А яке зовсім протилежне враження умів справити той самий Карпенко-Карий в інших своїх ролях! Він пробуджував до себе почуття огиди й презирства, коли відображав підступного сластолюбця Цокуля у п'єсі "Наймичка" або сільського глитая Бичка у п'єсі "Глитай, або ж павук" Кропивницького. Обидва ці типи всім своїм зовнішнім виглядом відрізнялись не тільки від образу Софіїного батька, а й один від одного. Цокуль у повній ще силі чоловік, кремезний, середніх літ, бадьорий, енергійний. Не дивно, що, маючи хвору дружину, він залицяється до жінок і не може стримати своєї жаги, коли бачить беззахисну, молоденьку й гарненьку наймичку корчмаря Харитину. Його ключниця Мелашка, з якою він мав близькі стосунки, вже не задовольняє його. Для вдоволення своєї злочинної пристрасті Цокуль не спиняється ні перед якими перешкодами. Сам він з породи куркулів, а проте не шкодує заплатити корчмарю викуп за Харитину і одягти її в гарну нову одежу й намисто з дукачами. Він вірить, що отими принадами йому легше буде спокусити на гріх бідну, обшарпану сироту. Живий темперамент Цокуля виявляється в кожному жесті артиста, в його ході, у виразі живих, пожадливих очей. А як щиро й переконливо умів він присипляти сумнів щодо своїх справжніх намірів і в Харитини, і в Панаса, якого він намовляв одружитися з нею, щоб таким шляхом розв'язатись з обдуреною ним дівчиною! Він говорив при тому таким щирим, повним сердечності голосом, що Панас міг повірити йому так само, як і Харитина.
Недурно кажуть французи: "C’est le ton qui fait la musique" ("Тон робить музику"). Слова, звичайно, мають велике значення, але й вони значною мірою залежать від інтонації. А "інтонувати" Іван Карпович умів прекрасно. Тому так переконливо звучало в нього кожне вимовлене ним слово.
Кращого Цокуля від Івана Карповича мені вже не доводилось бачити, хоч після його смерті цю роль виконував Панас Карпович Саксаганський, який теж був у ній характерним.
У ролі Йосипа Степановича Бичка я бачила раніше, як я вже писала, Марка Лукича Кропивницького. Такий досконалий сценічний малюнок, який давав своєю грою Марко Лукич, трудно було побачити тоді на українській сцені.
Проте Іван Карпович у цій ролі був не гірший за Кропивницького.
Не мавпуючи Марка Лукича, він якимись своїми власними деталями й штрихами створював такий самий тип сільського глитая, що прикривається виглядом богомільної людини. У поєднанні підступних злочинних намірів та дій з посиланням на бога і його милосердя, отой Йосип Степанович Бичок, у трактовці Івана Карповича, був подібним до звіра-хижака, що вистежує свою здобич і нечутно підкрадається до неї м'якими, обережними кроками. У розмові з людьми, особливо з тими, кого Бичок збирається обдурити, він — зразок святої людини, що готова урятувати всіх знедолених та бідних. І коли б він сам, залишившись на самоті, не відкривав своїх справжніх намірів і підступних хитрощів, ніхто з публіки ніколи не міг би навіть припустити й думки, що Бичок — це огидний тип, захований під личиною святенника.
Такий же виразно окреслений, вірогідний образ утворив Іван Карпович у п'єсі "Шельменко-денщик" Квітки-Основ'яненка. Грав він перше Шельменка, а пізніше — Шпака, поміщика, і в кожній ролі вмів так перевтілитись, що пізнати його було трудно. Для Шельменка у нього десь брались і молодечість, і моторність, і жвавість у рухах, не кажучи вже про блиск хитруватих очей, якими він кумедно підморгував та так, щоб і поміщик Шпак не помітив, щоб і публіка відразу зрозуміла, який він хитрун. Разом з тим, у його погляді, коли він дивився на Шпака, помічалась неначебто непідробна щирість. Не дивно, що поміщик так охоче вірить його теревеням.
У постаті Івана Карповича — Шельменка відчувалась деяка виправка, неначе наслідок військової муштри. Але це безслідно щезало, коли він грав підстаркуватого вже Шпака. Зовсім інакше тримався на сцені Іван Карпович у цій ролі. Він неначе зовсім перероджувався, ставав обважнілим, неповоротким і від своїх літ та й від того, що не займається фізичною роботою. Довірливий простак, який вважає себе розумним та хитрим, не може збагнути, що Шельменко дурить його, хоч усі хитрощі денщика шиті білими нитками.
Возний з "Наталки Полтавки" був знову-таки зовсім відмінним від усіх інших персонажів, які доводилось змальовувати на сцені Іванові Карповичу.
Ця роль у деяких її виконавців з інших труп викликала нахил до комікування і навіть до гротеску, що спотворювало не тільки образ возного, а й позбавляло деякою мірою благородства симпатичної всім Наталки, котра уперто відмовлялася вийти за нього заміж. При надзвичайно смішному і навіть карикатурному вигляді возного, яка була б тоді заслуга Наталчина в тому, що вона відмовила йому? Тоді можна було подумати, що не вірність своєму коханому Петрові керувала її вчинками, а страх вийти заміж за осоружну для неї й для всіх людину.
Отже возний у Івана Карповича був чесною й благородною людиною. Покохавши бідну, просту селянську дівчину, він не шукав засобів, щоб скористатися з її тяжкої бідності, не пішов манівцями, щоб обдурити її, як то часто робили паничі з простими дівчатами. Він чесно освідчився їй і попросив вийти за нього заміж. Про його чесні наміри свідчить також розмова з виборним, якого він просить висватати йому Наталку.
Іван Карпович у ролі возного тримався з почуттям власної гідності та самоповаги. Адже він людина адміністративна, керує справами порядку на селі. Одяг на ньому був, відповідно до його посади чиновника, добротний і такий, який носили чиновні люди його часів. Він поважно витягав з кишені велику картату хустку до носа, деталь, що якнайкраще відрізняла його від селян, які за тих часів ніколи не вживали хусток. На голові у нього був кашкет з великим козирком — теж ознака людини міської. Селяни, правда, теж носили картузи, але не такого фасону. Зовнішній вигляд возного уже виразно свідчив, що він належить до іншої верстви, ніж селяни.
Возний Івана Карповича усім своїм поводженням не викликав ніяких злих почуттів у глядачів, хоч з нього охоче сміялися, особливо, коли виборний, розпитуючи його про Наталку повторював незмінно тільки два запитання: "А ви ж їй що?.. А вона вам що?"
Свою думку про образ возного Іван Карпович висловив у статті "Наталка Полтавка", яку він написав у зв'язку з відкриттям пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. До речі, копія цієї статті збереглась у мене серед інших паперів. Ось як він писав: "Мені казали тоді, що Островерхий — найкращий возний; що возного він грав, удаючи зовсім славного полтавського возного, Старицького: поважно, сановито, без робленого комізму, добродушно й вельми симпатично"6 .
Треба сказати, що такої самої думки про трактування возного був і Панас Карпович Саксаганський, який після смерті Івана Карповича завжди дуже успішно виконував цю роль.
Грав Іван Карпович у ті часи ще багато інших ролей. Тепер мені вже важко говорити про те, як він їх виконував. Зазначаю тільки головні з них, де найяскравіше виявилась його акторська майстерність. Окрім тих, про які я вже згадувала вище, мушу зазначити Хому Кичатого з "Назара Стодолі". Іван Карпович умів у тій ролі показати себе жорстоким, самовпевненим, рішучим у своєму батьківському свавіллі. Головними засобами для цього у нього були жорсткі інтонації в голосі, вираз очей та насуплені під час сильного гніву широкі, кудлаті брови. Уся постать його виструнчувалась якось особливо пихато, коли він хотів підкреслити, що вважає Назара непідходящою парою для своєї Галі. Твердий характером, невблаганний, він заради своєї користі несподівано й жорстоко топтав щастя своєї дочки. Усю глибінь справжнього єства Хоми Кичатого показують такі його слова: "Шутки — тесть полковника! А що далі — се наше діло. Аби б через поріг, то ми й за поріг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може у самому Чигирині гуляй собі з полковничою булавою! І слава, і почот, і червінці до себе гарбай! все твоє!". Коли ще до цього монолога додати ті інтонації людини, жадібної до шаноби й грошей, які чулися в голосі Івана Карповича, одразу стане зрозумілим образ Хоми.
А скільки, наприклад, нестримної пристрасті до набування землі вмів виявити своїм голосом Іван Карпович — Калитка! Наприкінці класичного монолога: "їдеш один день — чия земля? — Калитчина!" —г олос Калитки від повноти почуттів і пристрасті ось-ось увірветься, дихання йому ось-ось забракне. У театрі завжди панувала насторожена, мертва тиша. Здавалось, усі напружено чекали, чим же закінчиться оте його щире захоплення єдиною мрією всього життя.
А скільки відчаю від непоправного лиха чулось у тому самому голосі, коли Іван Карпович — Калитка усвідомлював, що його обдурено, що замість фальшивих грошей йому продали чистісінький папір! "Бумага!.. Обманив!.. Куме, він же гроші давав, я сам бачив... Сама бумага... чистісінька бумага!" — промовляв він у страшному відчаї і несамовито починав реготати.— "Ха-ха-ха!.. Сто тисяч! Ха-ха-ха!" Після цього публіці ставало цілком ясно, що такої катастрофи він не зможе пережити, і те, що Гарасим біг вішатись, нікого не дивувало.
Отже голос, вираз очей і міміка були в Івана Карповича основними засобами акторської виразності. Я ніколи не бачила, щоб він метушився по сцені або робив якісь незвичайні рухи. Жести його завжди були дуже скупі, іноді навіть мало помітні.
(Продовження на наступній сторінці)