В середині січня прийшов з Петербурга лист від Михайла Матвійовича Лазаревського, адресований Федору Матвійовичу. Федір був у відрядженні. В його друзів не було один від одного ніяких таємниць, тому вони вирішили розпечатати лист і за вечірнім чаєм його прочитати.
Після звичайних святкових поздоровлень і запитань про здоров'я Лазаревський описував страту петрашевців:
"Це було щось невимовно жахливе, — писав він. — 3 світанку народ сотнями рушив на площу, де мусило відбутися це огидне й криваве видовище. В юрбі показували матерів, братів і батьків стратенців. Дехто з них не міг триматися на ногах. Сторонні люди підтримували їх під руки, самі з хвилювання тремтячи, як у пропасниці.
І ось нарешті під міцним конвоєм з'явився їх жахливий кортеж, їхали вони по двоє й по троє відкритими возами без шапок, в легких літніх пальтах, в яких їх було арештовано навесні, хоч надворі стояв лютий хрещенський мороз. Сині від холоду, бліді тюремною блідістю, вони здавалися мерцями.
Мені хотілося втекти від цього видовища, але ноги наче приросли до землі, а загострена увага жадібно ловила, начебто випалювала в голові всі стадії цієї моторошної церемонії.
Безмежно довго читали вирок... В юрбі десятки зблідлих вуст повторювали їх прізвища й жахливі слова: "до страти". Потім кожного з засуджених ставили навколішки, і кат у криваво-червоній сорочці, в чорних плисових штанях і лакованих чоботях, наче Малюта Скуратов192 з старовинної гравюри, ламав над головою стратенця його заздалегідь підпиляну шпагу. Так символічно позбавляли його честі, дворянства, титулів, усіх людських прав, дипломів, орденів та інших нагород і воєнних та цивільних чинів, потім священик підійшов до них з хрестом, напутствуючи їх у вічне життя... І нарешті почали натягати на них савани — довгі, грубі сорочки до землі з довгими, аршинів на три, рукавами.
Я чув, як за моєю спиною голосно й розпачливо скрикнула якась жінка, і цей зойк, пронизливий і лункий, повний безмежного жаху, ще й досі звучить у мене в ушах. Я не витримав. Я кинувся геть від ешафоту, від цієї юрби, де одні переживали жорстоку душевну муку, а інші готувались дивитися на смертні муки найкращих людей країни з одвертою загостреною цікавістю, як дивляться на небезпечний номер циркових акробатів під банею цирку.
Надвечір прийшли земляки і розповіли, що стратенців помилували і замінили їм страту довгими роками каторги в Східному Сибіру.
В листі було ще кілька рядків до Тараса Григоровича, але лист випав з його рук і так і лежав на столі недочитаним. Усі мовчали. Самодержавство глянуло їм у вічі жорстоким бездушним поглядом ката, від якого в тепло натопленій кімнаті раптом стало всім холодно.
— Спаліть, — перший отямився Поспєлов.
Ніхто не ворухнувся. Він підніс лист до свічки і тримав так, поки вогонь не доторкнувся його пальців.
XVIII. У СЛОБІДЦІ
Почуття глибокої самотності охопило Кобзаря після від'їзду Бутакова, Поспелова й Левицького. Він одразу перебрався в свою майстерню у Герна в слобідці, де завжди було чисто прибрано і тепло.
Туга за родинним гніздечком опанувала його з незвичною силою.
— Бурлака, безпритульний бурлака, — шепотіли його вуста.
Скільки пам'ятав себе, завжди і скрізь жив він по чужих людях— спочатку як кріпак, безсловесна тварина, що мусить їздити із своїм паном, куди поженуть його панські примхи. Потім майстерня Ширяева193, відомого петербурзького підрядчика-маляра, який розмальовував палаци вельмож, театри та кращі споруди столиці. Рідкі ночівлі у художника Сошенка194, потім — майстерня Брюллова, величезна, розкішна майстерня, де кілька років жив він, прибитий туди бурею життя безпритульний учень. Потім...
Та хіба можна згадати всі хутори та маєтки України, по яких мандрував або жив він, хай славетний поет, та не хазяїн, а напівнахлібник!
Потім Київ. Рідний стародавній Київ! Тільки тут жив він не гостем, а у себе, наймаючи вдвох із Сажиним крихітне приміщення на Хрещатицькому завулку195 в будинку, який мало чим відрізнявся від селянської хати.
І знову — мандри. То по розкішних маєтках з білосніжними палацами у витончено суворому стилі Александрівського ампіру196 або у важкуватому від оздоб пишному українському барокко. Скрізь — гість, скрізь — чужак і мандрівник... І нарешті — Третій відділ, каземат, Орська фортеця, казарма, борт "Константина" та землянка на Косаралі, яку теж звали не його, а макшеєвською.
Де ж кінець цим вічним мандрам? Де той порт, в якому кине він свій важкий життєвий якір, де знайде він свою сім'ю, жінку, діток? Де це нарешті буде? І чи буде колись? Він втомився од вічних блукань, змерз душею серед чужих, хай і добрих людей. Адже ж найкращий друг ніколи не стане рідним. А саме рідного і кревного тепла благає його втомлене серце й самотня душа...
Довго сидів він так у своїй майстерні на слобідці, не відчуваючи плину часу, потім витяг свою заповітну книжечку і почав писати:
А я так мало, небагато Благав у бога, тільки хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку...197
Він кинув перо, підпер руками кошлатоброву голову і в думках опинився на дніпрових урвищах біля Трипілля та Канева. Йому здалося, що Оксаночка198 поруч із ним, що блукають вони удвох, натом-лені денною працею, та думають, хто тут спить вічним сном, у цих стародавніх могилах; хто кілька століть тому орав цей неосяжний наддніпрянський степ, коли ще люди не знали кріпацтва? І чи не тут билися колись славетні полки Наливайка?199 Потім вони тихо спустилися до Дніпра і лише увечері повернулися вдвох до своєї білої хатинки, в своє тепле, родинне кубельце...
Опам'ятавшись від мрій, гірко посміхнувся поет. Всі райські сади на Україні належать панам, а селянам не можна й визирнути з своїх жалюгідних халуп. І, схопивши перо, Кобзар закінчив свій вірш повними сарказму й гніву рядками.
Томаш Вернер та Бронек Залеський перші помітили, як глибоко зажурився поет без своїх друзів-моряків, і ще старанніше та привітніше почали запрошувати його до себе, оточили Кобзаря теплою увагою і майже побожністю. Вони бачили в особі Шевченка не лише талановитого поета й художника, не лише товариша по нещастю, а громадського діяча, який жадає визволення народів Росії та України, а разом із тим і Польщі.
Шевченка тішила ця увага: вона зогрівала його після гірких принижень і образ останніх років, і він дозволяв їм себе втішати, як осиротіла дитина, підібрана чужими людьми на жорстоких шляхах війни.
Тільки до Зельонки Тарас Григорович все-таки ще довго відчував деяку упередженість, коли довідався, що колишній законовчитель не просто ксьондз, але й домініканський монах.
А втім, Зельонка був людина широкоосвічена й тактовна, говорячи з поетом, ніколи не торкався питань віри, зате вів цікаві розмови про живопис і скульптуру італійського Відродження і навіть дістав для Тараса Григоровича альбом добрих репродукцій творів італійського Кватроченто та Квінквеченто200. Ці розмови були приємні обом, і Шевченко в них відпочивав душею. З матеріального боку для Шевченка настали важкі часи. Гонорари Ісаєва, баронеси та інших платних замовців розтанули ще до Нового року. І ось тепер він опинився, як кажуть, "на сухому".
За порадою Обручова, Бутаков перед від'їздом не відрядив Тараса Григоровича в лінійний батальйон, розквартирований в Оренбурзі, бо командуючий 23-го піхотного корпусу генерал Толмачов201, великий формаліст і точний виконавець букви закону, одразу б відправив поета в казарму і потім в одну з найвіддаленіших фортець Оренбурзької лінії. Але зате Шевченко був позбавлений солдатських харчів та обмундирування. Треба було самому здобувати собі кошти на прожиття.
Герн нічого не брав з нього за квартиру з опаленням та освітленням і запрошував його щодня обідати й снідати, але Шевченко з деяких ледь помітних ознак відчув, що його присутність чи то стала заважати, чи то обридла Софії Іванівні, тому він приходив лише тоді, коли Карл Іванович був удома. Але служба Герна була турботна та метушлива, йому доводилось несподівано й часто виходити з дому, тому Терас Григорович раз у раз залишався без обіду і харчувався цілий день самим чорним хлібом.
Разів зо два на тиждень заходив він до Кутіної, але і їй було тепер не до Кобзаря: несподівано для всіх, вона одружилася з тихим дідком, помічником свого першого чоловіка, і навіть весілля справжнього не влаштувала, покликала кілька знайомих подружжів, тихенько й непомітно взяла шлюб у сусідній парафіяльній церкві, а після церкви почастувала гостей смачною вечерею, і на тому справа кінчилася.
Брати замовлення за гроші Шевченко тепер не наважувався. Він намалював на Костьольній кілька хороших пейзажів за аральськими етюдами, та не ризикнув їх підписати і тримав у кімнаті Лазаревського, з сумом міркуючи, що найкраща, але не підписана картина втрачає половину своєї вартості. Один такий пейзаж послав він Ли-зогубові з проханням підписати кіновар'ю під нею прізвище автора і продати хоч за п'ятдесят карбованців і був невимовно щасливий і вдячний Андрію Івановичу, коли із зворотною поштою одержав бажані гроші.
Але і їм все-таки прийшов кінець.
Вернер і Бронек перші помітили, як схуд і зблід Тарас Григорович, і натякнули Зельонці, що, певно, в Тараса Григоровича велика скрута і що треба якось допомогти йому.
Ніби тому, що Шевченко міг дати йому добру пораду, Зельонка запросив Тараса Григоровича піти з ним до нового, нещодавно збудованого костьолу, де запрестольна стіна лишалася нерозмальо-ваною, і після кількох вступних фраз просто запропонував йому від імені костьолу та католицького біскупа ще замовлення, гарантуючи словом честі таємницю.
(Продовження на наступній сторінці)