— Якщо бажаєте, Кокікі-сан, візьму вас до себе в долю. Може, хоч трохи віддячу за вашу ласку.
— Домо арігото, — подякував коротун. Він прикинув, що пропозиція Мукудорі таки заманлива. Але ж не все так просто, як гадає цей бевзь. Хіба Кокікі владен його відпустити!
І він, посміхнувшись, багатозначно сказав:
— Сіть, у яку потрапила риба, не завжди рветься.
Подумав: що скаже майор, дізнавшись про відмову Мукудорі виконувати доручену справу? Якби це стосувалося лише Мукудорі. Але ж так чи інакше воно торкнеться й його, Кокікі. А перед ним уже вимальовувалася райдужна перспектива — в недалекому майбутньому стати шефом, таким всевладним, як і американець. Тому він мовив:
— І дім і шхуна — добра справа. Але не забувай, Мукі, хто ти. Плаваючи на самохідній баржі, ти, наскільки мені відомо, відправив на той світ не одну сотню копачів. То були, що й казати, "видатні" рейси — сото, — насмішкувато звів брови. — За таке нині по голівці не погладять, дарма що судові процеси Міжнародного військового трибуналу в Хабаровську й Токіо над військовими злочинцями вже відбулися і багато хто дістав заслужену кару.
Мукудорі наважився сказати щось у відповідь, та язик ніби прилип до піднебіння.
"У нього голова дракона, а хвіст змії", — знову подумав він про Кокікі.
— Я… я не проти того, щоб іноді виконувати ваше доручення, — нарешті вичавив.
— Не іноді, а завжди, коли тобі накажуть, — суворо уточнив коротун.
"Мирна" розмова скінчилася тим, що Мукудорі одержав завдання: сьогодні ж іти в гавань, стрічати радянське риболовецьке судно, яке попросило дозволу зайти в Абасірі на ремонт.
То був середній риболовецький траулер. Він повертався з путини від Малого Курильського пасма. В головному двигуні поплавилися підшипники, їх будь-що треба було замінити.
Море штормило, присадкувате судно, з трюмами, повними риби, носом черпало воду, раз у раз зариваючись у бурунисті хвилі. Вода прекочувалася через палубу. Все було закріплено по-штормовому. Безлюдно. Ніхто із членів команди на палубу не виходив.
Та ось траулер спинився під прикриттям берега, куди вітер уже не досягав, а хвилі значно понижчали. І тоді Мукудорі уздрів як на палубу один за одним почали підніматися одягнуті в зюйдвестки рибалки.
Серце його прискорено забилося. Надто свіжі були враження від перебування в полоні на тому, навіки втраченому березі. А ці мореплавці, що він їх нині побачив, прибули саме звідти. І хоч росіяни нічого лихого йому не зробили — не кривдили й не принижували, все ж у серці закипіла безпричинна лють, так ніби вони, а не його земляки-мілітаристи змусили пройти крізь тяжкі випробування.
Якір-ланцюг, загримівши, поповз у воду. На берег із корми завели швартові кінці, спустили трап.
— Добрий день! — склавши докупи долоні та уклінно нахиляючись, привітався Мукудорі. — Ласкаво просимо на землю Японії.
— Добрий день. Конніті ва! — почулося у відповідь.
Обтираючи рукавом забризкане обличчя, до Мукудорі весело посміхався високий моряк. У рисах його обличчя здалося щось дуже знайоме. А гість, видно було, теж силкується пригадати, де він бачив цього японця.
Нарешті голосно вигукнув:
— Здорово, здорово, пане Мукудорі! Що — не впізнаєш?
— З-здрастуйте, — не попадаючи зуб на зуб, відповів. — Упізнаю…
Перед ним стояв Іван Затуливітер, його рятівник, який виволік Мукудорі з палаючого доту на Сюмусю.
"Чисімо-ретто знову нагадує про себе", — поспішивши назустріч Затуливітру, майже вголос проказав він.
Але посмішка — ширма, якою японці вміють прикривати свої наміри, — сховала біль та сум'яття, що піднялося в душі. Він привітно мовив:
— Радий знову вас бачити.
Власне, якщо зважити усе, що колишньому смертнику зробив цей стрункий, русявочубий хлопець, то радість, якщо вона була справжня, можна зрозуміти.
— І я радий бачити тебе живим-здоровим, — щиросердо відказав Іван.
Йому, степовикові, поталанило вийти живим із пекла війни. І хоч кортіло вернутися в рідну Таврію, він, демобілізувавшись, залишився на Курилах, там, де полягли його бойові побратими. Став рибалкою вирушав на лов із Сєверо-Курильська в Охотське море й у Тихий океан. Правда, не думав, що доведеться потрапити в Японію, тим паче зустрітися з "хрещеником", якого колись урятував. Але ж немарно кажуть: то лише гора з горою не сходиться… Спливуть роки — Іван ще раз побачиться з Мукудорі, за інших, майже трагічних обставин.
Рибалок із радянського СРТ[75] гід-перекладач узяв під свою "опіку".
Як і наказував Кокікі, він, ніби між іншим, заходився випитувати про нинішні Курили, про зміни, що сталися на Шумшу та Парамуширі.
Рибалки, збагнувши, куди гне "гостинний" японець, крадькома перезирнулися. А Затуливітер, не криючись, все ж відрубав:
— Те, що було, загуло, пане Мукудорі. І вороття не буде.
— Японію ви скривдили, забравши в неї Чисімо-ретто й Карафуто, — тепер уже відкрито перейшов у наступ гід.
Повернувшись із полону та потрапивши в тенета до американської таємної служби, Мукудорі, якого янкі змусили спеціалізуватися на радянській далекосхідній околиці — Курилах і Сахаліні, взявся за довідники, почав вивчати історію "освоєння" Японією північних територій.
Авторитетний "знавець" тієї історії Рюуносуке писав: той, хто утримує Курильські острови, володіє й дверима між океаном і Охотським морем і, отже, завжди може зберегти за собою перевагу повного контролю над ними.
Ось для чого потрібні були північні території! Не тому, що в японців обмаль своїх земель і вони перенаселені — "освоювачам" потрібні були переваги, як про це зазначав Рюуносуке.
Правда, Мукудорі знав: якщо бути справедливим, то нікуди не дінешся від того, що з сивої давнини Курили належали Росії, а крайньою північною околицею Японії завжди був острів Хоккайдо.
На Курильському архіпелазі, затиснутому лещатами Охотського моря й Тихого океану, першими з'явилися не японці, а російські землепрохідці.
Було те дуже давно. В сімнадцятому столітті про далекі острови сповістив прикажчик Анадирського острогу Володимир Атласов, хоч російські звіробої-промисловики плавали до них набагато раніше. Вони й відкрили ті суворі, ніким не бачені землі, на яких жили мужні й працьовиті айни[76].
Минав час, і Японія почала зазіхати на. відкриті росіянами суходоли, нищити зведені там землепрохідцями фортеці й поселення.
Коли в кінці дев'ятнадцятого століття Курили повністю опинилися під п'ятою імператорської Японії, звідти силоміць вигнали тубільців та росіян-поселенців. Айнів із давно насиджених місць переправили на інші, південні острови, під страхом смерті заборонивши залишати ті землі.
Тоді-то так званий вчений Окамото Кансуке виступив із закликом заснувати для "освоєння" Курил асоціацію Чисімо Гікаї.
Сам імператор благословив його починання — і на колись російські острови ринули полчища "освоювачів".
Похід було організовано на кількох вітрильниках, які відчалили з Токіо під керівництвом самурая-авантюриста Гунзі Нарітада.
"Освоювачі" добралися аж до Шумшу, на ньому й осіли. По-хижацьки нищили тамтешніх морських звірів — каланів і котиків, хутро яких цінувалося так високо.
Слідом за "мирними" колонізаторами прийшли військові. Острови дедалі більше перетворювалися на казарму, дарма що за Вашінгтонською угодою тисяча дев'ятсот двадцять другого року Курили було оголошено мирними островами й включено в демілітаризовану зону Великого океану.
Про все це, звичайно, знав Мукудорі, вивчаючи історію островів, на яких йому випало перенести стільки горя. Знав, що Японія на ті землі не має ніякого права. І все ж, зустрівшись нині з радянськими рибалками, знехтував істиною, висловив зухвалі самурайські претензії.
— По-твоєму виходить: ми вас скривдили? — перепитав Затуливітер.
— Не будемо більше про це говорити. Ми ж бо друзі й сусіди, і нам нічого ділити, — зрозумівши, що сказав зайве, мовив Мукудорі.
— Я теж так гадаю, — погодився Затуливітер.
Поки ремонтували двигун, рибалки СРТ знайомилися з містом, відвідали рибоконсервний завод і навіть побували в сусідньому порту.
Мукудорі від них не відставав, повсюди супроводжуючи гостей.
Випитати що-небудь йому так і не вдалося. І тоді Кокікі за наказом майора велів Мукудорі запросити радянських моряків до себе додому і влаштувати для них вечоринку.
Пішов із товаришами й Затуливітер.
Внизу на столиках уже стояли закуски, в пузатих кришталевих пляшках жовтіла каламутна саке.
Не встигли хлопці опуститися на подушки для сидіння, як у кімнаті з'явилося кілька молодих, вродливих японок. Одягнуті в барвисті кімоно, вони сіли поряд із моряками за невеликими приземкуватими столиками. Защебетали щось незрозуміле на своїй "пташиній" мові.
— Ти ба! Як у ресторані — прислуговують офіціантки, — пошепки мовив Затуливітер.
Старший механік траулера, бувалий моряк Євген Сєдих, що сидів поряд, пояснив:
— Не офіціантки, хлопче, а гейші. Може, пригадуєш стародавню матроську пісню про гейш?
Коли в порт зайде англійський крейсер,
Лейтенант вам розповість про гейш, —
тихо наспівав Затуливітер.
(Продовження на наступній сторінці)