— Лежи! Лежи! Нема чого підводитися. Сама впораюся.
І стільки турботи і ласки почула Медже в бабусиному буркотінні, що на мить здалося їй, ніби лежить вона в Чабан-Таші, в рідній саклі, і, як у дитинстві, метушиться над нею стара знахарка Тайфіде.
Допізна поралася у хаті баба Палажка, а коли пішла до себе, хата була чисто вибілена, долівка і піч підмазані глиною, посуд і речі розкладені по полицях і розвішані по жердинках, а в повітрі стояла легка пара від вогких стін і добре натопленої печі.
Кілька днів одвідувала баба Палажка Медже, показувала, як палити в печі, як закривати затулку, щоб часом не учадіти, і щодня незатишний барліг передержіїв ставав чистішим, затишнішим і привітнішим.
Взимку Медже багато нашила пелюшок для немовляти. А баба Палажка замовила тесляреві колиску і сама з буркотінням вбила у сволок залізний гак.
І з ненависті до Свиридовича несвідомо народжувалася ласка і жалість до скривдженої татарки. Поки Медже жила в панському будинку, ходила в грезетових сукнях з плоєними брижами, наче в білому щільнику, — вона ненавиділа її, як панську полюбовницю, а тепер жалість не давала їй спокою. А коли старий Ничипір погнав татарку робити у полі, вона розлютіла:
— От пес паршивий! Погрався та й кинув. А ти, молодичко, не плач. Плюнь на падлюку! Ще надибаєш на доброго козака. Одружишся, господинею будеш.
Медже мовчала. Одвічна покора гасила прокльони на блідих вустах, і тільки кривилися вони болісною гримасою:
— Кисмет.
Свиридович то приїздив, то виїздив з дому, — заклопотаний формуванням загону у Московський похід. Він навіть забував спитати про Медже, а вона ходила, змарніла і змучена надмірною працею, і боязко дивилася на нього здалеку, коли подавали йому до ганку сірого в яблуках жеребця.
І тільки іноді розпитувала проїжджих січовиків, чи не бачили вони часом Максима або принаймні його приятелів Тимка і Савку з Терешком. Козаки або знизували плечима і байдуже спльовували крізь зуби, або глузливо підморгували один одному і майже у вічі сміялися з неї:
— Шукай вітру в полі! Треба було раніш дивитися, молодичко.
Звістку про народження сина Свиридович сприйняв байдуже, начебто мова йшла про теля або ягнятко.
— Лоша і те пішов би одвідати, а до татарочки не зайшов, — плювалася баба Палажка і з подвоєною жалістю упадала коло породіллі.
А Харлик Свиридович поїхав у похід, забравши і челядь, і підсусідків.
Тихо й мирно стало на хуторі. Баба Палажка раділа з цього спокою. Господарював дід Ничипір, бобиль-підсудок. До Медже ставився він не добре і не погано, але вважав, що коли людина їсть хліб, то повинна й робити, і посилав Медже і полоти городи, і жати, і копати, — скрізь, де тільки працюють жінки.
Що далі, то більш сумувала Медже. Холодно й самотньо було їй у степу. І гірка образа за немовля розкривала їй очі на те, чого вона раніш не помічала.
Хто були всі оці аргати і передержії, наймити і підсусідки, що орали Свиридовичеві землю, жали, косили і молотили, пасли незліченні отари і табуни легконогих степових коней? Такі ж втікачі від панів, як і всі інші люди, що звали себе козаками. І от за змогу перезимувати в злиденній хатині, збудованій руками таких же втікачів, як і вони, вимагав Свиридович, щоб вони працювали на подарованій йому землі або на тій, що загарбав він собі сам і переорав такими ж чужими руками. І вони чомусь скорялися, сплачували йому надмірною працею тільки за те, що він не викривав їх суддям. А судді все одно не наважилися б сунути носа у Дике Поле. І, граючи в удавану порядність і передержійство, висмоктував з них Свиридович усі соки і перетворював їх на невичерпне джерело свого добробуту.
А проте хіба не такий же був Халіль в Чабан-Таші і всі інші беї і мурзи татарських земель?
Виходу Медже не шукала і навряд чи змогла б знайти, але коли пахолки і передержії зиркали на Свиридовича поглядом, повним гострої ненависті, вона не відсахувалася, як торік, і не витягувала з-за пазухи вирізьбленого з перламутру амулета "дуа".
Минула ще одна зима на чужині. Вили в степу хуртовини, кружляли в дикому сніговійному танці, розкидавши по небу клочкуваті подерті хмари. В садку гули тополі низьким тривожним гудінням корабельних снастей. Але в долині хуртовина вщухала і вкладалася спати пухнатими кучугурами снігу.
Коли морози подужчали і в хаті стало так холодно, що поруч жарко натопленої печі замерзала в відерці вода, баба Палажка забрала Медже з дитиною до челядні, і допізна засиджувалися вони з прядінням під висвисти вітру в димарі.
Звисали з стелі великі патлаті жмутки кужелю. Рівно і швидко дзижчали прядки, і звична вправна рука помацки сукала тонку тугу нитку і намотувала її на веретенце під однотонне оповідання баби Палажки.
А баба Палажка не замовкала. Невичерпним струменем лилися билиці, і небилиці, казки і перекази про вовкулаків і про відьом, про козаків-характерників, про морські козацькі походи, про степ і про чумаків, про їх пригоди у дорозі, про розбійників і про здирців-панів, про праведників і пустинників, спритних циган і крамарів, що продають на ярмарку трухлятину за найкращий крам і стару шкапину за молодого баского коня.
Медже не розуміла і половини, але рівний голос оповідачки, дзижчання прядки і тонкі виспіви хуртовини — все сповивала її забуттям. І здавалося тaтаpцi, ніби засинає вона наяву, як ця чужа холодна земля, сповита снігами і морозом...
У березні повернувся з Московщини Свиридович. Caпега виклопотав йому скасування баніції, але міцно вкорінився він у запорізькій землі і волів краще не повертатися до Польщі. Там був він дрібним панком, а тут відчував себе справжнім магнатом.
Ще пихливіший став він після походу, ще суворіше ставився до наймитів і передержіів, а на дитину Медже навіть не глянув. Помітив тільки, як розквітла Медже, і двічі кликав її до покоїв прислуговувати гостям, потім несподівано знову виїхав, а господарство залишив на старого Ничипора.
Важко стало тоді Медже. Ничипір ганяв її на роботу майже щодня. Ніколи було ані причепурити хату, ані посіяти собі щось у городі, ані випрати дитині пелюшки. Але Медже терпіла мовчки, і тільки біль і сум за дитину не давав їй заснути вночі.
Три дні полола Медже баштан далеко в степу. Дитина спала у тіні лапатих лопухів, під охороною злої чабанки. Коли раптом налетіла громовиця з градом і бурею. І враз похолодало. Дитина змокла до ниточки, поки добігла до неї Медже, кілька днів кашляла сухим кашлем і вже нe підводила голови. Хвороба опекла їй губи темною смугою, і марно витягувала їх вона, наче благала ковтнути повітря. Марно відшіптувала немовля стара баба Палажка, марно обкладала торбинками гарячого піску і висівок. Дитині все гіршало й гіршало.
Медже кидалася до підсусідків і челяді по пораду і допомогу. Але допомогти ніхто не міг, і вона знов поверталась до хати і в безсилому розпачі заломлювала руки і не знала, чим врятувати свою крихітку.
По-літньому пізно темніло. Ніч була суха і душна. Немовля вже не плакало, тільки щось тріпотіло і хрипіло у нього в грудях і в тоненькій шийці, на якій вже давно не трималася велика дитяча голівка.
Сухим запаленим поглядом дивилася у колиску Медже і, коли блискавиця вихоплювала її з пітьми, з несамовитою мукою стежила за конанням свого немовляти. Сліз не було. Руки безсило впали, вишкірилися зуби чи то в гримасі болю, чи то в усмішці розпачу.
Медже перечитала всі молитви, всі замови старої Тайфіде, понавішувала на колиску всі амулети, що збереглися в неї на шиї від шлюбної ночі. Але нічого не допомагало.
Вітер звивав завіску і ляскав нею, наче одірваним парусом, а тополі шуміли за вікном все сухіше, гучніше, тривожніше.
Дитина раптом рвонулася, і жалібний, болісний стогін вирвався у неї з вуст. Медже не витримала, скочила, вихопила її з колиски, в нестямі кинулася до челяді і не помітила, що чиїсь засідлані коні стоять біля ганку.
— Бабо Палажко! Він помирай! Бабо Палажко, рятуй мій малук! — з зойком кинулася вона до старої.
Палажка саме виймала хліб з печі і з несподіванки впустила лопату з рум'яною хлібиною.
— Господи Ісусе, що ж його робити?! — заметушилася вона. — От би Вовківну покликати... Вона б вилікувала. Та де ж тепер вночі...
— Яку Вовківну? Де вона? — раптом підвівся приїжджий козак.
— Та знахарку ж Вовківну. Всі ж її знають... Тут вона за горою, на Новій Рудні, — безладно пояснювала куховарка. — Тільки ж їй, відьмі, грошей треба. Менш як півзолотий не бере.
— В мене коні є, молодичко, — ступнув козак до розгубленої Медже. — Їдьмо.
І лиш тепер Медже пізнала Терешка, приятеля Максимового.
— Терешко! Малук помирай! — кинулася вона до нього і навіть не здивувалася його несподіваній появі. — Рятуй мій малук!
Терешко хотів за звичкою відповісти жартом, втішити, довести, що все гаразд, але зиркнув на змарніле немовля і раптом гримнув на Палажку:
— Ану, бабо, мерщій! Давай хустку, чи що там є! Їдьмо, молодичко! Коні в мене добрі — вpaз домчимо.
— Гроші візьми!.. Вовківна ж без грошей не гляне, безладно метушилася Палажка. — Та не соромся: кажи, є в тебе гроші, чи ні?
— Є! Є! Я зараз їх забирай! Візьми малук! — крикнула Медже.
І помчала до своєї хатини.
Вона не думала ні про що, крім врятування дитини. Вона гарячково нишпорила в скрині, шукала ганчірку з уламком Максимкового дуката, останню надію на щастя. І, намацавши його, кинулася назад до челядні, де Терешко вже відв'язував коней.
На одного сів він сам, на другого посадив Медже з немовлям.
(Продовження на наступній сторінці)