І зорепад припинився. Вода ж, як і раніше, зробилася тихою й темною.
У примовклому океанарії знову з'явились людинориби. Освітлюючи глибінь пронизливими ліхтарями, вони, немов огненні змії, один за одним стали випливати на поверхню.
ДВОБІЙ
До світанку було далеко, а спати заважав холод. Скелі віддали тепло повітрю, і озерна вода, випаровуючись, переходила в туман. Він піднімався з океанарію, немов пара над велетенським казаном. Хвилясті пасма, наповзаючи, лизали гранітне ложе.
Десь неподалік об скелю глухо билися краплі. Дурманливо пахло тропічне зілля, пробуджуючи притамований голод і спрагу. Мені захотілося пити, і я, орієнтуючись за звуком краплин, що падали, наосліп піднявся до джерела.
"Ковток бургундського додав сил…" Не знаю чому, згадався прочитаний колись рицарський роман. Дуелі на шпагах, карколомні пригоди. Як я захоплювавсь ними! А зараз — смішно. Бо наші випробування, мабуть-таки, небезпечніші за всі оті рицарські походеньки.
Тим часом людинориби випірнули з глибин. Тонке, як вістря голки, проміння обмацувало все навкруг, перебігало зі скелі на скелю, брало у фокус то одну, то другу ділянку крутосхилу.
Ось пучок світла вихопив із темряви, навкіс од мене, знайомий карниз, гірську сідловину з "чортовими" ріжками на ній. І… я побачив своїх товаришів. Кім Михайлович, згорнувшись калачиком, лежав під деревом, Заєць сидів, прихилившись до скелі.
Проміння ліхтарів його засліпило. Він приклав до очей козирком долоню, нагнувся, шукаючи щось під ногами. Потім підвівся, сипонув на воду гранітне кришиво.
Ліхтарі погасли, а кинуті Альфредом камінці іскристо прокреслили товщу океанарію.
Я сидів мовчки, спостерігаючи, як Заєць атакує людинориб.
… — Він повинен бути десь тут, — почулося знизу.
— Може, вийдемо й пошукаємо? — запитав інший, теж високий голос.
— Небезпечно, Тханг, — відповів перший. — Містер Бетлер велів його схопити, не залишаючи океанарію. Ну, та ти й сам знаєш чому: без води ми довго не зможемо. Он Чанг, у нього, крім зябрів, залишилась легеня.
— Гаразд, Ле Ван, — погодився Тханг, який був, мабуть, за старшого. — Клич мерщій Чанга.
Ле Ван, Чанг, Тханг — в'єтнамські імена, і мова, яку я почув, в'єтнамська.
Ви спитаєте, звідки я її знаю. А ось звідки. Одного разу, вернувшись із плавання, я не поїхав до матері в село.
— Ти, хлопче, молодий, — сказали в пароплавстві.— Відпочити на лоні природи ще встигнеш. А нам люди вкрай потрібні: екіпажі не вкомплектовані.
Я змушений був відмовитись од відпочинку і зовсім неждано вирушати в небезпечний рейс.
"Віма", на яку мене взяли матросом, — невеликий корабель. Його на цілий рік зафрахтовував Північний В'єтнам. Тоді якраз на Демократичну Республіку В'єтнам напали американці. Наше судно ставало мовби плавучим мостом, який зв'язував дрібні північнов'єтнамські порти з головною морською магістраллю країни — Хайфоном.
Каботажне плавання почалося. Під зливою бомб возили ми вантажі, часом надовго затримуючись у портах.
І ось, спілкуючись із в'єтнамцями, вивчили їхню мову. Принаймні розуміли, що вони говорять, та й самі могли їм відповісти.
Набуте знання, як бачите, стало в пригоді. Зачувши нині знайому мову, я здивувавсь, не розуміючи, чого в цьому жахливому басейні людинориби — в'єтнамці. Згодом усе з'ясувалося…
Той, кого звали Чанг, відгукнувся.
— Де ж його шукати? — запитав.
— Лізь на скелю!
Я почув квапливий плескіт води, шарудіння гілок. Людинориба — лиснюча, гола — по крутих уступах виповзала на берег.
Відстань між нами була значна — відразу мене не знайти, а все ж ставало моторошно. Навіщо я їм? Чого вони серед ночі заходилися шукати? Ці та інші здогади не давали спокою, наганяли страху, водночас змушували діяти.
"Капосні людинориби! — гнівом клекотів я. — Невже-то доведеться гинути від їхніх рук?"
Нічого втішного я, звичайно, не ждав і був готовий до найгіршого. Правда, брилу, за якою сховався, знизу не вгледіти — її затіняли чагарі, крізь які добре було видно все довкруг.
Залишивши океанарій, людинориба рухалась повільно, через силу долаючи кожен сантиметр важкого крутогір'я. Я чув, як у неї з-під ніг осипається пісок, скочується у воду необачно зачеплене каміння.
Озброєний уламком базальту, я з-за кущів розглядав океанарій. Густим мереживом схрестилось над ним проміння. Сніп його падав на скелю, по якій повзла ворожа мені істота.
"Чанг! Чанг! — в думці повторював я. — Краще вертайся, голубе, до містера Бетлера та йому подібних, бо я тебе так почастую!.."
І від люті до болю стискав базальтову скалку.
— Хіба ж не безглуздя, — обурений, вигукнув я.
На мить переді мною постав Хайфон, спечне, забризкане кров'ю літо.
"Віма" стояла посеред вмілілої річки, чекаючи припливу, який дасть змогу піднятися до гирла. Незабаром таки настала повна вода. Слідом за туен-ка, тамтешніми рибальськими човнами, наше судно підійшло до порту.
Били зенітки. Американські "фантоми", скинувши смертоносний вантаж, тікали в бік Тонкінської затоки, в марево, що пашіло й переливалося, мов літепло над степами.
Нас, кількох моряків, запросили на батарею. Після атаки гармаші маскували зенітки. Коли впоралися, всі разом спустились у глибокий бліндаж. Розмовляли, пили знаменитий в'єтнамський чай.
Там, пригадую, й почув легенду про хлопця на залізному буйволі.
Давно те було. Зажерливі вороги напали на країну. Битися з ними вийшли всі. Та сили виявились нерівні. Ось тоді й вивели в'єтнамці хлопчика на буйволі. Люди побачили, як у них на очах вершиться диво: буйвол перетворився в залізного велетня, а хлопчик — у богатиря. Дужими руками викорчовував він бамбук і нищив ним нападників.
"Як же так! — гризло мене нині.— Хлопчик на залізному буйволі, ім'я якого теж Чанг, — втілення відваги. А хто ж бо ти, людинориба Чанг, ти, на своєму вишколеному дельфіні? Невже заодно з ворогом?!"
Було прикро й обурливо, що на мене, як на звіра, полюють. Страх від цього зникав, а замість нього приходила рішучість, і я готувався до відсічі.
Людинориба повзла по тих самих скелях, якими недавно рачкував і я. Вона важко дихала, розсовуючи перед собою вологі кущі. Дорогу їй освітлювали прожектори, сама вона теж була в німбі сяйва. Я побачив її вилицювате обличчя, глибоко запалі очі, якісь незвично довгі, схожі на крила кажанів, вуха.
Дельфінів скільки не муштрували, подумалось, а доброго начала вбити не змогли — вони й мені допомогли, коли трапилась скрута. Невже ж у людині знищено все людське і вона стала поплічником бузувірів?
До кущів, за якими я сидів, лишалося кілька кроків. Ось вона, повзуча істота, мине брилу, підніметься до джерела, і тут я її…
Позиція в мене була вигідна — поки людинориба простягне руку, щоб мене схопити, я першим завдам удару. Тобто я був готовий до цього. Але… Щось заважало нападати й бити переслідувача. Що саме? І я таки зрозумів — вагання, сумнів, що, може, я не маю права так діяти, і вчинок мій буде невиправдано жорстокий.
"Людинориба беззахисна, — міркував я. — Та й на пошуки вирушила не з своєї волі. Просто вона — слухняне знаряддя в руках інших. А що, коли я вдамся до її совісті? — запитав себе. — Лишу їй останній шанс на порятунок і таким чином відверну кровопролиття".
Отже, так і діятиму, вирішив.
Промінь прожектора невблаганно переміщався вгору. За ним, ніби на прив'язі, рухалась людинориба.
Серце моє прискорено билось. До зустрічі лишалися лічені секунди.
Ці широко розкриті, сповнені невимовної муки очі, тонкі, з ластами руки. З-під безкровної, землистого кольору шкіри випирали ребра. Погляд гарячково намацував виступ, за який можна схопитися.
Мить-друга, і примарна істота виткнулася з-за кущів, ставши врівень зі мною.
— Чанг! — щосили гукнув я, відступивши назад із каменюкою в руці.— Чанг! Кого ти шукаєш? — запитав.
Людинориба стояла в світлі прожектора, я ж— у тіні. Мені було видно всю її до дрібниць.
Од несподіванки вона жахнулась і мовби скам'яніла.
— Чанг!
Не встиг я це сказати, як людинориба, хитнувшись, упала. Пригнуте нею дерево боляче вдарило мене по обличчю.
— Чорт забирай! — вилаявся, схопившись за очі.
Каменюка випала з рук.
Щось слизьке й холодне раптом торкнулося мого тіла. Липкі, мов жаб'ячі лапи, долоні лягли на горло, обручем здавили шию.
— Ча… ча… ча! — намагавсь я й не міг вимовити імені підступної людинориби.
Напад мене приголомшив. Я — чого лукавити! — злякавсь і розгубився. Та спрацював інстинкт самозбереження. Я переборов розгубленість і пішов у наступ. Хоч як гидко було торкатися холодного тіла, схопив-таки людинорибу на оберемок і з усієї сили притиснув до себе.
Обійми мої — міцні. Долоні-ласти на шиї, відчув, розслабились, і я нарешті ковтнув повітря.
Та істота і не збиралася здаватись: застосувавши прийом карате, вона зробила мені підніжку — ми, сплівшись, покотилися на брилу.
Людинориба опинилася внизу, я сидів на ній верхи. Схопивши вище зап'ястя її крижані руки, колінами притискав тіло до брили.
(Продовження на наступній сторінці)