тепер і...
— Чекайте! — живо перебив Мирон. — Як одмовив? Хиба Тарас прохав у його? — Господи! — махнула рукою Оля. —Яка ж я дурна! Найголовнішого не сказала... От що значить... А ви теж... Слухаєте. Учора ж прохав у його. Так той навіть вислухати не хотів і зараз же пообіцяв. Ну, а це вже у їх відомо, коли пообіцяє, значить, не дасть ...
— Умгу-у, — протягнув Мирон. — Так. Ну, тепер зрозуміло. Ну, далі.
Оля швидко обернулася. Але вулиця була невеличка, напівтемна, порожня.
— Та чого ви все оглядаєтесь? Га, Олю?
— Нічого... І сама, не знаю... Ну, так от. Про що ж я? Голова у мене болить дуже... Ага! Так от, очевидячки, думка в його б якась і... боюся я, Мироне Антоновичу, недобра думка. Раптом експропріацію задумав? Страшенно боюся... Як не допитувалася, нічого не узнала. Товче одне "гроші будуть" та й, більш нічого. Вже й мама від своїх слів відмовляється, то вона все йому казала: "візьми попрохай грошей у твоїх панів ". Вони тебе, мовляв, заволікли, засадили у тюрму, нехай дають". От такі поняття. А тепер вже й цього не хоче. "Було б здоров’я, а гроші будуть". — "Ну, каже, поки грошей не буде й здоров’я не буде". От і кажи. Тай справді, де йому робити! Його лічити треба, і його й батька, а чим лічити? Мироне Антоновичу, голубчику побалакайте все-ж таки ви з ним, ви розумний, ви зумієте випитати, умовити... Ради Бога! Він вас не любить, але ви не звертайте уваги, — він не знає вас, по поголосках судить... Ради Бога!
— Хм! — заклопотано протягнув Мирон. — Діло не в тому, що не любить, а в тому, що не скаже нічого. Спробую. Завтра він повинен бачитись у мене з... одною людиною. Мені його треба б побачити. Він буде сьогодня на зібранню у Кисельських, не знаєте?
— Це на суді? — живо спитала Оля. — Буде. Казав, що буде. І за страйк сьогодня рішатимуть. Господи! Як зачинять завод, і ще Гаврило без роботи лишиться... Ну, все одно! Слухайте, Мироне, чи можна мені пійти з вами на суд? Можна? Ой, як би ви, знали, як мені цього хочеться! Просто... Можна, скажіть? Я сидітиму десь у куточку...
Мирон засміявся.
— Хочете подивитись, як мене "ізгоняти" будуть ?
— Як? — злякано скрикнула Оля. — Тарас мені, казав... Але за що ж "ізгоняти"?
— За шкодливий напрям думо-ок... От і з заводу також за це вигнати збіраються. Ну, це не важно... Але піти вам можна... Я гадаю, що це загально доступна розвага...
— Але за що? — широкими очима, все дивилася Оля.
— Не сходимося думками...
— Ну, ні! Вони цього не посміють... Робітники будуть за вас... Обов’язково! З якої речі!
Мирон усміхнувся, дивлячись на неї.
— Звичайно! — заспокоююче підтвердив він — це я жартую. Просто розмова буде... Ходім, послухаєте... Зараз годин сім є?...
Він глянув на годинника.
— Та ще рано...
— Слухайте, Мироне, — раптом иншим тоном сказала Оля. — Чи можна мені зазнайомитись з вашею сестрою?
— З сестрою? Хм!... Це й я не раз думав... І до Хведора хотів затягти її... Не хоче... Нікого не хоче... Але зараз... Знаєте що, ходім, справді, зараз до мене, може з вами й на зібрання вдасться витягти... Справді, вірно! Ходім!
Але Оля якось чудно, одразу задумалася. Потім злякано озирнулась, очевидячки, не чуючи його, міцно притиснулась до його й почала схвильовано дихать.
Мирон здивовано зазирнув в її обличчя.
— Що з вами, Олю? Що з вами?
Оля силкувалась щось сказати й не рішалася. Миронові здалося, що вона зблідла.
— Та що ж з вами, дитинко?
Раптом спинилась, глянула в лице йому великими напруженими очима й сказала:
— Я... рішилась.
— На що рішилися? — спинився також Мирон.
— Я... іду в проститутки.
— Що-о?!
Але одважившись на перше слово, Оля неначе покотилася сама собою далі. Задихуючись, хапаючи Мирона за руку, поспішно, піднято заговорила:
— Так, так! Я рішилась! Я сьогодня після Тараса це вирішила. Не можу більше! Я не можу дивитись. Я мушу... Ви ж нічого? Правда? Та й що тут такого? Я буду так само служити людям, як і всі. Тільки я спочатку до Салдієва... Візьму сто карбованців, віддам нашим, а тоді вже туди. І просто у дім, просто у дім, в самий справжній, де... все це. А може мені й в домі одразу дадуть сто карбованців? Дадуть чи ні? Я гадаю, там не дадуть. Ну, все одно, я спочатку до Салдієва...
Мирон озирнувся, побачив лавочку біля маленьких воріт і мовчки повів туди Олю. — Сідайте... — тихо сказав.
— І заявлю Салдієву, що жити в його не буду, тому що... коли проститутка, то повинна бути справжньою. А сама замовлю визитову картку й надрукую. "Проститутка Ольга Матвієвна Щербина". І нашим пошлю й усім... І зараз же поведу агітацію... там. Там як: усі разом живуть... чи як?
Мирон не зводив з неї очей. Ледве посміхаючись своєю чудною сумною посмішкою, взяв її за руку — рука страшенно холодна була,— й обережно сказав:
— От ви послухайте мене, Олюсю: перш усього посидьте трохи мовчки. Розумієте? От трохи помовчіть, заспокойтесь, а я подумаю. Добре?
(Продовження на наступній сторінці)