Востаннє майнув над юрбою чорний кажан рукава, і ось вже біліє каптур у півтемряві ридвана. Пан Почанівський сідає навпроти, і коні рушають під благовіст церков і дзвінкі співи братських школярів.
У Білій Церкві Почанівський урочисто попрощався із патріархом, побажав йому від імені корони і коронного гетьмана щасливої подорожі і передав дальше пильнування патріарха козацькому полковникові Богдану Кизимі.
Обридло коморникові Почанівському це марне і безглузде шпигунство, і він, помчав до Варшави розважатись і відпочивати, передбачаючи добру нaгopoдy за довге нудьгування.
Вирушив у путь і патріарх, але, проїхавши дві милі у напрямі Кам'янця, пересів з золоченого ридвана у чорний і обхідними шляхами повернувся до Києва. Опівночі таємно відчинили йому міську браму. Непомітно в'їхав він до братства і оселився у маленькому флігельку за високим тином, куди не зазирали ані миряни, ані слимаки, ані школярі, ані навіть дидасколи.
І також таємно і непомітно з'їхалися до Києва обрані кандидати на єпископські кафедри. Хто під виглядом прочанина-ченця, хто як збиральник на будову церкви, а хто й просто у чорному ридвані з опущеними завісами, перед яким безмовно і таємно розчинилася вночі міська брама.
І також таємно і непомітно з'їхалися до Києва обрані до мурів, Богоявленського братства дві сотні Київського полку. Не брязнула шабля, не рипнув чобіт, не кахикнув гульвіса-козак. І наче на штурм ворожої фортеці, залягли козаки у братських садах, насмішкувато мружачись на чорне громадище замка, де згасали останні вогники.
Ніч була темна і хмарна. Сухо шаруділо осіннє листя, наче вітер пестив дерева шорсткою долонею. А повітря було по-осінньому вогке, як у теплиці. Ледве біліли у темряві мури великої церкви, нещодавно збудованої за проектом Себестіано Браччі. Але жодний вогник не блимав у її вікнах, наглухо закритих зсередини дубовими віконницями і чорними сукняними завісами. Спала школа. Спав братський будинок, спало місто, і тільки десь на міських мурах ледве чутно перегукувались вартові та іноді форкали коні або брязкало стремено у монастирському саду.
— Ну, ти! Цить, конячко! — заспокоював коня стриманий голос.
І уривався, замовкав на півслові.
А в глухо замкнутій церкві, вкупі з екзархом царгородським Арсенієм і болгарським митрополитом, що вже давно гостював тут, у Києві, повільно і урочисто розгортається церемонія висвячування на єпископа архімандрита Перемишльського братського монастиря Ісайї Копинськоrо. Замість гучного хору, співає лише один чернець Діодор, а сам патріарх з духовенством кидає з вівтаря стримані негучні вигуки, що згасають десь під темним склепінням.
— Аксіос! [266] — Долинає надтріснутий вигук Теофана. І Діодор відповідає, замість хору, протяглим речитативом:
— Кіріє елейсон! [267].
Тьмяно вилискують золоті бджілки свічок. Люстри не запалюють: ще помітять знадвору світло і здіймуть тривогу. Адже ж пожежна варта нічого не знає. Хвилюється і Ісайя Копинський, і патріарх, і всі інші, що беруть участь у церемонії. А що, коли хтось бовкнув зайве і зараз залунають постріли, зірвуться двері з завіс і до церкви вдеруться драбанти, пошматують на учасниках церемонії їх убори і полинуть у всі кутки, розкидаючи свічники і аналої?!
Але тихо під вікнами. Церемонія закінчується у загадковій напівтемряві ще не розмальованої церкви. Згасають останні свічки, і ченці виходять через бокові двері, присвічуючи один одному недогарком.
Через тиждень також таємно відбувається висвячування Іова Борецького на Київського митрополита, а ще за тиждень — Мелетія Смотрицького на єпископа Полоцького. І лише тоді патріарх Теофан вдруге залишає Київ, на цей раз — остаточно і безповоротно. Вірний слову своєму, Петро Конашевич супроводить його з усім київським полком. Разом із патріархом їдуть і нововисвячені архієреї, сила шляхти і духовенства. Зупинившись у Терехтемирові, Теофан висвячує тут Єзекіїля Курцевича на єпископа Володимирського, а в Білій Церкві — Ісайю Борисковича — на Луцьку кафедру.
Справу закінчено. Ієрархію поновлено. Але перед нею стоїть не менш складне питання — добитися визнання з боку польського уряду. Про всяк випадок нововисвячені залишаються у Терехтемирові під захистом козацьких гармат і шабель, а патріарх рушає до турецьких кордонів.
ЧОРНА ХМАРА
Жолкевський непомітно закуняв у кріслі і упустив на підлогу новенький томик віршів Кохановського [268], недавно привезених з Варшави. Його вколисали ніжні звуки клавесина, хоча мелодія зовсім не нагадувала колискову пісню.
Грала його улюблена онука, панна Теофілія. Світле як льон, волосся, розділене надвоє простим проділом, хвилясто огортало її білий лоб у дрібних кучерях. Дві тугих коси спадали майже до підлоги вздовж сукні з легкої блакитної вовни з довгими розрізаними від ліктя рукавами. Разом з віршами Кохановського привезли їй нові ноти, і, — сидячи на золоченому дзиглику, вона старанно розбирала нову пісеньку французького короля Людовіка ХІІІ в переробці для клавесина Генріха Гіза. Легкі, жартівливі арпеджіо [269] сипалися з-під вправних пальчиків і раптом змінилися мужнім, веселим співом басистих молодих голосів, начебто у високій готичній залі мисливського замка бенкетують рицарі, вихваляються забитими оленями та дикими козами і скороминущими перемогами над дівчатами у веселому, гучному і брудному Парижі, де легко дихати після урочисто-манірного Лувра і Фонтенбло [270], зв'язаного умовностями етикету і невидимою мережею двірських інтриг.
І знову пурхають арпеджіо, легкі, пустотливі, наче теплий вітрець, що грається кучериками на лобі клавесиністки. Панночка захоплена чудовою мелодією, сповненою грації і жартівливої гожості, а іноді ледве вловимого суму. Вона обертається до старого діда і мимоволі уриває мелодію; дід заснув у своєму кріслі, і нижня щелепа у нього відпала, як у мерця. Усмішка тане на губах Теофілії. Зникають милі ямочки на щоках, і несподіваний жах розкриває блакитні очі у темних оксамитових віях.
— Дідусю!.. Дідусю! — гучніше кличе вона, налякана несподіваною думкою.
І кидається до старого вельможі.
— Н-н-ну? — спросоння мимрить старий і, остаточно прокинувшись, бадьоро випростовується у кріслі. — Ну, що тобі? Грай собі, грай! Чудова музика!
— Та ти ж, дідусю, зовсім не слухав! Ти ж спав, дідусику, — сміється Теофілія, і ямочки на щоках її кокетливо відтіняють свіжість її принадного личка.
— Що-о?! Слухав, і навіть дуже уважно, — буркітливо знизує плечима старий і, щоб не заплутатися, хитро пропонує: — Зіграй з самого початку. Мені так сподобалося одне місце, — крутить він пальцями у повітрі.
Теофілія сідає до клавесина, але колихнулася портьєра, і з бренькотом срібних острог вигнувся в елегантному поклоні ротмістр Пржембецький:
— Його мосць вельможний пан Отвіновський просить негайного прийому.
Панна Теофілія рвучко обертається на своєму дзиглику, а Жолкевський здивовано напівпідводиться.
— Тобто, який пан Отвіновський? Пан ротмістр ковтнув зайвого, бо він снить або марить наяву.
— На жаль, вельможний пане, я не є примара і навіть не власний відбиток у магічному дзеркалі, — переступив поріг опасистий пан Отвіновський, почувши вигук коронного гетьмана.
Жолкевський розгублено ступнув назустріч гостеві.
— Але ж якими примха ми фортуни занесло пана до Бара? Я не йму віри власним очам і ушам!
— Зараз усе розповім! Панночко... Теофіліє!.. Завжди принадна, як пуп'янок троянди, — дзенькнув острогами гість і з спритністю старого залицяльника поцілував ручку панночки, схиленої у глибокому реверансі. — Зараз усе розповім, але хай дозволить мені вельможний пан гетьман хвилинку передихнути від цієї шаленої шестидобової безупинної подорожі. Я мчав день і ніч, і все крутиться у мене перед очима.
Відсапуючись, як морж, опускається він у крісло, спритно підсунуте паном Пржембецьким.
— Що трапилося? — тривожно перепитує Жолкевський і звертається до онуки: — Залиш нас, любонько. Пан ротмістр не відмовиться тебе розважити, мою бідолашечку.
Вона так сумує за своїми кузенами, що вчора поїхали до колегіуму, — пояснює гетьман, поки Теофілія збирає ноти і зникає у бокових дверях.
Отвіновський витяг шовкову хустку, витер шию, чоло, посивілі від куряви вуса і тільки тоді відповів:
— Втік! Ледве врятувався від цих варварів! І вирішив, прямуючи до Варшави, особисто попередити вельможного пана гетьмана, що фактично війна розпочата.
Жолкевський зблід і вп'явся пальцями у поручні крісла.
— Ну, так. Мене, мене, посла великої держави, не прийняли, наче челядника. Відмовили дати мені аудієнцію, у падишаха і навіть у великого візиря. Не дозволили в'їхати до міста. Я сидів десь на околиці... Стамбула... Вже який був брутальний до християнських послів померлий Синан-баша візир, але ж і він ніколи б не наважився на таке нахабство, як цей Гюзельдже, цей справжній дикун і фанатик, як усі ренегати. Він виходить з того безглуздого принципу, що нема влади на землі вищої від падишахової і що королі і принци всесвіту панують тільки з падишахової ласки.
— Та хай їм чорт, усім візирам, живим і мертвим. Кажіть, на бога, що далі? — нервово уриває Жолкевський.
(Продовження на наступній сторінці)