Сніп світла ковзав по кущах, наносячи на них світлі кружала. До нас він не діставав, але з листя сюди падав смарагдовий відсвіт, і було видно як удень.
Я впритул розглядав ненависну істоту, бачив страдницькі, панічно налякані очі, бліде, ніби злиняле, обличчя.
Заніс було руку, щоб ударити по голові, та враз почув:
— Не вбивай мене, дон ті…
— Гаразд, тхан мен,[1] — з іронією відповів я.
Очі людинориби наповнилися слізьми, і я з жалю відмовився од свого наміру.
— Ти знаєш мою мову?! — схлипуючи, спитала. — Ти — теж в'єтнамець? Нас нацькували один на одного. Розумієш це?
— Я-то розумію, а от ти — ні. Інакше навіщо було нападати? Варвар! — сердито додав я.
— Варвар… — ніби роздумуючи і не погоджуючись із тим, що я сказав, тихо повторила людинориба.
— А як же інакше тебе назвати?
— Називай, як хочеш, тільки знай: я не винуватий.
— Не винуватий! — уїдливо докинув я. — Так хто ж тоді відповідає за твої вчинки?
Людинориба мовчала. Потім, боязко озираючись, мовила:
— Якщо ти мене не викажеш, я розповім тобі все.
— Слухаю, слухаю, — згодивсь я.
І людинориба розповіла. Оповідь ту я переповім трохи пізніше, а зараз, аби вас не стомлювати, скажу лиш, як розгорнулися події.
Дізнавшись, що Чанг, як і його товариші, в полоні і над ними нелюди провели досліди — кожному пересадили риб'ячі зябра, і такий же експеримент збираються проробити над нами, трьома акванавтами, я з допомогою Чанга задумав план утечі.
До речі, в Чанга лишилася одна легеня, він може жити на суходолі і, отже, якщо поталанить, утече з нами. Решта його товаришів приречена жити у воді: вони без легень.
— От ми й порозумілися, людинорибо! — вислухавши, сказав я.
— Не називай мене так, — попросив Чанг, і на його обличчі відбився гнів.
— Даруй… — знітивсь я.
Після почутого справді було негоже називати його так.
— Ну, а тепер, Чангу, йди до своїх, — порадив я. — І, як ми й домовилися, скажи, що ти мене задушив.
— Гаразд, я так і зроблю, — погодився він. І додав: — Не забудь же, що я тобі казав про печеру — вхід до неї добре замаскований.
— Не забуду, друже! Чанг підвівся, обійняв мене.
— Прощавай, дон ті!
Ставши на край скелі, він скочив униз. Вода розступилася. Чанг, а слідом за ним інші людинориби, блимаючи ліхтарями, зникли в глибині.
Я сидів, сховавшись за кущі, вражений несподіваною зустріччю. І, мабуть, нагадував того японця з повісті Акутагави "В країні водяних", який уздрів вихідців із підводного царства — каппів.
СЕЗАМ, ОДЧИНИСЬ!
Ніч минала.
Зорі згасли, високе небо понижчало й зарожевіло. В прірву над океанарієм хлюпнуло світло. Воно, ніби течія, що набігла на мілководдя, скаламутило темряву, і з неї проступили розпливчасті обриси скель.
Не дожидаючи, поки розвидниться, я навпомацки поліз угору.
Дедалі світлішало. Мене оточило кам'яне громаддя. Його я вже бачив, пробираючись учора з товаришами. Але — що це? Перед очима незнайома місцевість — рівне, обрамлене крутогір'ям плато.
Знизу до нього вів вузький прохід. На карнизах кущилися чагарі, з гілок звисало повітряне коріння тропічних орхідей. Густо всіяні зірчастими квітками батоги рослин нагадували казкові гірлянди або живі, зібрані в пучок червоно-крапчасті ліхтарі. Здавалося, вони палають, і вогонь, золотими прожилками заштрихувавши туман, вигаптував ажурні лаштунки, які, незважаючи на безвітря, тихо погойдувалися з боку в бік.
Саме плато, схоже на сцену античного театру, було встелене ніжною зеленню. У цьому величному "театрі" я був єдиний актор. З подертими колінами, голий, босий…
Не встиг рушити з місця, як трава полягла, припавши аж до землі. Крок-другий, і на ній зав'юнилась доріжка. Зупинився — трава випросталась, а стежки переді мною не стало.
"Що за чортівня! — розізлився. — Чи не галюцинація?" — і навпростець побіг до найближчої скелі.
Трава на відстані кількох метрів знову розступилася.
Якби мене хто побачив, подумав би: чаклун, а може, божевільний. Втім, він би помилився, бо чарів не було, і розум мій не потьмарився.
Згадавши розповідь природознавця з "Буревісника", я нарешті збагнув незвичайну поведінку чудернацької трави.
Адам Варфоломійович — так звали професора, який ходив із нами в рейс, — замолоду вивчав рослинний світ Калімантану. Одного разу на тому острові він натрапив на зарості мімоз, здатних чутливо реагувати. Коли до них наближатися, листя згортається, охоплені судомою стеблинки хиляться додолу.
— Ви, очевидно, чули, — зазначив тоді природознавець: — Науці відомо майже дві сотні різних видів мімоз. І ось окремі при наближенні до них судомляться. Цій архіважливій проблемі — морщенню листя Mimosa, а також рослин із сімейства Lequminosae та Oxalidaсеае мої зарубіжні колеги Мак-Дуголл, Хаберландт і Пфеффер присвятили кільканадцять томів наукових праць. Завдяки їм людство дізналося, чого листя деякої трави морщиться.
"Важлива проблема — нічого не скажеш!" — крадькома посміхнувсь я й запитав:
— А пам'ятника тим ученим не поставили?
— Поки що ні,— відповів професор.
І ось неждано-негадано я сам опинився серед мімоз, властивості яких описані колегами вельмишановного Адама Варфоломійовича.
Мені набридла дивна трава й лицедійство на ній. Я вирішив залишити плато. Але вибратися було нелегко — тераси круті, довелось вертатися й обходити стороною.
Петляючи серед скель, я піднявся вгору.
Друзі, побачивши мене, зраділи. Заєць заволав:
— Привіт, привіт відважному Ваську да Гамі! Ми тебе, літуна, збиралися шукати ще вчора та впустили канат, а без нього із крутосхилу не спустишся. Поки надерли кори, зв'язали нову линву, — стемніло. Потім ти обізвався.
— Бачиш, Гайовий, який ти невезучий, — мовив Кім Михайлович.
— Вибачте… — навіщось почав виправдовуватись я.
— Що ж вибачати, — зауважив командир. — Скажи спасибі, що все так скінчилося.
Я розповів їм про свої нічні пригоди, розказав про зустріч із Чангом.
— Кажеш, десь тут є вхід до печери?
— Так твердить в'єтнамець.
— Будемо, хлопці, шукати!
І ми заходилися штурмувати гору.
За скелею з чортовими ріжками, не доходячи до вершини, помітили вгорі замаскований лаз.
— Мене, геолога, не обдуриш, — наблизившись до прямовисної стіни, мовив Альфред. — Структуру порід тут порушено. Зараз глянемо, що там. Ану, Васько, підсади!
Я допоміг.
Заєць спритно піднявся по карнизу. Ми з Кімом Михайловичем лишилися внизу.
Геолог несподівано зник. Його довго не було чути. Потім він так же раптово з'явився. Ще раз оглянув стіну й гукнув:
— Киньте линву!
Подали линву. Коли Альфред її прив'язав, ми один за одним полізли вгору.
— Що я казав? — вдоволено запитав геолог, показуючи на скелю праворуч. — Тут справжні катакомби.
Вхід до печери був непомітний. На височезній брилі, до якої збоку підступала інша, горизонтальна, наче шов від електрозварки, видніло рубцювате коло.
— Стань-но, да Гама, на отой щабель!
Я наблизився до стіни, заніс ногу на вищерблений східець.
У таких випадках кажуть: "Сезам, одчинись!" Із цими словами Алі-Баба й сорок розбійників проникали в зачароване підземелля. Цей же, окреслений колом люк, що лежав переді мною, — і без магічного заклинання відкрився. Під натиском ноги — внизу я намацав видовжену педаль — гранітна ляда відхилилась, і я побачив у темряві гори глибокий шурф.
— Тобі, зайчисько, щастить на відкриття, — звернувся до Альфреда. — В океані на твоїй вахті ехолот "Садка" засік невідому підводну гору, яку охрестили твоїм іменем. Тепер — загадкова печера.
Він самовдоволено (знай, мовляв, наших!) посміхнувся.
— Хоч ви й не розбійники і вас не сорок, а лише двоє, віднині я згоден бути вашим Алі-Бабою, — відповів і скоромовкою сипонув: —…Побачивши, що двері відчинені, Алі-Баба увійшов до печери. Не встиг він переступити порога, як двері замкнулися. Немає на світі могутнішого за великого аллаха, і Васько Гайовий намісник його на землі. Будь ласка! — запросив він, скінчивши свою тираду.
Кім Михайлович, а за ним і я протислися в люк.
Вузька горловина. Тісний коридор. Далі — склепіння, що ширшало й ширшало, переходячи в суцільну печеру.
Альфред зібрався вести нас в її глибину, як раптом перед входом хитнулася тінь і згори долинуло:
— Вони були єсть тут!
Ми виглянули з люка й побачили таке: на маківці Драконової гори, розчепіривши ноги, стояв містер Осел. Звертаючись до Бетлера та двох одягнутих у зелену військову форму незнайомців, показував кудись униз.
— Он там вони єсть були!
— О'кей! — відповів Бетлер. — Голодна смерть для них не гірше, ніж стати — ха-ха-ха! — рибою, — почувся його істеричний сміх.
Вони нас не помітили. Це було видно з того, як містер Осел навмання тицяє пальцем, показуючи на скелі.
(Продовження на наступній сторінці)