Згадуючи про погляди Саксаганського на акторську майстерність, я повинна сказати, що головним робочим знаряддям кожного актора він вважав його власне тіло. Тому Панас Карпович усе своє життя намагався зробити його сильним, струнким і рухливим. Я помічала у нього любов до робіт художників і скульпторів. Саксаганський завжди дуже уважно придивлявся до того, в чому саме полягала краса і гармонія у відображенні людей.
Відвідуючи виставки художників і скульпторів, він подовгу зупинявся перед їхніми роботами і хвалив або критикував їх безпощадно, якщо зображення тіла людини не відповідало законам гармонійності ліній і краси. Панас Карпович вивчав мистецьки зроблені малюнки чи на окремих полотнах, чи подані як ілюстрації до книжок і особливо високо ставив ті з них, що знайомили з культом тіла у давній Греції та в Римі. Він витрачав багато часу на вивчення пластичних поз і рухів. Влітку, відпочиваючи у нас на хуторі, на Херсонщині, Саксаганський завжди муштрував свого малого сина Петра, а з ним і інших хутірських хлопчаків, навчаючи їх усяких гімнастичних вправ. Вправи ті він і сам робив разом зі своїми учнями, щоб дати їм приклад, як дбати про зміцнення свого тіла. Після щоденної обов'язкової гімнастики під відкритим небом усі "фізкультурники" на чолі з веселим, енергійним і завжди бадьорим учителем Панасом Карповичем ішли до хутірського ставка, де купалися і влаштовували змагання в плаванні чи в бігові навколо ставка, досить великого. З усіх братів Тобілевичів, а було їх аж п'ятеро: Іван, Михайло, Петро, Микола та Панас, — цей останній, наймолодший з усіх, був найбільш рухливий, легкий, спритний, винахідливий, сміливий і енергійний у пластичних змінах різних поз і рухів.
Панас Карпович був справжнім хазяїном свого тіла, про яке дбав, як повинен дбати добрий господар. У дні спектаклів, коли на нього чекала важка роль, він дуже мало їв. Волів сидіти на кислому молоці та на іншій дуже легкій для шлунку їжі. І треба сказати, що він умів підкоряти власні бажання своїй вимогливій до себе самого, твердій волі. Як постановив, так і робив, не даючи собі найменшої полегкості. І тіло корилось йому, воно ніколи не зраджувало його на сцені. Коли треба було відображати стару людину, воно тремтіло і ставало якимсь безсилим, млявим, а коли треба було показати Івана в "Суєті" або Гната Голого в "Саві Чалому", то те саме тіло ставало враз молодим, бадьорим, струнким, повним мужньої сили й краси. Гнат — Саксаганський був статурний, сильний та завзятий гайдамака, що викохався серед вільних степів України, міцний, як дуб, а в Іванові Барильченку відчувався військовий. Про це свідчила вся зібраність його тіла. Отже в характерних рисах постаті гайдамаки та постаті Івана відчувалась якась помітна для ока різниця. Гнат не муштрований, а проте — зразок героя-козака, який звик до життя і на коні, і під конем, а Іван, хоч і мужній, а все-таки муштрований. У ролях Цокуля з "Наймички", Калитки з "Сто тисяч" та інших середнього віку чоловіків ми мали змогу спостерігати зовсім інші засоби триматися на сцені й володіти своїм тілом. Не було в тих постатях ні молодечої зібраності Голого, ні військової вправності рухів Барильченка. Актор залишався той самий — Саксаганський, а можна було присягнутися, що огрядний Цокуль і літній Калитка — зовсім інші люди. Ні в своїх рухах, ні в жестах вони не були схожі на молодих, повних гарячої крові й завзяття героїв, якими були Гнат, Іван та й багато інших персонажів: запорожець Тарас з "Бондарівни", Юліан з п'єси "Лиха іскра поле спалить", і Отелло, якого Панас Карпович відображав Іванові та мені в ті добрі часи, коли він, у захопленні класичними світовими героями, мріяв про те, щоб зіграти Отелло на сцені. Скільки благородної гордості умів показати своїм тілом Панас Карпович, вичитуючи нам окремі місця з тієї ролі. Ми захоплювалися ним і тільки шкодували, що ніхто, крім нас двох, не бачить такої гордої посадки благородної голови, неначе з прекрасного мармуру вирізьбленого тіла, таких нестримних у палкій пристрасті рухів та надзвичайно цікавої міміки, в якій, як у найкращому дзеркалі, відбивались усі ті почуття, що їх міг переживати справжній Отелло, обдурений лукавим і підступним Яго. Який далекий був отой чудовий малюнок палкого мавра від зовнішнього вигляду старого, хворого балакуна Пеньонжки та хоч і молодого ще, але зовсім іншої зовнішності Голохвостого!
А хіба не корилось блискавично волі свого господаря Саксаганського його тіло, щоб протягом одного й того самого спектаклю відобразити Івана Барильченка й кухаря Тарабанова, п'яницю непросипенного, в якого від горілки все тіло вже встигло втратити і свою природжену міць, і здоров'я?
У Панаса Карповича було багато невичерпних акторських засобів, якими він володів геніально. Він був неперевершеним у своїх численних перевтіленнях. Все своє життя він тягнувся до книжки, до самоосвіти, бо освіта, яку він одержав у військовій школі, не задовольняла його. Не розумів тих, котрі не дбали про самовиховання. "Людина мусить бути хазяїном своїх бажань, своєї волі",— казав він не раз товаришам по роботі в театрі. Ледарів, п'яниць не поважав і дивився на них, як на покидьків життя. Не сподівався від них нічого доброго ні для театру, ні для суспільства.
Вивчав Панас Карпович літературу, багато читав російських та деяких іноземних письменників у перекладі на російську мову, а найбільше цікавився історією європейських народів, зокрема історією театральної культури. Шукав таких книжок, у яких писалося про театр та про роботу в ньому. Погляди на акторську майстерність і на режисерські завдання різних уславлених в той час авторитетів, як Щепкін, Соленик, Гете, Дідро та інші, хвилювали його, так само як Івана Карповича, і примушували багато думати, перевіряти на своїй театральній праці і шукати, шукати, не покладаючи рук. Один час "Гамбурзька драматургія" не залишала його в спокої. Багато чого він передумав, читаючи і перечитуючи ту книжку ще раз, і ще, й ще. Цей період його захоплення "Гамбурзькою драматургією" припав саме на той час, коли Іван Карпович був на засланні, але Панас Карпович так багато писав про свої шукання й сумніви братові в Новочеркаськ, що я дуже добре пам'ятаю про ті його наполегливі спроби виробити в собі твердий і міцний світогляд щодо театральної роботи як актора, так і режисера.
Наслідком його тодішніх шукань було його мудре переконання, про яке я вже згадувала раніше, а саме: "працюй і вчись", не цурайсь науки, як навчав Гете своїм віршем:
Упражняя глаз и изощряя руку,
Ты разум упражняй и уважай науку.
Сомнительным путем инстинкта одного
Лишь выспренный талант, необычайный гений,
И то в минуты вдохновенья, творит высокое.
Но гений не закон,
Порой не чужд погрешностей и он.
Кто мысленно в предмет до глубины не вникнет,
Того и мастером молва не назовет.
Где правит ум, там бойкость не возьмет,
И семя без сохи до почвы не достигнет.
Про цю науку Панас Карпович ніколи не забував і до своєї самою природою подарованої акторської геніальності, приєднував ще й невтомну працю. Тому, може, образи, які він створював на сцені, захоплювали широкі маси глядачів і ще й досі, як живі, стоять у мене перед очима.
Саксаганському, з його високою робочою дисципліною й витримкою, було дуже важко працювати з Миколою Садовським, котрий був дуже несталий у своїх симпатіях та намірах. А з братом Іваном він міг залюбки працювати.
За все своє життя вони ні разу навіть не посварилися і не відчули хоч найменшого невдоволення один одним. Обидва були сталі у своїх планах і прагненнях, тому вони й розуміли один одного з одного погляду.
Згадавши про те, як Іван Карпович завжди дбав про авторитет у трупі Панаса Карповича, я не сказала, що і Панас Карпович зі свого боку високо підтримував авторитет брата. Він завжди й у всякому ділі радився з Іваном Карповичем, даючи йому зрозуміти й не забувати, що той не менший господар у трупі, ніж він сам, котрого ім'я стояло на афіші, на чільному місці.
Згадуючи на оцих сторінках минулу діяльність трупи Саксаганського й Карпенка-Карого, я мушу ще раз підкреслити значення для успіху цієї діяльності тісної дружби, яка існувала між братами незмінно протягом усього їхнього спільного життя. Окрім щирої та глибокої любові й пошани один до одного, їх єднала непорушна віра у правду і користь того діла, якому вони присвятили своє життя і яке робили разом.
Між ними в усякому ділі, яке вони розпочинали, завжди панувала згода. Ні один з них не наважувався діяти, не порадившись зі своїм спільником-другом. Чи то вдома, чи в театрі вони завжди знали досконало, про що думає і чого хоче його брат, товариш по роботі. Все у них було, як я казала вище, спільне: мрії про покращення долі українського народу, покривдженого й затурканого царським урядом, і про розквіт української мови, позбавленої права на нормальний розвиток, права на існування у тогочасних школах і вищих учбових закладах, і про вільний розвой української, ще такої убогої тоді, культури, і про підвищення художньої вартості національного театрального мистецтва.
Разом трудились вони над постановкою кожного спектаклю і над вихованням сценічної майстерності кожного артиста трупи і своєї власної.
Ні одного разу не помітила я в них звичайної для акторів професійної заздрості, яка так часто вела до тяжких непорозумінь між найкращими акторами тогочасних труп, викликаючи взаємні несправедливі обвинувачення, а іноді й сварку, що кінчалася повним розпадом неначе гарно й міцно спаяних театральних колективів.
(Продовження на наступній сторінці)