Неповторним був Панас Карпович у ролі старого Пеньонжки з п'єси "Мартин Боруля". Цей завзятий говорун виходив у нього дуже цікавою фігурою. Баритональне звучання голосу артиста, чистого й сильного, раптом змінювалось на хрипке, старече, з характерним кахиканням і дуже кумедними смішками з присвистом. Щоб виробити оте звучання, Панасові Карповичу довелось багато попрацювати над собою і внаслідок тієї праці він ні разу не схибив під час вистав, ні разу не дав своєму сильному й гарному голосу прорватися на волю. При тому мова його персонажа виходила такою натуральною, яка тільки могла бути мова старої людини. Панас Карпович, молодий, повний сили й вогню, міг досконало імітувати безсилого старика, що втратив уже змогу контролювати свої власні дії і не може як слід відрізнити минуле від сучасного. Висловлювані ним думки, здавалось, товпились у нього в голові і попадали на язик випадково, перебиваючи одна одну. Пеньонжка починав про одне, а потім, не докінчивши розпочате, переходив до другого і зараз же починав оповідати про зовсім інше. Всі його спогади, чіпляючись безладним ланцюгом, проходили перед слухачами в якомусь чудному калейдоскопі, не маючи ні початку, ні кінця. Публіка охоче слухала всі безладні теревені старого говоруна, у виконанні Панаса Карповича, і охоче сміялась, дивлячись на нього. Щось було в його інтонаціях таке, що привертало увагу всіх. Сидячи в глибокому кріслі в кімнаті у Мартина Борулі, куди Пеньонжка прийшов разом з іншими знайомими Мартина на заручини його дочки Марисі, він тримав у руках люльку з довгим чубуком, яку за своїми розповідями забував палити, і говорив, говорив.
Хто-небудь з присутніх посидить біля Пеньонжки, послухає його та й кличе іншого, а сам відходить геть. Той теж посидить трошки, послухає та й собі втече, посадовивши на своє місце ще когось. А Пеньонжка, у захваті своїми спогадами, нічого не помічає. Виходило дуже кумедно, особливо від того, що Саксаганський умів розцвічувати нудну мову смішними "кхи... кхи...", що означало у нього сміх, та цікавими жестами й мімікою. Пеньонжка Саксаганського ставав на час свого перебування на сцені центральною фігурою. По інших трупах Пеньонжку ніхто не вмів так цікаво зіграти, і найчастіше цю роль зовсім викидали.
У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського в тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонжки цікавими рисами, запозиченими в самому житті. Таких Пеньонжок чимало доводилось йому спостерігати на своєму шляху.
Досить було Панасові Карповичу взятись виконувати яку-небудь роль, і вона ставала головною, а коли не головною, то такою, що надовго запам'ятовувалась. Навіть зовсім незначна роль свідка у водевілі Кропивницького "По ревізії" теж ставала дуже помітною в його виконанні. Треба сказати, що Панас Карпович умів використовувати різний реквізит та сценічні аксесуари. Речі жили в його руках і без слів допомагали артистові творити цікаві й повнокровні образи, показувати фізичний і душевний стан своїх персонажів. Отак було і в "По ревізії". Звичайна, проста, дерев'яна лава, яка стояла на сцені, була для Саксаганського тим засобом, яким артист малював фізичні і душевні відчування свідка Гараська. З одного боку, треба було показати публіці, наскільки глибоко був п'яний Гарасько, а з другого — те, що в нього ще залишилися якісь рештки субординації перед старшиною. Адже ж він звик услуговувати начальству. Прийшов Гарасько до волості разом з Риндичкою і вже, як то кажуть, п'яний, як чіп. Певно, Риндичка вже встигла його почастувати. Він ледь-ледь тримався на ногах, а проте, коли старшина наказував Риндичці і Прісьці помиритися й запити мирову, Гарасько вважав своїм обов'язком поставити довгу лаву біля стола, щоб усі могли сісти й випивати. Непевною ходою, спотикаючись, Гарасько — Саксаганський ішов до вхідних дверей і брався такими ж непевними й безсилими руками за лаву. Тоді починалася страшенна боротьба. Намір у Гараська був твердий — узяти й донести лаву до стола, що стояв на середині сцени, а тіло його протестувало всіма своїми рештками сил. Воно гнулось, тремтіло і здавалось — ось-ось упаде під вагою довгої лави. То Гарасько неначе вже випростовувався, то раптом корпус його знову починає хитатись. Нарешті, лава вже у нього в руках. Гарасько, піднявши її високо над головою, вирушає у трудну подорож. Він іде не просто до столу, а чомусь вбік. Лава загрозливо хитається, здається, що вона ось-ось упаде комусь на голову: Риндичці, Прісьці чи навіть самому старшині. Нарешті, лава благополучно потрапляла на своє місце.
Пізніше мені самій доводилось грати роль Риндички у цій п'єсі, і я зблизька могла переконатися в тому, що кращого Гараська трудно було б знайти. З маленької, незначної ролі Саксаганський створив шедевр акторської майстерності.
Винахідливість Панаса Карповича у використанні різних речей на сцені була просто дивовижна. Який-небудь малесенький шматочок папірця, наліплений на верхню вію його ока, справляв враження більма. Так було в ролі Печериці з п'єси "Крути, та не перекручуй" Старицького. Публіка була твердо переконана, що персонаж той справді зензеокий.
Звичайна палиця в руках у Саксаганського була неначе живою. То вона весело крутилася в повітрі, що свідчило про добрий, бадьорий настрій її власника, то сердито постукувала, і це ясніше за будь-які слова свідчило, що настрій хазяїна зіпсувався.
Дуже вправно Панас Карпович робив на сцені і те, чого йому ніколи не доводилось робити в житті. Так, наприклад, коли пізніше у нас почали ставити "Суєту", в ролі Івана Барильченка він уміло й швидко орудував пристроєм для набивання гільз тютюном.
У водевілі Кропивницького "Як ковбаса та чарка..." Панас Карпович знову-таки використовував допоміжну річ, доповнюючи тим характеристику свого персонажа. Грав він завжди старого панка Шпоньку. Опинившись у заїзді, Шпонька, після того як з нього було знято весь його верхній теплий одяг, захотів причепуритися. Шпонька — Саксаганський діставав з кишені піджачка гребінець і старанно починав водити ним по своїй, як коліно лисій, голові, а після того звичним жестом підносив гребінець до очей і дивився, чи не залишилось на ньому бува якої волосини. Потім таким же машинальним рухом Шпонька знімав з гребінця невидиме волосся.
Думаю, що Саксаганський отією грою з гребінцем хотів підкреслити одну з позитивних рис Шпоньки, а саме: показати його акуратність. Дарма, що зачісувати лису голову вже не було ніякої потреби. Шпонька робив це в силу давньої звички.
У своїй творчості Панас Карпович користувався іноді методом, так би мовити, контрастів. Починав, наприклад, що-небудь говорити палко, піднесено, часом і патетично, так, що публіка сподівалась почути щось особливо розумне й цікаве, і раптом уривав, так нічого путнього й не сказавши. Піднесення й раптовий спад, неначе за приказкою: "з великої хмари та малий дощ" або за польським висловом: "Porwal mucha" (Кинувся як лев, а здох як муха).
Так було у Панаса Карповича в п'єсі "За двома зайцями", у сцені, де він намагався засліпити простих людей Сірків своїм розумом та вченістю. Він розпочинав з великим натхненням дуже вчену, на його погляд, тираду про дзвіницю, з якої всі люди здаються такими малими, як "підсвинки", і, не знаючи, як закінчити своє мудрствування, безпорадно казав, притишуючи голос: "...не той, которий... вобще... очень і очень...". Тут Саксаганський замовкав, роблячи при останніх словах якийсь характерний непевний жест пальцями.
Голохвостий сам твердо вірить у свою премудрість, яка неясно снується в його дурній голові, а тому й неясно передається словами. Ота його віра впливає на його простосердних, малописьменних слухачів. Вони дивуються і кажуть устами батька Сірка: "Такий розумний, що аж страшно!" У Саксаганського Голохвостий був типовим представником давнього міщанського оточення київського Подолу і тих молодих неписьменних паничиків, які від простих міщан відстали, а до панів не пристали.
Панас Карпович був найкращим Голохвостим з усіх, кого я бачила на сцені. Проня недоучка, а Голохвостий не тільки недоучка, а й зарозуміла людина. Він хоче пишатися перед усіма своїм розумом та своєю приналежністю до людей вищої верстви, а всі його дії і зовнішній вигляд свідчать про те, що опріч претензій, у нього нічого нема від культурної людини. Самий одяг його — кургузий картатий піджачок, яскрава жилетка — показував невисокий смак Голохвостого. Інтелігент ніколи так би не одягнувся. І як швидко виявлялась його справжня натура. Потрапивши до перекупки Секлети у гості, на іменини, серед компанії веселих перекупок з Подолу, він відразу відчував себе там, як риба у воді, зовсім у своїй рідній стихії. Саксаганський умів це підкреслити своєю грою. Він так щиро й безпосередньо брав участь у їхніх розмовах і так правдиво показував отой розмах душі Голохвостого, коли він, остаточно забувши про всю свою вченість, кричав у захваті: "долой образованіє", — скидав рішучим жестом піджачок і починав садити гопака, як звичайний, простий парубок. Рухи при тому були у нього легкі і весь він здавався моторним, енергійним і дуже жвавим. Приємно було дивитись на Панаса Карповича в цій ролі. Може, тому дехто по багато разів приходив до нас у театр, коли йшла п'єса "За двома зайцями".
А головне, що Голохвостого Панас Карпович грав, як і всі інші комедійні ролі, без шаржу. Все в його персонажах було так правдиво і не надумано, що не можна було не повірити у їх реальність.
(Продовження на наступній сторінці)