Каспар Граціані з свого боку засипав Жолкевського листами, запрошував його в межі Молдавщини і обіцяв приєднатися до кварцяного війська з значними загонами.
Граціані свідомо обдурював старого гетьмана. Армії в нього не було, хоч йому і пощастило розбити передовий загін Іскандер-баші. Жолкевський не дуже довіряв обіцянкам Граціані, але схилявся до своєї старої думки вести нападну війну, щоб у разі поразки не віддати на поталу ворогові південних воєводств.
Армія його потроху зростала. До нього приєдналося щось із дві тисячі охочих людей та стільки ж козаків та різного гулящого люду, що досить вправно володіє мечем. З'явився і дехто з панів з невеличкими загонами.
Проте Бородавка з січовиками не відгукнувся на заклик. Ніхто з голоти не думав проливати кров за панську владу, як і за цісаря Фердінанда. Січовики одверто не відмовлялися від походу, але вимагали, щоб їм сплатили всі гроші наперед, справили добру збрую, жупани і чоботи.
Петро Конашевич обмежився тим, що став заслоном від наскоків кримських татар і з невеликим загоном вирушив до Перекопа. І Жолкевський зрозумів, що на цей раз від нього не дочекатися значної допомоги.
Довго вагався коронний гетьман, не знав, що робити, але на початку вересня перейшов кордон. Вплинули на нього і жалісні скарги брацлавського і волинського панства, що тремтіло перед турецькою навалою, але не хотіло годувати свого власного війська.
Надії на Граціані розвіялися, як тільки польська армія спинилася у Молдавщині. Замість обіцяних двадцяти п'яти тисяч Граціані привів кілька сотень, а Бородавка зовсім не подав звісток.
Проте жереб було кинуто, і відступати оуло вже пізно. Станіслав Жолкевський отаборився на Цоцорському полі біля Ясс і сімнадцятого вересня мав першу сутичку з калгою Девлет-Гераєм. Татари були розтрощені. Польське військо підбадьорилося, тому що не знало кількості ворогів, але вже на ранок стало ясно, що Іскандер-баша має не менш як вісімдесят тисяч чоловік.
Настрій вмить підупав. Де поділися пишні промови про славу і перемогу! Бундючні хвалькуваті пани замовкли і розгубилися, а в присутності коронного гетьмана ніяково спускали очі. Один лише Станіслав Жолкевський, звиклий до військових небезпек і залізної витримки, не виказував свого настрою.
Минуло ще три дні у незначних сутичках. Граціані відчував свою рокованість, а його прибічники поширювали панічні чутки і тільки й думали про те, як врятувати свою шкуру. На четверту ніч значна частина загону Граціані втекла до Польщі разом із багатьма шляхтичами, а решта перекинулася до турецького табору.
Жолкевський простояв ще кілька день у цоцорських шанцях, але втрати зростали, люди мокли під дощем, відвологлий порох не спалахував, i гaрмaти замовкли. Допомoгa не підходила, та й не було звідки її чекати, і Жолкевський зрозумів, що треба пробиватися до кордону.
Двадцять дев'ятого вересня почався розпачливий відступ. Йшли табором, оточені і переслідувані ворогом. День і ніч турки наскакували на знесилене військо, не даючи тому ані поспати, ані перепочити. Шість днів і шість ночей тривав цей пекельний похід, і в ніч на шосте жовтня, за дві милі від кордону Речі Посполитої, коли залишалося останнє зусилля, військо відмовилося слухати накази коронного гетьмана.
Панські загони кинулися тікати, магнати та регіментарії здавалися у полон, рятуючи власну шкуру, а турки скористалися з нагоди і всією масою накинулися на рештки знесиленого, п'яного від безсоння і розпачу війська. Через кілька годин армія Станіслава Жолкеського вже не існувала.
Сірий, похмурий світанок освітив бойовище. Кілька тисяч загинуло в полі, гетьман польний [274] Конецпольський разом з Яном і Лукашем Жолкевським потрапив у полон. З восьми тисяч коронного війська повернулося на батьківщину лише вісімнадцять чоловік.
Татари і турки вещталися бойовищем, добивали поранених, роздягали забитих. Іскандер-баша отаборився на мicцi своєї перемоги і наказав поставити тут свій намет. Пepeд ним зростала піраміда відтятих голів, аджем-оглани складали їх у барила і пересипали сіллю. Треба було приставити голови до Стамбула і, настромивши на списи, розташувати навколо султанських палаців разом із прапорами знищених ворожих полків.
Голову Станіслава Жолкевського та інших командувачів засолили окремо. І довго стирчали вони на списах і дивилися на Босфор невидючими очима, аж поки виклювали їх гави. А Самійло Корецький, Струсь і обоє Жолкeвські довго томилися у підземних казематах Єдикуле — семивежного замка, забувши сонячне світло і подих вільного вітру.
МЕДЖЕ
Чорне небо палахкотить блискавицею. Вітер лине зі степу сухим запахом колосся, волошок і чебрецю. Наче річка з островами, тече над головою Чумацький Шлях, зорі здаються тьмяними, низенькими, золотавими. У хаті жарко. Не відсвіжує навіть вітер, хоч і б'є він у вікно і звиває завіску вітрилом. Тремтячий відсвіт блискавиці на мить вихоплює з темряви стіни, пічку й кутки — і знов глибокий морок і тиша. Тільки сухо й дзвінко тріщать в саду цвіркуни та шарудять стривожені тополі.
Медже дивиться у вікно. Рука повільно гойдає колиску і мертвий розпач стискає їй серце до фізичного болю.
Що робити?
Дитина палає, як у вогні. Сухий болісний кашель струшує її крихітне тільце. Давно вже не бере вона ані груді, ані соски і тане щодня, щогодини. Поки блимав каганець, Медже з жахом дивилася на її рученята. Ще тиждень тому були вони пухкенькі, наче перев'язані ниточками, а зараз... Боляче глянути на ці жалюгідні палички з синіми похололими пальчиками. А чорні запеклі губи тягнуться, ловлять повітря, наче дзьобик голодного пташеняти.
Медже розчинила вікно, пустила до хати нічний вітер. Він загасив каганець, і ось все частіше кидаються по кутках холодні сині блискавиці та сухо й тривожно шарудять тополі в саду.
Щось хрипить і свистить у грудях дитини, наче захлинається вона і ось-ось замовкне навіки. Медже безсило опустила руки і зціпила зуби, щоб не заридати.
Народилася вона торік навесні, коли спадали з яблунь білі пелюстки, а в гаю розквітли молочними крапельками конвалії. Влітку блукала тим гаєм Медже і жадібно вдивлялася в риси дитини. Хотіла і не могла вгадати, чия вона — Ібрагімова, Свиридовичева; чи то тих двох, що затягли її у темну щілину в жахливу ніч козацького нападу...
Дитина спить і не підозрює, з якою мукою вдивляється в неї мати, з яким розпачем і тугою шукає відповіді, відгадки, і раптом прокидається чи то збуджена вітром і сонцем, чи то її тоскним запитливим поглядом. Зморщується маленьке личко, і гучний розпачливий плач будить луну за рікою.
Тоді Медже забуває все. Це ж її дитина — крихітне, безпорадне життя, зароджене в надрах її істоти; безмежно рідна купочка, яку вона не проміняє ні на що в світі. Вона вколисує її, заспокоює і здригається від щастя і ніжності, відчуваючи під долонею тріпотіння її сердечка. І тоді — чи не однаково, хто дав їй змогу пізнати цю теплу, незрівнянну радість материної любові?!
Жадібно ловить вона її усмішку у перші проблиски свідомості. І коли дитина вперше вимовила рідне татарське слово "нене", — Медже тихо і радісно заплакала, наче з її синіх очей бризнуло теплим весняним дощем.
І все частіше з затаєною радістю пригадувала татарський закон, за яким народження дитини повертає рабині матері волю.
— Рости! Рости! — хотілося їй крикнути немовляті. — Міцній, бо ж не донести мені тебе на руках до сонячної, кримської землі, такої прекрасної —і принадної, начеб природа з'єднала в ній всю красу, яка тільки буває y світі!
І тоді все здавалося їй легким і байдужим: і насмішки, і важка праця, і самотність на чужині, і довге й безпорадне очікування Максима, що тільки повабив її мрією про нове щастя.
Перші місяці Свиридович тримав її у своїх покоях і для пихи одягав чепурно і розкішно, і перед гостями вихвалявся її красою; але коли материнство спотворило її струнку постать, його захоплення змінилося гидливою роздратованістю і він наказав їй перебратися до напівзруйнованої хатини, де зимувало кілька передержіїв, а тепер, навесні, гнили купи капусти та старі кінські запряги.
— Одружиться. Візьме собі ханум, — подумала Медже і, як мусульманка, не обурилася і не образилася, а тільки тихо, покірливо заплакала, тому що хата була непридатна для житла.
Але йшла весна, танув сніг, що так лякав її спочатку, і закляклими синіми руками тягала вона хати гнилу і мерзлу капусту, палила в печі солому і підмазувала глиняну долівку.
Баба Палажка довго гребувала татаркою і не хотіла їсти з однієї миски з нею.
— Ще наврочить або зачарує, як усі бусурмани, — говорила вона і плюскала у побитий полумисок трохи борщу та кидала їй скибку хліба. — Чи то мало було жінок осавулові?!
Але потроху лагідна покірливість Медже притамувала її огиду, і коли Свиридович вигнав татарку до хатини в садку, баба Палажка обурилася.
— От собака! Жінці родити час, а він її з хати жене до того чортового лігвища.
І з буркотінням попленталася подивитися, що там робить Медже на новому місці.
— Е, та ти, молодичко, не так робиш, — не витримала вона, бачачи, що Медже робить рідку побілку. — Підсип крейди. Та не жалій. Ще жменю! Ще! Та борошна, щоб не обсипалося.
І, помітивши, що Медже ледве розгинає натруджену спину, раптом вихопила в неї щітку і майже сердито гримнула:
— Лягай! Хіба ж можна так надсаджуватися! Про дитину й забула... Ех, ти!.. Та яка з тебе мати!..
Медже розгублено і ніяково посміхнулася, а баба Палажка постелила на лаві, вклала татарку і, як не поривалася Медже підвестися, суворо сварилася на неї карлючкуватим пальцем:
(Продовження на наступній сторінці)