— Ой! — злякано скрикнула пані Цейзикова, яка хоч і не була побожною, але все ж таки не могла спокійно чути таких слів про Бога. Здригнувся й Томаш Вернер і в думках почав читати "Патер ностер"213, а Турно вхопив Шевченка в обійми й почав палко вітати з чудовим віршем. Усі зарухалися, загомоніли. Казали, що вірш справив на них величезне враження, а Цейзик підібрав вірші качанівсько-го поета і поспішив заховати їх в кишеню, думаючи, що краще буде не повідомляти про те, яке справили вони враження, та й взагалі краще не відповісти, бо правду написати — небезпечно, а вихваляти — не дозволяє совість.
Шевченку писалося. Він створив велику поему "Петрусь" про долю парубка, що взяв на себе чужу провину і пішов на каторгу, рятуючи від суду справжнього винуватця. Не одну таку історію чув Кобзар по каторжних казематах.
З гнівом і ненавистю писав він і про тих, хто забруднив і утопив у багні чистий алмаз його душі, хто примусив його "кропати поганенькі віршики", замість роздмухувати іскру невгасимого полум'я, яким мусили б вони палати перед очима всього людства214. З великою силою написав він ці рядки і знову згадав свій задум, своє "Розп'яття". А воно було б таким відмінним від усіх канонічних "Розп'ять" і православної, і католицької церкви!..
Іноді, втомлений гнівним і жагучим сарказмом своїх рядків, Кобзар жадав тиші і м'якої ніжності ліричних поезій. Тоді згадував він дитинство — злиденне й безрадісне. Тепер, оповите серпанком спогадів, воно здавалося йому прекрасним. Бачив він знову свого старого діда, як він ніжно пестить маленького Тарасика. Сиділи вони з дідом біля білої хати над широким Дніпром і то замовкали, прислухаючись
до пташиного щебету, до стрекотання коників, то знов починали тиху розмову. А потім приходила турботлива юна мати. Вона ніжно пригортала та цілувала свого сивого батька, брала на руки маленького сина, несла його в білу хатинку і вкладала спати, а дід ще довго сидів у густих сутінках, заглиблений у свої старечі думи, потім, крекнувши, підводився, і, прочитавши "Отче наш", тихенько йшов додому, милуючись першими зорями215.
На початку березня прийшов лист від Рєпніної. Як завжди, був він повний теплої турботи за бідного вигнанця, повний надій на краще майбутнє і надовго зогрів і прикрасив його сірі будні.
"Лише тепер я нарешті по-справжньому оцінила великий талант нашого Гоголя і його "Мертві душі". Ви правий, Тарасе Григоровичу: це одна з найкращих наших книжок. Я цого раніше не розуміла", — писала між іншим Варвара Миколаївна.
Тарас Григорович щиро зрадів з цього визнання. Він завжди схилявся перед Гоголем і поспішив відповісти Рєпніній великим сердечним листом.
Тут Тарасу Григоровичу довелося трохи схитрувати: він знав, що Рєпніна — глибоко релігійна. Це була екзальтована, містично настроєна дівчина, і образити її почуття означало б назавжди втратити її дружбу й пошану, а дружбою з нею Шевченко надто дорожив. Ось чому він зовсім не згадав в листі про останню книжку, в якій Гоголь під впливом релігійного психозу закреслював свою велику творчість і виправдовував і кріпацтво, і страту декабристів, кайдани петрашев-ців, і страшну "зелену вулицю" з шпіцрутенів, і батоги, і всі інші жахи миколаївського режиму.
Так, Рєпніна була надійним другом. Не побоялася вона написати Орлову, добиваючись помилування або принаймні дозволу йому малювати, за що одержала сувору відповідь з прямою загрозою судом та арештом, коли вона й далі буде цікавитися долею засудженого поета. І Рєпніна зрозуміла, що минули часи, коли Волконська та Тру-бецька могли виїхати у Східний Сибір, щоб полегшити каторгу своїм чоловікам. Але вона не злякалась і не відмовилася від листування з поетом, тільки вжила деяких досить наївних заходів, щоб воно не так впадало в очі жандармам: адресу писала не вона, а приятелька Глафіра Псьол216, лист відправляли не з Яготинської пошти, а з одного з найближчих містечок, і адресували його в місто Оренбург в штаб Військової округи його високоблагородію капітану Карлу Івановичу Герну. Усе це було пов'язано із значним риском, і Шевченко це розумів і тим вище цінував кожне слово Варвари Миколаївни.
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
465
В приміщенні на Костьольній вкривався пилом на мольберті другий, розпочатий у грудні, портрет Лазаревського, а в слобідці — портрети Герна та Софії Іванівни. Герн був завжди зайнятий, а Софія Іванівно позувала рідко й неохоче, і Шевченкові було незручно нав'язуватися, хоч він дуже хотів хоч таким чином віддячити Гернам за все хороше, що робив для нього Карл Іванович.
Тепер він увесь час і сили віддавав автопортретам: писав себе і в мундирі, і в сюртуку, і в білому, і в чорному кашкетах. Один з таких автопортретів надіслав Лизогубові, другий — в подарунок Рєпніній.
Друзі умовляли Шевченка намалювати себе не в звичайній кімнаті, а в одному з каторжних казематів, за ґратами, закутим у кайдани. Тарас Григорович не згодився на таку символіку, але знову взявся за пензлі. Портрет вийшов дуже вдалий. Доморацький, Станевич, Турно та інші почали просити цей портрет на пам'ять. Шевченко якраз сидів без копійки... Фальшивий сором не дозволив йому в цьому признатися. Напружено думав він, де і як виручити за нього хоч трохи грошей, тому сказав, що обіцяв показати його знайомим і забрав його на Костьольну. І яка ж була його радість, коли зустрів його Лазаревський. Нарешті повернувся він з Гур'єва-Городка, де пробув цілих три місяці.
Після палких обіймів і перших запитань Тарас Григорович розгорнув і показав йому портрет.
— Чудовий! Дуже схожий, — приказував Лазаревський, розглядаючи його і здалеку і зблизька. — Дежти його писав?
— У наших ляхів, на Сакмарській вулиці, — пояснив Шевченко. — Візьми ти його, Бога ради! Я хочу, щоб він залишився в твоїх руках, бо ж випросять вони його у мене, а мені гроші он як потрібні.
Лазаревський зам'явся.
— Ніяк не можу, любий друже. Портрет твій — річ цінна, художній твір, і мені дорога, але зараз, коли Сергій переїхав до Петербурга, мені самому буде сутужно! Платити, їй-бо, нема чим.
Шевченко підняв ногу і показав свій подертий чобіт.
— Бачиш, в чому ходжу? Дай мені свої старі чоботи, більше нічого мені не треба.
Лазаревський відчув, як кров обпекла йому щоки, а серце стис-лося в маленьку грудку. Він кинувся до шафи, вийняв майже нові чоботи і простягнув їх поетові.
— Але як ти в морози ходив? Були ж у тебе валянки?
— Були, але протерлися в лютому. Та тепер вже не страшно: весна близько, а взагалі... — і Шевченко коротко розповів, як погано склалися його справи.
— Думали Бутаков з Обручовим краще зробити, нагадавши про мене Орлову, а вийшло зле. Тепер, мабуть, і аральський альбом не допоможе, — зітхнув він.
Серце Лазаревського знов стиснулося. Герн якось говорив йому про безнадійність становища Шевченка. Але навіщо роз'ятрювати рани поета, якому й без того доводиться не солодко! І Лазаревський промовчав, а другого дня написав брату Михайлу листа і попросив його негайно допомогти Кобзареві. Лист не лишився без швидкої відповіді: столичні друзі одразу склалися і вислали йому сто карбованців.
Минуло три тижні.
Був Чистий четвер217. Квітневий сонячний день. На дзвіницях повільно і по-великопостовому сумно перегукувалися невеликі дзвони, немов падали важкі нудні краплі, а в гаю за Уралом і в місті, на рідких вербах та березах по дворах, гучно кричали й билися за торішні гнізда граки. На березах гілки стали брунатно-бузковими, всі у вузликах набряклих бруньок. Квола травичка зеленіла вздовж парканів на вулицях і на обшарпаних бульварах, де, як завжди, було порожньо, нудно й засмічено. З дворів пахло запашним великоднім печивом, смаженою поросятиною, запеченими в тісті окістями.
Шевченко пообідав у Гернів і вийшов разом з Карлом Івановичем на ґанок. Герн зупинився на східцях, застібаючи портупею, і задивився на журавлиний ключ у небі.
— Знов треба до штабу, — з досадою сказав він. — Вирватися б хоч на день на полювання! В степу по всіх озерах та калюжах повно птиці, а справ така сила, що часто сидиш до півночі... До речі, сьогодні привезли пошту. Якщо будуть для вас листи, я вирвуся на хвилинку додому, щоб розважити вас великодніми привітаннями. Ви будете вдома?
— Думав поблукати біля Уралу, але заради листів сидітиму до смерку, — відповів Шевченко і повільно рушив до свого флігелька.
В кутку майстерні стояв мольберт з портретом Герна. Обличчя було майже закінчено, але руки, плечі й мундир ледве намічалися. Неохоче взявся Шевченко за пензлі й почав підмальовувати золоті підковки еполет, потім товсті шнури аксельбантів, раз у раз позираючи у вікно, але потроху захопився роботою і, сам того не помічаючи, пропрацював дві години без перерви. На мить одірвавшись від портрета, він помітив прапорщика Ісаєва, який майнув від хвіртки до ґанку головного будинку.
"Отже, Герн вдома, а я його проґавив, — подумав Шевченко. — Он Ісаєв приніс йому папери з штабу на підпис".
Накинувши своє благеньке пальто, Шевченко перебіг двір до чорного ходу і ввійшов у кухню, де Гурій виймав з печі рум'яні паски, від яках смачно пахло шафраном та лимоном. Тарас Григорович витер брудні чоботи і рішуче рушив до дверей внутрішнього коридора, коли раптом Гурій заступив йому дорогу.
— Нема капітана, — сказав він. — Ще не приходили.
— Тоядо пані.
— До них не можна. Вони сплять.
(Продовження на наступній сторінці)