— А все ж, може, пошукаємо? — запитав присадкуватий, із шрамом на лівій щоці незнайомець.
— Не поспішайте, сержанте Єрваз, поперед батька в пекло! — заперечив йому містер Бетлер. — Рано чи пізно вони до нас прийдуть. Приповзуть — ха-ха-ха! — на колінах, — знову зайшовся він реготом. — Я страшенно хочу подивитися, як ці русаки проситимуть у мене кусень хліба.
— О, це й моє бажання, — улесливо відповів той, кого Бетлер назвав сержантом Єрвазом.
— Знайома пісня! — хитнувши головою в їхній бік, мовив Кім Михайлович. — За всіх часів так із людини знущалися садисти, нуждою й голодом змушуючи падати на коліна. Сподіваються зламати і нас. А чорта лисого! — кулаком погрозив він.
— То як, Кіме Михайловичу, — перевів розмову на інше Заєць: — Закривати люк?
— Спершу давай розтрощимо педаль, яка відмикає печеру.
— А її не треба трощити — ось, погляньте! — і Альфред, просунувши руку під гранітний щабель, витяг звідти довгу металеву вісь, що утримувала хитромудрий замок.
Педаль осіла в гніздовину.
— Заховаймо і її. Ого, важка! — попробував підняти Заєць.
Ми допомогли витягти педаль із гніздовини, перенесли її через поріг.
— Тепер печери ніхто, крім нас, не відімкне. Альфред намацав важіль, потяг на себе.
І тієї ж миті кришка над люком опустилася.
ЛАБІРИНТ
Ми ніби провалилися в темряву. Вона була бездонна і така густа, що, здавалося, її відчуваєш на дотик.
Зір до неї ще не звик, а знизу вже просочилося ледь вловиме світло. Його матова цятка розросталася й ширшала, блимаючи примруженим, більмастим оком.
Спостерігаючи за тим мінливим світлом у кінці провалля, я мимоволі подумав: око дракона. Печера, мабуть, колись була норою химери, що сповзла з гірської вершини…
Втім, досить химер! Дивовижжя нам вистачає і без них. Голі, босі, з обличчям, зарослим щетиною, стояли ми, переступаючи з ноги на ногу, на холодному, сирому камінні.
— Ніколи не думав, що стану печерною людиною, — протираючи очі, які так нічого й не бачили, мовив я.
— Тепер ти, Васько, переконався, як жилося нашим далеким предкам, — десь біля мене поруч обізвався Заєць.
— Погано жилося, Альфреде, — відповів я.
— Ото ж бо! — втрутився в розмову Кім Михайлович. — Шануй, хлопче, здобутки цивілізації і не скигли за первісним способом життя.
Кім Михайлович — ясновидець. Він одгадав мої потаємні думки. Чого кривити душею: живучи в місті, я не раз мріяв про глушину й безлюддя. Хотілося хоч трохи "здичавіти", щоб про все — про їжу, одяг і тому подібне — дбати самому. Словом, то було прагнення городянина, який хоч і втратив зв'язок із природою, — все ж розуміє, що він її невід'ємна частка.
"Назад, до природи!" — волала колись моя душа.
До Природи, подумав я, а тільки не в печеру — дідько б її узяв. Як і в батискафі, тут мене гнітила й сковувала тіснява. Ковзкі, вологі стіни, до яких, шукаючи опори, торкнулася рука, теж викликали відразу. І ще: не давала спокою безвихідь.
Те, що ми втекли і відмежувалися од переслідувачів, — здорово. Проте не залишатись же нам у цьому підземеллі назавжди! Треба шукати виходу. А де його знайдеш, якщо печера, сказав Чанг, упирається в озеро, розташоване десь у середині Голови Дракона.
— Хто шукає, той знаходить, — вирік Альфред і запропонував: — Що б там не сталося, нам треба йти в напрямку більмастого "ока", з якого сочиться світло.
— Гаразд, — погодився Кім Михайлович.
І — от дивина! — з такою ж трудністю, як кілька годин тому, чіпляючись за карнизи, пробиралися вгору, тепер почали спускатися вниз. Це справді було сходження майже по вертикалі.
Ішли, раз у раз натикаючись на так звані "кармани" — низькостелі, бокові ніші, які відгалужувалися від основної печери.
У них було ще темніше — туди ніколи не проникало світло; і ми, обмацавши стіни, верталися назад, до магістрального ствола.
— Був би зараз Данило Гнатович, і горя б не знали, — сказав я, вибираючись із чергового "кармана".
— Твоя правда, Василю, — відповів Кім Михайлович. — Наш незабутній Данько, славетний пілот батискафа, — із потомствених шахтарів. Та й сам не один рік добував вуглик, землю вивчив ізсередини. Отже, і нас би провів по цих заплутаних "штреках" і "забоях".
Провів би… Усе це, звичайно, мрії, бо ніхто нам не допоможе: надіятись треба тільки на власні сили.
Альфред Заєць, досвідчений геолог, ішов першим, ми пробиралися за ним. Кожен крок долали наосліп, перегукуючись у пітьмі.
Порожиста скеля множила голоси. Слово, сказане пошепки, ставало гучним звуком, який дробився на безліч басовитих голосів. А то раптом звідкись озивалися мелодійні підголоски. Високі, чисті, вони заводили натхненний хорал і, злившись із приглушеними басами, переростали в могутнє багатолуння.
— Послухайте, — стиха мовив Заєць, коли ми зайшли до просторого грота.
І відразу у відповідь пролунало: айте… айте… айте.
Нарешті відлуння сказаного Альфредом слова вгомонилося й змовкло. Запанувала тиша.
Гуп! Гуп! Гуп!..
Слух, зосереджений і загострений, напружився.
Гуп! Гуп! Гуп! — знову повторилося в гроті.
Ніби три молоти поперемінно важко опускалися на чутливі довколишні скелі.
— Що воно? — запитав я, і гупання на мить потонуло в хаосі звуків.
Альфред, сміючись, пояснив:
— То, друже, гупають наші серця. Їхнє биття підсилюють і відлунюють скелі.
— Нічогенька мембрана! — здивувавсь я.
Ще раз прислухався. Три молоти — наші серця — не змовкаючи, били тривогу, ніби намагались за далекі далі про все сповістити друзям і побратимам.
Невдовзі ми знову зупинилися, вражені почутим. Над головою пролопотіли крила, очевидно, кажана, сколихнули повітря, і воно, вдарившись об стіни, з шерхотом прокотилося хвиля за хвилею гротами. Здалося: залетіла зграя кажанів.
— Звуковий феномен! — пояснив Кім Михайлович. — Не знаю, чи хто-небудь ще був свідком подібного. Ти б, Альфреде, взяв це собі на замітку, а тоді, дивись, і дисертацію написав би.
— Я вже й сам подумав, — відповів Заєць.
Мені ж і без дисертації цікаво було спостерігати за незвичним природним явищем. Та й кого б, скажіть, воно не заінтригувало!.. Ось із карниза, ковзнувши по сталактиту, на підлогу впала обважніла крапля. Одна, друга, третя — і печера сповнилася музикою.
Чотири вдари, такт за тактом, відзначив я, — то вступ до П'ятої бетховенської симфонії ("Доля стукає у двері", — тлумачать музикознавці). Падіння крапель прискорилося — три короткі і четвертий подовжений удар — початок славнозвісної арії з опери Моцарта, в якій Фігаро звертається до пажа — "хлопчика грайливого, кучерявого, закоханого". І взагалі багато чого можна почути в падінні цих печерних крапель…
Світлішало. Лабіринт кінчився. Знизу долинуло хлюпотіння води й чиїсь голоси. Більмасте око виявилось освітленим прожекторами плесом водойми. Там метушилися люди.
Щоб не викрити себе, ми обережно ступали на ковзкі скелясті щаблі. Так, крадучись, пробралися майже до води.
У СЕКРЕТНІЙ ЛАБОРАТОРІЇ
Океанарій, у якому ми уздріли дельфінів і людинориб, лежав просто неба. А ця водойма нагадувала озеро, куди нас під шторм загнав містер Бетлер.
Така ж, як і там, усіяна сталактитами, сферична баня. З боків підступали ребристі скелі. Між ними — наповнені водою до половини кабіни, і за прозорими скляними перетинками, ніби риба в акваріумі, якісь примарні істоти.
— Люди не люди і на дельфінів не схожі,— зауважив я.
— То підводні плавці,— уважно глянувши на одну з кабін, відповів Кім Михайлович. — Але на плавцях справді незвичні гідрокостюми.
(Як потім з'ясувалося, такі костюми, обладнані апаратом для дихання, одягають, заходячи в басейн з людинорибами, "лікарі" — дресирувальники.)
З гучномовців пролящало:
— Підготувати післяопераційний бокс!
— Бокс "Людинориба" готовий.
— О'кей! — схвально відгукнувся перший голос.
Ми бачили, як за "вітриною" кабіни з'явилося кілька людинориб. Рухались вони невпевнено й мляво, ледь-ледь ворушачи руками й ногами. Ніби силкувались і не могли за щось невидиме схопитися. Вода поглинула їх.
Та незабаром над поверхнею басейну забіліла чиясь голомоза голова.
— Я більше не можу! Не можу!! — закричала піддослідна людина. — Задуха… розпирає груди.
— Потерпи, Янеку, опануй себе! — пролунало у відповідь.
Що це? Десь уже я чув цей голос. А, сержант Єрваз. Невже то він?
— Не можу! — знову зойкнув голомозий плавець, витикаючись із води.
— Душогуби! — зціпивши зуби, кинув Альфред. — Отак скалічити людину!
Біль її, як видно, тривав. Вона безперестанку металася по басейну, ніде не знаходячи порятунку.
— Доведеться й цьому зробити ін'єкцію, — невтішно сказав хтось у гучномовець. — Лото, підготуй шприц із болезаспокійливим і снотворним! — наказав владно.
(Продовження на наступній сторінці)