Терешко нічого не каже напевно, але Медже здається, що вона почула моторошну, недоказану новину... Вона в'яне, зщулюється у купочку, як мімоза [275] від грубого дотику. Нема про що їй говорити далі... А очі невідступно дивляться на вогкий горбок, під яким спить її люба дитина. І щось подібне до сорому, що крім дитини хтось інший досі жив у її серці, заступає її очі сльозами. "Прости! . Прости! — кричить її серце. — Тебе одного мусила я любити! Лише тебе. Чи не тому відібрала месниця-доля, що іншого пустила я до серця свого!"
Терешко не розуміє, що сталося з татарочкою, і довго, докладно розповідає про козаків, про Тимка, живцем замурованого у монастирських печерах, про панів радців, що обрали до ради рудого Кузьменка.
Медже не слухає, у думках кличе своє немовля і раптом скрикує у нестямі:
— Мовчи! Мовчи! Він спить у землі, а ти... Не можна тут казати про живі!.. Він отут спить! Мені із ним треба...
Терешко уриває на півслові, раптом пригадує нічну розмову в степу, стягає шапку з голови, зосереджено дивиться у землю і довго чухається і зітхає.
"А що, коли дійсно це його дитина?"
І думка, що Медже колись пізнає в ньому гвалтівника, охоплює його таким жахом; що слова засихають у нього на губах, наче підкошена трава під липневим сонцем.
Довго мовчить ,він, а потім питає:
— Згодом буду я в Києві. Що переказати Максимові? Медже підводить голову і зиркає на козака, сухими, палаючими очима:
— Нічого, — карбує вона. Не треба! Хай мене Ахмет забирай до себе. До Каффа підемо, у свій країна.
Два дні прожив Терешко на хуторі Свиридовича. Він чекав товаришів, щоб разом вирушити до Базавлуку, а вони десь забарилися.
Медже майже не розмовляла з ним. Гордість і несвідомий сором за своє розбите кохання не давали розпитувати про Максима. Соромно було і перед втраченим немовлям за мрії про щастя. Гіпнотичною силою вабило її під стару липу, на крихітний могильний горбок. Годинами сиділа вона біля нього, іноді плакала, іноді співала колискових пісень, і тоді їй здавалося, що це не могила, а справжня колиска, уквітчана чорнобривцями і степовою м'ятою.
Вона майже не приходила до челядні, заглиблена в своє горе, самотність і розпач. Баба Палажка кликала її обідати або вечеряти і, не докликавшись, насипала миску борщу з кращим куснем м'яса і йшла на могилку, знала наперед, що сидить біля неї змарніла татарочка з великими блакитними очима, повними сліз і безкрайої туги.
— Їж, серденько. Гріх так побиватися. Cамa ще помреш, не дай господи, — приказувала вона. — Танеш як свічечка. Самі очі зосталися — як ті криниці під небом.
— Хай помираль — беззвучно посміхається Медже. — Я там його няньчити буду. Нікому не треба татарський жінка. Свій козацький кращий.
Якось увечері, коли Терешко сидів на ганку з старим Ничипором і награвав на сопілці якоїсь сумної пісні. Медже зупинилася у кущах бузинника, і до нестями захотілося їй ще раз повернути ніж у рані, розпитати, довідатися про Максимку, але соромно було говорити перед дідом Ничипором. А дід, як на гріх, поринув у спогади і довго і нудно розповідав про походи Самійла Кішки.
Росяна прохолода линула з степу, віяла запахом м'яти і полину. Клякли ноги. Медже не виходила з кущів, очікувала, коли старий закуняє, та так і не дочекалася: баба Палажка покликала їх вечеряти, а потім Терешко вклався спати — перед дорогою.
А коли поїхав Терешко, стримано попрощавшись із нею і, мабуть, радіючи з того, що не виказав своєї таємниці, вона кинулася йому навперейми городніми стежками, порослими споришем і лободою, і все вимахувала худорлявенькою рукою у короткому обірваному рукаві.
Терешко не обертався, не чув за тупотінням коня її благальних покликів. І, захлинаючись, впала Медже на дорогу, обличчям в оксамитову куряву, а потім весь день аж до місячних присмерків шукала на битому шляху ганчірку з уламком золотого турецького гасене.
НА РОЗДОРІЖЖІ
Знов прийшов і минув день святого Іллі, і корона знов не сплатила грошей козацькому війську. Перед виступом у свій останній похід Жолкевський писав королю, що треба мати ці гроші готові, але спочатку спитати козаків, чи виконають вони постанови комісії, і виїдуть з староств та маєтків. Грошей в державній скарбниці не було, але козаків дійсно спитали, і цього разу тон панів бринів суворіше, ніж торік, коли козаки були потрібні для походу в Mocковщину. Тепер можна було з ними не панькатися.
Проте козаки і непослушне поспільство тільки посміювалися з панських вимог, а коли пани почали загрожувати, — підпалювали скирти і клуні, млини та комори, а іноді руйнували весь фільварок вщент. Панство лютувало, шмагало канчуками кожного п'ятого на селі, хапало призвідців, карало їх на горло, але такі кари тільки підливали олії в огонь.
Скипала земля. Спочатку спроквола, потім усе ширше і ширше.
Повставали повіти і волості, і недурно судові акти називали ці криваві дні "часом козацьким".
Повстали в Радомишлі монастирські хлопи. Вели їх рудники та будники, рубачі та курачі, що, мандруючи з села в село, із міста до міста, втрачали покору і страх перед панами, втрачали довір'я до старих дідів та попів і, замість мовчазної покори й слухняності, шукали правди і права, де словом, а де и ножем...
Вздовж Тетерева та Ірпеня повстанці збиралися в сотні і вписувалися до козацького війська. Згоріла Котельня. Полум'я повстання пішло далі до Острога, Ярослава і Володимира. Овруцький та Житомирський повіти були спустошені. Тільки де-не-де стояли островами міцні муровані замки магнатів. Мешканці зруйнованих містечок приєднувалися до селянського руху і собі палили панів. Відгукнулися й Київщина з Наддніпрянщиною — аж до Терехтемирова. Київське воєводство теж було спустошено.
Королівські універсали закликали до миру і заспокоєння, умовляли селян розійтися по домівках і не збиратися у ватаги і купи. Їх вичитували по магістратах, майданах та церквах, але купи й ватаги козацькі не тільки не розходилися, а, навпаки, зростали й зростали.
Сагайдачний бачив і розумів, що це початок стихійної селянської війни, невблаганної, як ураган, і згубної для панів, наче повідь. Чимало ватаг і загонів приєднувалося до його війська, і наприкінці літа воно мало не подвоїлося. І тоді постало перед ним велике питання: на чиєму боці виступати в рішучій і останній боротьбі?
Обеззброєна і безладна Польща з пихливим і шаленим панством була зрадлива і скупо сплачувала військові послуги. Та й що можна було витягти з її порожньої кишені?! А головне, шляхетство швидко забувало допомогу козацького війська і всі лаври і славу привласнювало виключно собі.
Але не тільки гроші і слава потрібні були Петрові Конашевичу.
Йому була потрібна влада, незаперечна, міцна й тривка, мало залежна від легковажних й чванливих старост і воєвод, якою не треба ділитися з п'яницею Бородавкою, ані з якимсь іншим козаком, хто зумів би взяти за серце або загнуздати запорозьку голоту. Бажалося того чарівного і хмільного почуття, коли кожне слово, кожен рух твій — закон.
І раптом пригадує Солоницю... [276]
Козаки загартовані, окурені порохом, але чи багато залишилося їх, цих витривалих вояків? А молодь, втікачі від панського поневолення, молодики, аргати і хутірські передержії? Адже ж вони й шаблі не вміють тримати, а якщо і вміють, то ще не стійкі в бою і піддаються отрутним промовам різних Барабашів. Перша поразка — і зрадять вони його, видадуть коронному війську.
Ну, а якщо з панами?
Важкувато буде приборкати повсталу голоту. Але, склавши посполите рушення, реєстровиків і ландскнехтів... Добре було Жолкевському приборкати Шаула з Наливайком, коли козаків була жменька. А тепер?.. Та за таку перемогу мало гетьманської булави з королівською грамотою!.. Хай додадуть значне староство та двірську гідність, як належить магнатові. Хай зроблять його сенатором, членом особистої королівської ради, як гетьманів коронного і литовського. Але тоді хай не пробують втручатися у справи козацтва. Цього він не дозволить нікому: ані варшавським комісарам, ані голоті з своїми ватажками. І тоді годі терпіти Бородавку. Адже ж виходить справді якесь дике становище: на Низу один гетьман, а в Києві — другий, на чолі того війська, що зібрав він для походу в Московщину. Юридично Сагайдачний тільки старший над військом козацьким, щось на зразок королівського або соймового комісара, як Якуб Собеський та Осолінський в Московщині, і на Базавлук він не може з'явитися, хіба що як представник королівського уряду, людина без певних обов'язків або, нарешті, як підлеглий Бородавці старшина, полковник Київського полку...
Сагайдачний люто скрипнув зубами. Хай більше нема Барабаша, але ж цей дикий бугай, цей п'яниця!.. О, як він ненавидить його за зухвалі промови, за хрипкі, уривчасті вигуки! Знищити його, стерти на порох — це найголовніше. Це перш за все! Але для того, щоб колись зашморгнути його жилаву товсту шию з такою м’язистою потилицею, — для цього треба перш за все примусити голоту повірити собі, кинути їй якісь нові смачні і пахучі принади, після яких Бородавчині вигуки здаватимуться сірою, прісною жуйкою, якоюсь проскурою після масної солодкої паски.
Воля?
Земля?
Привілеї?
Геть митниці й фільварки?
О, він знайде потрібні гасла, він вигадає такі принади на які кинуться всі і тоді Бородавка буде обійдений і обдурений. Хай тоді виригає степовому вітрові та дніпровим порогам яку завгодно лайку і загрози, аж поки добре зсуканий мотузок перехопить йому шию.
— Vае victіs, — вимовив уголос Сагайдачний і в'їдливо розреготався.
(Продовження на наступній сторінці)