— А я от що пропоную, — сказав Станевич, який весь час мовчав. — Треба допомогти йому продати свої аральські пейзажі. Всі ми даємо уроки або заробляємо чимсь іншим. Отже, треба спільно про це подумати. Я, наприклад, маю урок в сім'ї директора банку, навчаю онуків заводчика Демидова206 та інших. Люди вони багаті та впливові: я завтра ж зроблю там психологічну розвідку, а його пейзажі олійними фарбами дійсно чудові, і не соромно їх рекомендувати найкращим знавцям мистецтва.
— Добре! Але тепер він більше не пише картин. Боїться доносів. Отже, це його підтримає лише тимчасово. Треба ще щось вигадати.
— Умовимо його щодня приходити сюди з ранку до третьої, поки ми на муштрі. Хай малює тут до смерку. Ми повертаємось пів на четверту і одразу сідаємо обідати. Треба, щоб він обідав з нами, а панна Констанція хай подбає, щоб він завжди був ситий,
— Так, але що ж він тут малюватиме? Чи не ту ж панну Констанцію?
— Замовимо йому автопортрет і у вигляді авансу подаруємо велику скриньку фарб. І хай працює. Отець префект не відмовить позичити йому для такого випадку своє велике дзеркало.
— Чудово вигадано! Я даю два карбованці на фарби! — вигукнув Турно.
— Я карбованець сріблом!
— В мене грошей зараз нема: днями одержу і дам свою частку!
— Я даю три карбованці. Сьогодні дещо одержав.
— Ая карбованець.
Гроші сипалися на коліна Зельонки.
— Треба й мольберт йому купити. І полотна!
— І Венгржиновського треба залучити: він ніколи не відмовиться.
— І аптекаря Цейзика!
— І братів Чернишових!
—А я подарую йому фунт тютюну — дюбеку або кафану. Він так любить хороший тютюн!
Зібрані гроші віддали Залеському, який добре знався на фарбах, і наказали купити найкращих. А Вернер погодився позавтра, в неділю, піти до Тараса Григоровича й сказати, що, мовляв, в гуртку є цікаві новини.
На тому й погодилися, певні, що цього разу Шевченко їм не відмовить. І дійсно, в неділю Тарас Григорович прийшов до своїх польських друзів. Вони одразу оточили його і піднесли йому свої подарунки: розкішну скриньку фарб, тютюн, мольберт, набір пензлів Шарліона та кілька аршинів грунтованого полотна, і всі гуртом почали просити, щоб він намалював свій портрет.
Шевченко був і зворушений, і розгублений. Він не знав, як і дякувати їм, тоді замислився і нарешті сказав:
— Добре, якщо ви мені майстерню в себе пропонуєте, я згодний, але не вимагайте, щоб я одразу ж сьогодні взявся за пензлі.
Друзі не суперечили і тільки взяли з нього слово, що він дійсно приходитиме в їх будинок малювати або писати вірші.
— Тому ми й не тільки фарби придбали, але й мольберт, щоб не треба було нічого носити вулицею, привертаючи увагу перехожих, — пояснив Зельонка.
Шевченко знов подякував друзям, тоді додав:
— І не кажіть мені більше "пан Шевченко". Я для вас просто Тарас, як водиться поміж справжніми друзями.
— Добре, любий Тарасе, — відповів Зельонка. Але інші засланці ніяково загули:
— Тоді ми зватимемо тебе батьком... Ти хоч і не набагато старший... Та тут не у віці справа!
В цю мить хтось подзвонив знадвору. Панна Констанція побігла відчинити, і до кімнати ввійшов Олексій Чернишов. Почалася жвава й радісна розмова, повна спогадів, за скромною, але ситною товариською вечерею. Чернишов розповів чимало столичних новин і, розповідаючи, взяв альбом і почав малювати то одного, то другого з присутніх.
— Намалюй нас усіх гуртом, — попросив Тарас Григорович. — Хай буде нам спогад про сьогоднішню зустріч.
І під загальний гомін, сміх і розмови Чернишов накреслив олівцем кілька силуетів — купку друзів, захоплених цікавою розмовою.
Крім будинку на Сакмарській вулиці, Шевченко часто одвідував сім'ю аптекаря Цейзика. Пані Цейзикова була гостинна й привітна. Було в неї четверо дітей: двоє дівчаток і двоє хлоп'ят. Шевченко годинами бавився з ними. Він малював їм різних тварин, робив паперові млинки, які крутилися, коли діти бігали з ними по кімнаті, та паперові човники, щоб пускати їх в струмочки розталого снігу, коли почалася відлига, а в холодні дні поет сидів з ними біля теплої груби і розповідав казки, — старовинні казки, знайомі з дитинства. Коли ж цих казок вже не вистачило — Кобзар узяв в бібліотеці казки братів Грімм207, Перро208 та Андерсена209, перечитав їх, а потім старанно переказував "маленьким Цейзичаткам". Діти оточували його щільним колом, тулилися до нього, м'які й теплі, і дивилися на нього блискучими з цікавості оченятами, принишклі, а іноді злякані, коли йшлося про страшних ворожбитів то людожерів... А Шевченко, доказавши казку, довго сидів, замислений і теж принишклий, ніжно й бережно пригортаючи до себе їх пухкі плечики й голівки, від яких так чудово пахло маленькими пташенятами...
— Сьогодні я одержав листа від далекого родича з Качанівки на Чернігівщині, де ви колись гостювали в пана Тарновського, — сказав йому якось Цейзик.
— Але ніколи більш не гостюватиму, коли навіть знов буду на волі і в тих місцях, — одразу підвівся Тарас Григорович. — Це справжній ретроград, кріпосник. Нема в мене з ним нічого спільного.
— Знаю! Та не про Тарновського я хочу вам розповісти, — всміхнувся Цейзик. — У Тарновського живе один студент, готує панича в ліцей і на дозвіллі пише вірші українською мовою. Родич прислав мені кілька його поезій і поему з селянського життя. Та я нічого в таких справах не тямлю. Юнак поки що не друкується, але, здається, дуже високої думки про свою творчість, бо родич пише, що той має надію, за його висловом "акліматизувати на рідному грунті зразки справжньої класичної творчості". От я й хотів би взнати вашу думку про вірші цього юнака.
— Добре, прочитаю, подумаю і скажу, — згодився Тарас Григорович, — але не сьогодні... Я вже й так засидівся з вашими малятами, — додав віні і почав прощатися з господинею.
На третій день вони зустрілися в Киршів.
— Ну як ті вірші з України? — спитав Цейзик, коли пані Киршо-ва доспівала якийсь модний мелодійний романс.
— Краще б зовсім не писав, ніж таке паскудство! — вибухнув гнівом Шевченко. — Ідилії, буколічні сцени з селянського побуту в стилі Феокріта!210І це в той час, коли люди гинуть на панщині під пекучим сонцем на ланах цього недолюдка Тарновського211 та інших рабовласників. А це паршиве паненя ідилії пише! От послухайте, яку відповідь я дав цьому "витонченому естетові", як його названо в листі вашого родича.
І Шевченко витяг з кишені кілька аркушиків, списаних його рукою, і рукопис качанівського панича.
Слова Шевченка пролунали так голосно, що всі враз обернулися до нього, а Залеському навіть здалося, що поет свариться з Цейзиком.
— Що трапилось? — кинувся він до Шевченка. — І що вас так обурило, любий друже?
Цейзик коротенько розповів, у чому справа.
— І цей муштрований цуцик малює селянську хату як справжній рай! — гримів обурений Кобзар. — Ой як шкода, що я не маю змоги надрукувати свою відповідь!
— Але ж ми хочемо її чути! — загомоніли усі. — Тарасе Григоровичу, ви мусите зараз же прочитати нам нашу відповідь.
— Так! Так! — заметушилася й пані Киршова. — Сідайте отут на канапі, в центрі. І нумо слухати!
— Просимо! Просимо!
І зривистим від хвилювання голосом Шевченко почав:
За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись. Мої там сльози пролились. Найперші сльози; я не знаю, Чи єсть у бога люте зло! Щоб у тій хаті не жило?
Суворі інтонації його голосу переконували, наказували вірити поетові, хоч він ще не змалював жахливі картини селянського життя. Всі принишкли, і так тихо стало в покої, що чути було, як потріскують свічки на роялі, а поет чаклував переливами свого голосу, в якому тремтіли сльози:
У тій хатині, у раю, Я бачив пекло... Там неволя. Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають. Там матір добрую мою. Ще молодую, у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі). Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!..Ами Розлізлися межи людьми, Мов мишенята...
У жінки Цейзика на очах блищали сльози. Примовкла пані Кир-шова. Важко зітхнув Томаш Вернер, згадавши й своє злиденне дитинство. А Шевченко вже звертався до самого Бога, як же він допускає таке нелюдське життя для людей, створених на те, щоб радіти з краси землі і неба, і з сарказмом питав:
А може, й сам на небесі Смієшся, батечку, над нами Та, може, радишся з панамі. Як править миром!
І радив Богові подивитися, що твориться в тому "раї", оспіваному панами та їх підлабузниками паничами-поетами:
Що там твориться у тім раї! Звичайне, радость та хвала! Тобі, єдиному, святому. За дивнії твої лілеї Отим-бо й ба! Хвали нікому. А кров, та сльози, та хула, Хула всьому! Ні, ні, нічого Нема святого на землі... Мені здається, що й самого Тебе вже люди прокляли!?212
(Продовження на наступній сторінці)