У той період, коли я вже працювала в театрі з Іваном Карповичем, він був на амплуа резонерів та характерних персонажів. В амплуа героїв-коханців я його ніколи не бачила, а тільки чула, що в колишніх аматорських гуртках Іван Карпович виконував провідні ролі героїв з потрібним темпераментом. Цей темперамент залишився у нього і в ролях характерних персонажів. Коли б його не було, то чи міг би він так пристрасно промовляти в усіх своїх ролях, починаючи від тих, про які я тут писала, і в інших, у пізніший період, коли на сцені з'явилися вже і Терентій Пузир з "Хазяїна", і Шмигельський з "Сави Чалого", і Тарас Бульба з п'єси тієї ж назви, та й багато інших створених ним образів.
У Пузиря душа горить бажанням наживи. Він великого масштабу загарбник. Ця любов до збирання грошей всілякими засобами, чесними й нечесними, переросла у нього в неподолану пристрасть. Треба було тільки почути й побачити Івана Карповича в цій ролі. Уважними й пожадливими очима дивився він у вікно, повз яке проганяли гурти овець, скуплені по дешевій ціні. Він усе помічав. Найменше ушкодження у якої-небудь вівці кидалося йому в очі. Ніжно і з глибоким почуттям батьківського щирого піклування Іван Карпович — Пузир промовляв до овечок. Батьківські інтонації бриніли в його голосі: "Бирі мої, бирі". Він і справді їх любив, бо вони — для нього живі, втілені гроші, на них він сподівається заробити чималу суму, і йому байдуже, що ті вівці були останньою надією голодного селянина. Пузир, у своєму захопленні овечками, забуває навіть про гіркий біль від нарива. Терентій Пузир у виконанні Івана Карповича не гребує й малим, щоб іще більше забагатіти. Гадаю, що в тій надмірній скупості, з якою він пошкодував для гусей три-чотири жмені зерна, виявилась головна суть хазяїна Пузиря. Адже ж він колись починав з маленького.
У ролі Шмигельського Іван Карпович передавав силу своїх почуттів у пристрасно сказаних словах, у переконливих інтонаціях голосу. Це особливо позначалось у його розмові з Савою. Шмигельського послав до Сави гетьман Потоцький, щоб намовити пристати до нього і допомогти знищити гайдамаччину. Шмигельський так щиро й переконливо говорить із Савою, що він не раз каже: "Ти солодко говориш так, що вірить хочеться тобі, і боязко стає, щоб ти медовими речами не отруїв душі". Або: "Ти щиро кажеш — чую серцем". У виконанні Івана Карповича ці слова були цілком виправдані.
Траплялось йому грати і гетьмана Потоцького. У цій ролі він змальовував владного і навіть свавільного пана, що тримав у своїх руках життя і смерть людей.
Тарас Бульба виходив у Івана Карповича сильною, надзвичайною людиною, стільки героїчного пафосу умів він надати цьому образу героя-патріота.
Було б кривдою для пам'яті Івана Карповича, коли б я обмежилась лише характеристикою його як актора, нічого не сказавши про його погляди на роботу режисера. Іван Карпович вважав, що кожний актор мусить мати волю творити, а не йти сліпо за вказівками режисера, і завжди поставав проти диктатури режисера. Але домагаючись від актора самостійності в його творчості, він зовсім не відкидав великого значення роботи режисера — адже ж за виставу завжди відповідав режисер, а не актор. На думку Івана Карповича актор, якщо він старанно попрацює над образом свого персонажа сам, глибше зрозуміє цей образ і легше знайде усі потрібні засоби для відображення його на сцені. Режисер — це тільки вища санкція, що схвалює або засуджує роботу актора, причому цей "вищий", так би мовити, "суддя" не повинен сидіти склавши руки, а повинен невтомно слідкувати за роботою кожного учасника спектаклю, починаючи з першого дня підготовки. Він мусить не спускати очей з кожного актора, для того щоб вчасно прийти йому на допомогу і своїми порадами не дати йому збочити й піти хибним шляхом. Пильність і увага до актора – ось те, чого вимагав Іван Карпович від режисера. Режисер мусить добре знати характер і життя кожного члена свого театрального колективу, щоб не підходити до всіх з однією й тією ж міркою.
Пам'ятаю, як дбайливо і чуйно ставився Іван Карпович до всіх молодих початківців-акторів. Перші кроки на сцені отаких "жовторотих" Іван Карпович називав "різати жаби". Чому саме так? А тому, що Іван Карпович любив висвітлювати свої думки, користуючись прикладами з інших галузей людської діяльності. Таким чином початківця-актора Іван Карпович дорівнював до студента-медика, який, вивчаючи анатомію, починав з того, що різав жаб, щоб побачити, з чого складаються примітивні живі організми. Перш ніж стати уславленими лікарями-хірургами, кожному медику доводилось багато порізати отих нещасливих болотних співачок.
Цей термін "різати жаби" я дуже часто чула в тих розмовах, які провадилися в нас у готелі між Іваном Карповичем та молодими акторами. Жабами для них були оті російські водевілі, які треба було обов'язково ставити, з наказу царського уряду, кожного вечора перед виставою. Водевіль — це вже була деяка полегкість, бо деякі педанти генерал-губернатори вимагали по букві закону стільки ж актів російської п'єси, скільки мала українська. А то було дуже важко.
Граючи ці водевілі, молоді актори учились ходити по сцені і управляти своїми руками й голосом. Пам'ятаю, що кожний актор-учень мусив протягом цілого місяця грати у водевілі "Свидание", а потім починав виконувати більш складну, психологічного порядку роль. Такою була роль нареченого Івана Васильовича в чеховському водевілі "Предложение". Виконанням цієї ролі період різання жаб закінчувався. Актор переходив до відтворення складнішого образу.
У трупі відповідальним режисером був П. К. Саксаганський. У нього були такі ж самі погляди на режисерську роботу, як і в Івана Карповича.
Репетиції у нас провадилися так: біля самої рампи, збоку, на сцені стояв невеличкий столик. За тим столиком завжди сидів Іван Карпович з книгою, а часом і без книги. Тут же, на столику, лежав примірник п'єси з різними режисерськими нотатками, до яких, до речі, Панас Карпович ніколи не заглядав під час репетицій, бо він заздалегідь дуже добре готувався до своєї роботи з акторами. Хазяїном репетиції був сам Саксаганський, але Іван Карпович беззмінно був присутній, як автор. Річ у тім, що репертуар нашої трупи був здебільшого побудований на п'єсах Карпенка-Карого, і під час репетицій Панас Карпович дуже часто звертався до брата, як до автора.
Панас Карпович так само вважав, що диктаторство в режисурі нищить творчість актора і позбавляє його натхнення. Не раз він зазначав, що режисер-диктатор робить з живих виконавців бездушних ляльок. Я ще й досі пам'ятаю, як він сміявся з новатора Леся Курбаса, який уже в радянські часи примушував акторів сліпо виконувати його накази. Таку роботу Панас Карпович потім завжди називав "курбалесією".
Поряд з тим Панас Карпович засуджував і таку постановку роботи, що дозволяла акторам "пливти за течією". Особливо дратували його ті режисери, які, беручи участь у виставі, байдуже ставились до того, як грають інші актори — його партнери. Аби лише вони подавали йому в потрібний момент потрібну репліку. Такі режисери хотіли виділитись з гурту своїх товаришів, щоб на тлі бездарної гри бути яскравішими. Цих горе-режисерів у колишніх українських трупах було багато.
Іван Карпович глибоко шанував свого брата-режисера і ніколи не дозволяв собі найменшим втручанням в роботу підривати його авторитет в очах акторів.
Панас Карпович багато часу віддавав на те, щоб допомогти акторам знаходити потрібні інтонації, потрібну гру всього тіла. Коли акторові не щастило знайти засоби якнайкращого відтворення свого персонажа, Панас Карпович вживав метод показу і в такий спосіб допомагав йому подолати труднощі.
До своїх обов'язків режисера Панас Карпович ставився з великим педантизмом і коли сказав, що зробить щось, то вже обов'язково робив. Його слово було завжди міцне й надійне. Він терпіти не міг ледарів і сам приходив на репетиції й вистави задовго до призначеної години. Кожне запізнення він вважав великим порушенням дисципліни, яке могло негативно відбитись на роботі всієї трупи. Пам'ятаю, як одного разу, вже за радянських часів, його рідна дочка артистка Тимківська скаржилась мені на свого батька за те, що він оштрафував її за спізнення на репетицію на п'ять хвилин. Таким самим вимогливим Панас Карпович був і до себе самого. Ніколи він не дозволив собі вийти на сцену, сумлінно не підготувавшись. Кожну роль знав завжди напам'ять, так само як і ролі своїх партнерів. Щодо своїх мізансцен та всіх інших творчих засобів виконання ролі, то він старанно підготовляв усе заздалегідь і перевіряв на репетиціях з акторами, щоб і вони добре знали, що він робитиме й казатиме, граючи з ними на виставі.
Слухаючи поради і вказівки Саксаганського на репетиціях і спостерігаючи його гру, можна було сміливо сказати, що він великий знавець театральної справи. І справді, він дуже багато працював над собою. Багато читав, відвідував вистави російських труп, а ще більше вивчав "живу натуру". Око в нього було надзвичайно спостережливе й кмітливе. Він помічав у людей такі риси, що іноді ми з Іваном тільки дивувалися. Ота кмітливість і надзвичайна пам'ять допомагали йому збагачувати свою акторську палітру і тим робити свої персонажі надзвичайно подібними до справжніх живих людей. Бувало так, що отими неначебто непомітними деталями Панас Карпович утворював несподівано для всіх такий яскравий і цікавий персонаж, що для самого автора образ ставав більш зрозумілим. "Ти відкрив мені очі на Бонавентуру", — сказав одного разу Іван Карпович Саксаганському, сидячи в номері за вечерею після вистави "Сто тисяч".
(Продовження на наступній сторінці)