— Вона, вона, — кивнув головою Сєдих. — Так оце перед нами ті гейші і є, дівчата, які водночас офіціантки й артистки, що прислуговують і розважають гостей.
— Оце так Мукудорі! — ще більше здивувався Іван. — Має таку прислугу.
А гейші уже почали господарювати. Вони підсовували гостям тарілки із стравою, наливали, стежили, щоб ніхто не нудьгував.
Одна з них щось мовила Мукудорі, той в свою чергу звернувся до капітана СРТ, поцікавився, чи бажають гості послухати пісень та побачити, як танцюють японки.
— Ми згодні, — відповів капітан.
Дівчина дістала з шкіряного футляра маккурі[77] і, підвівшись із долівки, заходилася грати. Тим часом дві інші пустилися в танок.
Музика сямісену мелодійна, але журлива, так, ніби струни ридають, і Затуливітру стало сумно. А дівчата кружляли й кружляли.
Іван бачив, як перед очима, немов переливисті хвилі, миготять усіяні квітками хризантем кімоно, в такт музиці дрібно цокотять дзорі[78].
Він, не відводячи очей, спостерігав. Навіть незчувся, коли до нього підсіла гейша. Вона підійшла крадькома ззаду. Опустившись на пласку дзабутон, обвила руками Іванову шию. Збоку ніби щось клацнуло, висульки на бамбуковій циновці, якою був занавішений вхід до сусідньої кімнати, хитнулися…
Мукудорі виявився гостинним господарем. Не скупився на частування, умовляв гостей залишитися в нього на ніч.
— Дякуємо. Всього, як мовиться, потроху, — ввічливо відказав капітан. — Нам час іти.
Попрощалися вони як друзі.
До кінця ремонту залишалося кілька днів. Траулер збирався в дорогу. Саме тоді й розкрилася справжня "гостинність" гіда-перекладача.
Цього разу Мукудорі прийшов на траулер раніше — відразу після сніданку.
Моряки поралися на палубі. Привітавшись із пірса, гід покликав Затуливітра.
— Піднімайтеся, пане Мукудорі, по трапу.
— Краще спустіться ви…
Іван зійшов униз.
— Присядьмо на хвильку, — запропонував Мукудорі, показуючи рукою на дерев'яну колоду в кінці причалу.
Вони присіли, запаливши цигарки.
— Спасибі тобі за хліб-сіль, — мовив Іван. — Усе було так добре. Тільки незрозуміла вихватка твоєї гейші. Чого це вона раптом кинулася мені на шию? Якась дурість!
Мукудорі мовчав. Потім тихо, по-змовницькому мовив:
— Я хотів тобі, Іване, запропонувати одну річ…
— Запропонувати? Мені?
— Тобі, моєму давньому знайомому, — підтвердив Мукудорі.
Те, що почув моряк з уст цього "сумирного" японця, обурило і вразило в саме серце. Та й кого б воно залишило байдужим! Мукудорі пропонував, щоб Іван відстав від судна.
— Ти що, гад, з глузду з'їхав?! — пополотнів моряк.
— Не кричи так голосно, — урвав його японець.
— Та я не те що кричатиму — я розчавлю тебе, як слимака!
В очах гіда зблиснула ненависть. Ще мить тому тихий та привітний, він став, як звір, хижим і агресивним.
— Руки короткі, — прошипів. — Не розчавиш.
— Так, можливо, — зітхнув Затуливітер. — Бійки на чужому березі заводити не стану.
— От і добре, — мовби погодився Мукудорі і раптом із бокової кишені вихопив чорний паперовий конверт.
Розкривши його, витяг якісь фотографії.
— На, полюбуйся, — зловтішно мовив, простягуючи Затуливітру фото.
Іван побачив себе в обіймах гейші.
— Яка ж бо ти підступна сволота! — стиснув він кулаки. — Так ось для чого знадобилося частування!
— Я бачу, моя пропозиція тебе не зацікавила. Що ж, тим гірше для тебе, — перейшов на погрозу Мукудорі. — Сьогодні ж ці фотознімки будуть передані в газету. Ваш траулер не встигне вийти в море, як фото надрукують. У тебе вдома дізнаються, що ти робиш за кордоном, і по голівці не погладять.
— Мало вас, самураїв клятих, бито!
Іван поспішив на судно.
"СІНТОКУ-МАРУ"
Спадщина, яка неждано дісталася Мукудорі, зробила його заможним. Він одразу виріс в очах інших. Тепер до нього інакше й не зверталися, як Мукудорі-сан і навіть сенсей, цим самим засвідчуючи новоявленому можновладцю "щиру" повагу.
Кокікі пишався своїм вихованцем, потай заздрив такому раптовому звеличенню. Сподівався, що Мукудорі, як і обіцяв, візьме його до себе в долю, вклавши гроші в яку-небудь прибуткову справу.
А все ж, довідавшись, що з моряками радянського траулера в нього нічого не вийшло, розгнівався.
— Своєю солдафонською прямотою ти все зіпсував.
— Вибачте, — винувато відповів той.
Кокікі йому нагадав, що хоч Мукудорі й став грошовитим, проте це ще не означає, що він вільний од обов'язків.
— Ти син Ніппон, — повчально докинув. — Тому завжди повинен служити її державним інтересам.
Ці інтереси полягали в тому, щоб бути вірнопідданим своїм, домашнім політикам, хто не відмовився брязкати зброєю, а також заокеанським покровителям, під опікою яких вони опинилися.
— Бо тепер ми, Мукі, з ними зв'язані однією мотузкою, і їхнє веління для нас — закон.
Розпікаючи свого підлеглого за провину та наганяючи страху, коротун переслідував ще й особисту користь — полегшити доступ до Мукудоревих грошей.
— Пригадується, ти говорив, що збираєшся вкласти капітал у рибопромисел, — перевів він розмову на інше.
— Я й тепер про це не перестаю думати, — зізнався невдаха-гід.
— Ну, так що ж тебе стримує? Починай справу.
— А ви мене відпустите? — не сміло запитав.
— Ха! — розсміявся Кокікі, відчуваючи владу над цим заможним, але простакуватим хоккайдцем. — Куди тебе, скажи, відпускати? — запитав, переходячи на довірливий тон. — Про це ми, здається, вже говорили. Пам'ятай, Мукі: твої особисті інтереси нерозривні з державними.
Вони умовилися: Мукудорі почне свою діяльність рибопромисловця з того, що придбає невеличке судно.
— Покладися на мене. Я тобі допоможу, — пообіцяв на прощання Кокікі.
Підохочений ним, Мукудорі подався в порт.
У глухому закутку бухти, захищеній молом від моря, височіли мури абасірського доку, куди судна заводили на ремонт.
Мукудорі там уже бував. Він придивлявся до човнів, плекаючи намір стати власником одного з них. Бо хоч робота "перекладача" легка й прибуткова, одначе він не про таке мріяв. З діда-прадіда рибалка, не уявляв життя без моря. "До того ж, якщо ти в морі не простий рибалка, а власник корабля, сіндо, тоді й зовсім добре", — втішав себе райдужною надією.
Після війни ціна навіть на невеличкі човни-кавасакі була висока. Море для остров'янина, як степ для хлібороба, — вічний годувальник. І так само, як степовикові плуг та сівалка, остров'янину потрібні човен і сіті. Хто їх має, не помре з голоду.
Ось чому власники човнів на ту пору вважалися мало не багатіями. З одним із них, Аїхарою, теж колишнім вояком імператорської армії, в якого замість правиці висів порожній рукав, Мукудорі й повів розмову.
— Я чув, Аїхаро-сан, що ви збираєтесь продавати човен.
— Збираюся, — відповів безрукий судновласник, запрошуючи Мукудорі на борт.
— Гарне, — гладячи долонею зволожений поручень кавасакі, похвалив Мукудорі.
Знайомий доторк — корабельне дерево, пропахлі морем снасті теплою хвилею огорнули серце. Мукудорі пригадав свою давню рибальську молодість, незабутню, всесильну звабу моря.
— Похвала моєму човну справедлива, — погодився Аїхара. — Він таки красень. Але ж не для того ти завітав, щоб сипати компліменти.
Мукудорі відповів, що він давно мріє придбати судно.
Аїхара назвав ціну.
— Гаразд, — мовив Мукудорі. — Я завтра дам вам відповідь.
Він із порту подзвонив Кокікі.
— Не поспішай! — застеріг коротун.
Довідавшись, який човен обрав Мукудорі, сам пішов у док. А на другий день заявив:
— Готуй гроші! Посудина, Мукі, хоч і дорогувата, проте варта такої ціни.
Двощоглова, водотоннажністю понад шістдесят тонн шхуна "Сінтоку-мару" щойно повернулася з моря. Її збиралися заводити в док. Ось тут і нагодився покупець…
Від човна Аїхари довелось відмовитися. Мукудорі навіть не поцікавився, як Кокікі так швидко надибав шхуну. Та, зрештою, це й не мало значення.
Торговельний контракт із господарем "Сінтоку-мару" уклали через кілька днів.
Віднині Мукудорі — сіндо: шхуна перейшла у його власність. Кокікі, на правах пайщика, став її співвласником.
Невдовзі "Сінтоку-мару" поставили в док. Нагляд за ремонтом узяв на себе Кокікі.
— Я, Мукі, практичніший за тебе, — відверто заявив. — Та й треба ж колись виправдати твоє добре ставлення до мене.
Власне, на придбання шхуни Кокікі не затратив ні гроша, дарма що вважалося, ніби він рівноправний пайщик. За все заплатив Мукудорі, одержавши лише розписку, в якій зазначалося, що Кокікі на протязі кількох років сплатить борг.
Тому-то він і "старався"…
Ремонт почали пізньої осені. Вивести шхуну з доку передбачалося навесні. Та минуло й літо, а "Сінтоку-мару" досі ще стояла на стапелях.
Її переобладнували докорінно. За гроші, які пішли на ремонт, можна було б купити нову шхуну.
(Продовження на наступній сторінці)