"Сінтоку-мару" звернула ліворуч. Вона перетнула невидиму лінію кордону між нейтральними й територіальними водами і попрямувала в бік острова.
Матроси з трюму дістали кошельковий невід. За якусь годину-другу все було напоготові.
Вдалині, оповиті молочно-білими хмарами, ніби з глибин океану, виткнулися гори. Їхнє пасмо, увінчане конічними сопками, починалося біля самого океану й губилося десь у піднебессі.
— Мікадзукі, — помітивши в просвітах між хмарами конус вершини, мовив Мікімура, матрос, що, звільнившись із вахти біля стерна, разом з іншими готував сіті.
— А ти не помиляєшся, Мікі? — перепитав його товариш на ймення Кіносіта. — По-моєму, то Уратомане.
— Ха! — вигукнув Мікімура. — Я тут прослужив чотири роки. На північно-східному березі, в бухті Буротон, знаходився дивізіон наших сторожових катерів. Не раз доводилося огинати острів. Отож добре знаю тутешню місцевість.
Розстеливши на кормовій палубі риболовецькі снасті, матроси чекали команди, щоб спустити їх у воду.
Знічев'я перемовлялися між собою.
— Безумець, куди він повернув! — кивком голови показуючи на ходову рубку, в якій за стерном стояв його товариш Санкіті, обурився матрос Міяма.
— Хіба ти не бачиш — куди? — перепитав Кіносіта. — На схід, ближче до острова.
— Але ж Сімусіру давно не наш, — уточнив Міяма. — Невже капітан і сіндо хочуть, щоб ми потрапили в руки до росіян?
Піднімаючись із трюму, боцман випадково почув ті слова. Втім, промовчав, у розмову не втрутився.
"Он який він, тихоня Міяма! — осудливо подумав. — Доведеться взяти під контроль".
— А мені все одно де плавати — в чужих чи своїх водах, — озвався Мікімура. — Аби ловилася риба.
Його, колишнього військового моряка, який скуштував полону і згодом плавав на кавасакі, що не раз вторгалася в чужі води й затримувалась радянськими прикордонниками, видно, ніщо не навчило. Бо коли Кокікі запропонував перейти на "Сінтоку-мару", натякнувши про справжню мету рейсів, Мікімура, якого завжди вабили авантюри, не вагаючись, погодився.
— Все-таки капітан ризикує, так близько підходячи до острова, — підтримав Міяму Кіносіта.
— Ну, досить! — не втримався боцман, обриваючи розмову на півслові. — Побачимо, чи ви такі ж мастаки працювати, як і базікати.
Матроси примовкли.
Через кілька хвилин почувся голос капітана:
— Підготуватися!
"Сінтоку-мару" розвернулася й стишила хід. Сіті повільно поповзли у воду.
Тепер, коли до берега лишилося не більше десяти миль, шхуна з неводом за кормою лягла на зворотний курс.
Капітан наказав стерновому тримати прямо на схід. Сам із Мукудорі тим часом спустився на палубу.
Боцмана там не було. Коли сіті повністю витравили, Кавагуті подався вниз. Повзком пробрався в тісне закуття, до апаратури.
Натиснув на кнопку, вмикаючи передавач.
Пискливо задріботіли звуки. І тієї ж миті на шкалі апарата, що стояв поряд, спалахнули іскристі вогники. На м'ясистому обличчі боцмана розпливлася посмішка.
— Все йде, як і задумано, — вдоволено облизав губи.
Те, що він збирався робити, — заздалегідь підготовлена "гра". На послані з "Сінтоку-мару" імпульси повинні були озватися берегові радіослужби. На це й розраховував Кавагуті.
І радіостанції "заговорили": шхуна-порушник спровокувала їхній вихід в ефір.
Тепер боцману треба було ті сигнали запеленгувати. Він схилився над апаратурою.
Десь із-за сталевих перетинок долинув гул машини. На роботі пеленгаторів він не позначився.
"Аби тільки довше пройти таким же ходом, — майнула думка. — Та щоб капітан, чого доброго, не наказав заздалегідь вибирати сіті. Бо тоді мені треба піднятися на палубу".
По тому, як шхуна, силкуючись, долала милі, боцман зрозумів, що в неводі повно риби. Хід через це стишувався і пригальмовувався.
— Боцмане, де ви? — почулося згори. Капітан гукав, барабанячи кулаками в сталевий глухар люка, за яким причаївся Кавагуті.
— Негайно йдіть на палубу!
Здається, він недовго пробув у міждонні. Та все ж, коли піднявся нагору, волохаті сутінки вже сповили виднокіл.
На тлі вечорового неба, з якого вітер вимів хмари, вирізьбилося пасмо гір — схожі на зуби акули конуси вулканів.
— Догралися! — сердито кинув капітан. — Рубати кінці! — наказав. — Сітей все одно не врятувати.
Кавагуті, глянувши в далеч, усе зрозумів: від острова відійшов катер, прямуючи до шхуни.
Капітан "Сінтоку-мару" мав рацію: зараз треба дбати не про сіті, а про те, щоб уникнути погоні.
Почувши команду "Рубати кінці!", матроси взялися за сокири. Під дужими вдарами тугі манільські канати обірвалися. Сповнені рибою сіті поглинула безодня.
— А тепер — навтіки!
Матрос Міяма, що водночас був і мотористом, зрозумів ті слова: він жбурнув сокиру, відчиняючи важкі вхідні двері до машинного відділення.
— Витисни з неї, Міямо-сан, усе, що можна, — улесливо й прохально звернувся до нього капітан.
Машина запрацювала на повних обертах. Шхуну мовби хто сіпонув і потяг за собою. Вона мчала, немов на крилах, лишаючи за кормою бурунистий слід.
Відстань між "Сінтоку-мару" й катером, який її наздоганяв, дедалі більшала. На сигнальні ракети, випущені прикордонниками, японці не звертали уваги.
Згустилася темрява, наповз туман. Скориставшись цим, "Сінтоку-мару" уникла погоні. Вона ніби перетворилася на невидимку, розтанувши в пітьмі океану.
У ТУМАНІ
Біля Курил було морозно. Узявши розгін на узбережжі азіатського материка, куди восени з безмежних просторів Сибіру стікаються холодні повітряні струмені, й перетнувши неспокійне Охотське море, північно-західні вітри принесли липку, дошкульну сирість.
Чим далі "Сінтоку-мару" відходила від островів, ставало тепліше. Над водою, наповзаючи звідусюди, ще густіше заклубочився туман. І десь на стикові холоду й тепла раптом повалив сніг.
Він сипався й сипався без упину, нависав над шхуною суцільною стіною. Волохатий саван сповив щогли, плетиво снастей між ними. В сірій каламуті око не вловлювало жодної ознаки реального світу — на відстані витягнутої руки вже панував морок.
У темному череві корабля, по вузьких, притиснутих настилом низької палуби коридорах, мов тіні, сновигали люди. І ті, хто був зверху, в ходовій рубці, залитій тьмяним світлом, що сочилося з екранів навігаційних приладів, теж здавалися примарами.
Корабель мерців та й годі!
Виряджаючи шхуну в рейс, Кокікі й янкі-"благодійники" з підрозділу секретної служби подбали про її екіпіровку[82]. Насамперед вони забезпечили "рибалок" пальним. Його взяли з таким розрахунком, щоб можна було пройти від Хоккайдо вподовж Курильського архіпелагу до Шумшу і навіть далі, а потім вернутися назад.
Отож пального лишалося чимало. Матрос-моторист Міяма за наказом капітана не збавляв обертів двигуна, справді-таки витискуючи з нього все, на що він був здатний.
Серед крутих, пагористих хвиль шхуна від днища до клотика[83] тряслася, немов у лихоманці. Вона йшла тепер уже в нейтральних водах, кудись далі й далі на схід.
Довкруг, на тисячі миль, розкинувся пустельний океан.
— Тихий хід! — схилившись над перемовною трубою, прокладеною з ходової рубки в машинне відділення, гукнув капітан.
Міяма натиснув на важіль — "Сінтоку-мару" стишила хід, рухаючись за інерцією.
Разом із боцманом Кавагуті Мукудорі щойно піднявся на місток. Він чув, як капітан давав розпорядження мотористу. Йому чомусь стало весело, і він сказав:
— Правду мовиться, що злодій спить лише вдень.
— Ха! — озвався капітан, зрозумівши глузливий натяк на свою адресу. — Можливо, й так. Та якби не туман і не сніговиця, хтозна, чим би все скінчилося. Ви ж бо, сіндо, самі бачили, що сторожовий катер нас переслідував.
— Бачив, Хасімото-сан, — погодився Мукудорі. — А тому за все вам спасибі! Хоч і ганебно, проте врятувалися.
— Ганьбою гатки не гатити, — зауважив боцман.
Він, мабуть, більш за всіх був розчарований, злився, що все так склалося і йому, Кавагуті, не вдалося до кінця довести дорученої справи — виявити й запеленгувати берегові радіоточки на Сімуширі. Втім, не моргнувши оком, удав, що радий.
— От тільки невода шкода, — прицмокнув язиком. — Господарю шхуни зайві витрати, — зиркнув він на Мукудорі.
У куточках губ майнула хитра посмішка, на вилицюватому обличчі, мов брижі, врізнобіч побігли дрібні зморшки. А єдине, схоже на стулку морського гребінця, вухо хитнулося й войовниче настовбурчилося.
"Неначе ріг носорога", — подумав Мукудорі і, не стримавшись, пирснув сміхом.
Вголос же мовив:
— І рибалили й тікали ми хвацько. У страха, кажуть, великі очі. Яке наше місцезнаходження? — перевів він розмову на інше.
Капітан назвав приблизні координати. Приблизні тому, що обсервації через туман і сніг, які заступили небо, не робили.
А все ж і приблизне місцезнаходження шхуни — далеко від берега, десь серед океану.
— Ого! — здивувався Мукудорі. — Ми так прудко накивали п'ятками, ніби за нами гналася сотня тигрів. Чого доброго, паніка може закинути аж на Гавайї.
(Продовження на наступній сторінці)