— Штукатурка давно висохла, отже, писати фреску вже не можна. Доведеться малювати олійними фарбами на полотні, — казав Зельонка, непомітно, але уважно спостерігаючи, як легкий червінь раптом виступив на блідому обличчі Шевченка. — Але що саме малювати, ми ще не вирішили. Хай пан художник сам порадить нам тему. Ми пропонували "Таємну вечерю", але інші запевняли, що краще дати Вшестя або Воскресіння, як моменти перемоги духа над смертною плоттю. До того ж, це свята весняні: усе відбувається на тлі розкішної південної природи Палестини. Але в разі вельмишановний пан Шевченко запропонує нам якусь іншу і кращу тему, ми тільки з подякою подамо пану художнику пензель, за яким так нудьгує його творча душа.
Шевченко мовчки стояв поруч Зельонки, дивився на голу сірувато-білу стінку в глибині вівтаря, на якій де-не-де гадючилися ледве помітні тріщинки, і раптом ця гола стіна забарвилася й спалахнула яскравими образами, і повна величі моторошна й трагічна картина розгорнулася перед ним з такою сліпучою осяйністю, ніби вона вже висіла на стіні і її разом освітили кількома багатосвічними люстрами. Шевченко заплющив очі, але від цього картина стала ще живішою, яскравішою, реальнішою.
— Розп'яття! Тільки розп'яття! — заговорив він уривчасто, ледве переводячи подих, ніби збігав на високу й стрімку вершину Голгофи. — Розп'яття! Тому що хіба й досі не розпинають усе краще на землі, не розпинають цілі народи?! Безсило впала голова в терновому вінку. Гострі шпичаки глибоко вп'ялися в шкіру, а на небі позаду росте темна, загрозлива хмара. Сліпуча блискавка розщепила її вогняною розколиною. Зірвався вихор, полетіла курява, пісок і каміння. Вітер теліпає скривавлені ганчірки на стегнах страдників, зриває з голови Богоматері її темно-синій серпанок, розкуйовдив пасмо напівпосивілого волосся на її скроні. Люди з жахом кинулися врозтіч. А на хресті поруч ще живий розбійник. Він плаче. Обличчя його звернуто до Христа. Воно спотворене мукою. Все тіло скорчилося від болю, але очі повні каяття й надії.
— Але ж, пане... — намагається вкинути слово Зельонка. Шевченко не слухає. Він — в екстазі. Він весь у владі свого натхнення. Він творить.
— А ліворуч, на третьому хресті, звивається в муках другий розбійник. Щелепи зведені оскалом. Він виригає не стогін, а прокльони. Блакитнувате мертво-холодне світло блискавки яскравіше підкреслює його спотворені муками м'язи. Це — передсмертні корчі нерозкаяного.
Зельонка мимоволі застигає, піддаючись силі імпровізації Шевченка... Кобзар не говорить, а кидає уривчасті слова, як мазки на величезне полотно, і патеру здається, що він теж бачить і страдницькі очі Богоматері, яка з розпачем і безмежною материнською тугою дивиться на мертвого сина, і це безсило повисле тіло Ісуса, який вже випив до дна жахливу чашу своїх страждань, і обох розбійників на бічних хрестах, і грозу, і померхле в височині південне сонце.
— Але ж, пане, це б порушило канонічні правила, — через силу ворушить він губами. — В Дуврі202 або в Ватіканському музеї203 це було б полотно, перед яким завжди стояла б юрба. Але ж у храмі... Тут мусить бути ікона, перед якою моляться. На ній не можна зобразити розбійників з такою страшною правдою. Люди не зможуть молитися.
— Що? — питає Шевченко, ніби раптом прокинувшись.
— Я кажу, що це не відповідає канонічним правилам. Бічні хрести треба тільки намітити. Вони мусять бути напівсховані рамою. Один лише Христос усередині полотна, а нижче біля підніжжя хреста — Богоматір, апостоли, жінки...
— Так усе ж буде точно по Євангелію, — перебиває Шевченко. — Один розбійник покаявся, а другий скрегоче зубами і виригає прокльони.
— Так, пане, так! Це добре задумано, але це не для храму. Це картина, а не ікона. Це для Дувра, для Ватіканського музею, для Мюнхенської Пінакотеки204, для столиці будь-якої християнської держави. Крім бога й святих, на іконах нікого не можна малювати, їх можна тільки схематично намітити десь осторонь. Я покажу, навіть дам пану наші канонічні правила. Пан Тарас добре ознайомиться з ними, і в душі його народиться задум ще прекрасніший і натхненніший від цього, і ми благоговійно схилимося до ваших ніг із сльозами захоплення та зворушення.
— Я не богомаз. Я — художник, — гостро сказав Шевченко і, обернувшись на підборах, швидко рушив до виходу.
— Але ж, пане! — задріботів навздогін Зельонка. — Почекайте, пане? На Бога!
— Не треба! Не буду малювати! — повторив Шевченко, не обертаючись і відчуваючи, що в грудях закипають сльози.
Отець префект говорив іще щось, вибачався, просив Тараса Григоровича заспокоїтись, але Шевченко лише рукою махнув, похитав своєю широкочолою головою і так швидко пішов вулицею, захлинаючись від раптової задухи, що Зельонка зупинився на дорозі, теж похитав головою, стиснув руки на грудях і зашепотів молитву.
Повернувшись у свою майстерню, Шевченко кинувся на ліжко і розридався від трагічної свідомості, що ніколи вів не напише цього чудового полотна. Бо ж йому заборонено малювати, і нема в нього грошей навіть на чорний хліб, а на таку картину потрібний величезний підрамник, велика, світла майстерня, велике полотно, багато фарб і довгі місяці спокійної, наполегливої роботи, чимало етюдів з натури і безліч натурщиків — живих людей.
"Ні, це не був би "Останній день Помпеї" Брюллова, де все мальовниче і красиве, як пишна театральна декорація. Не красенів і не красунь малював би я", — думав він, захлинаючись від свідомості свого безсилля.
Раптом він схопився з ліжка, узяв альбом, олівець і з гарячковою поквапливістю почав накидати композицію свого "Розп'яття", а на другому аркуші голову нерозкаяного розбійника. Під олівцем народжувалися набряклі від нелюдського напруження вени, спотворений мукою і ненавистю вищирений рот. З глибини пам'яті спливали, здавалося, забуті деталі й риси обличчя затаврованих каторжників з Орського каземату або людей, яких карали на площі батогами. Образи змінювали один одного швидко, як у калейдоскопі, яскраві й точні, як тіла натурщиків. Вони набирали потрібних поз, супилися, проклинали, лаялися, блюзнірствували, гарчали від болю.
І раптом Шевченко здригнувся. Очі розбійника враз спалахнули під його олівцем, і він пізнав його — могутнього в своїй непокорі месника, сповненого лютої ненависті, конаючого на палі гайдамаки... А може... може, якогось іншого повстанця, що в ньому втілилась уся ненависть нескореного хоч і покріпаченого народу, який і в смертний час шле прокляття гнобителям.
Але порив слабшав. Безкрая втома і знемога опанували Шевченка. Очі його погасли, олівець випав з рук... І лише тоді художник пригадав, що сутеніє, а він з ранку нічого не їв, навіть крихти хліба.
Зельонка повернувся додому зовсім збентежений. Він був певний, що Шевченко захопиться такою пропозицією і на добрих півтора року буде забезпечений роботою, — і раптом таке обурення і цей геніальний, але зовсім нездійсненний задум, блискавично народженні поривом позбавленої права на творчість душі.
Патер безсило опустився в гойдалку і, повільно погойдуючись, думав, до чого тепер взятися. В домі було тихо: всі його пожильці незабаром повернуться з муштри — що ж їм сказати, і головне, що порадять? І чим допомогти цьому непокірливому і непрактичному художникові? Здавалося, мусив він за все своє важке й злиденне життя навчитися цінувати хороші замовлення і, до того ж, не ремісницьку, а справді творчу роботу.
— Отець префект, здається, дома? — почувся голос Вернера.
— Так, прошу!
— Ну як? — спитав Вернер, вітаючись.
— Відмовився. Розсердився. Сказав, що він не богомаз... Але скільки в ньому сили! Який невгамовний творчий вогонь!
— Відмовився?! — аж скрикнув Вернер. — Як же воно так сталося?
— Дуже просто.
І патер докладно розповів свою розмову з Шевченком.
— Шкода, що така чудова картина ніколи не буде написана, бо коли б він передав на полотні хоча б половину того, що замислив, його "Розп'яття" затьмарило б усе, будь-коли створене, крім, мабуть, "Таємної вечері" да Вінчі та "Сікстинської Мадонни" Рафаеля, хоча його манера була б зовсім іншою, ще не баченою і зовсім не... церковною, — зітхнувши, додав Зельонка.
— Що ж нам робити? Адже ж цілком ясно, що він голодує. Він вже продав за півціни свого годинника й лисячі шкурки. Та й фарб у нього вже майже нема...
Тим часом зійшлися додому Станевич208, Залеський, Турно та всі інші, й за п'ять хвилин усі вже знали, що трапилося в новому костьолі.
— Спробуй, Бронеку, його умовити, — порадив Турно, — та не сьогодні. Хай він заспокоїться, поміркує й зрозуміє, що це замовлення було б для нього порятунком і, до того ж, великою славою, коли вже можна буде не приховувати його імені. Хай замість розбійника малює щось інше.
Залеський тільки рукою замахав на таку пораду:
— То що ж нам робити? Адже ж не можемо ми залишити його без допомоги!
— Зберемо для нього грошей,
— І це неможливо. Він приймає допомогу від столичних друзів та земляків, але ніколи не візьме нічого від нас, таких же засланців. Треба вигадати щось інше.
(Продовження на наступній сторінці)