Мовчить Оленка: "І я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчірка!"
— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матір'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побіліла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, і ні слова. Встала, пішла. Палажка саме з відром ішла з хати з своєї, побачила, звідкіль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
— І сяка, і така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!
— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.
— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у бога не віруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобі церква не мати, бог не отець!
Нікому нічого Оленка. Похилилася в садочок собі.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтіти починав. Літо вже наприкінці було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемніло. В хату Оленка ввійшла, лампу на стіл узяла, скриньку біля столу на ослінці поставила. Взяла у їй ситцю сувійчик, що батько на плаття набрав. Парасі дала.
— На спідничку, — каже, — буде тобі. Далі бере тетрадки шкільні, щоденники, подивиться, розірве та й кине, та й кине до печі. Батько ввійшов.
— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на віщо.
— Не ваше діло! — Оленка йому.
Вийняла потім книги, шкільні подарки: "Тараса Бульбу", про рослини якусь, сіла, надписує Сергієві, Грищенкові по книзі: "На згадку", — пише. Вийняла й євангелію в оправі золотій: "Отцу Полиевкту Соха-новскому", надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", — додала з притчі про виноградарів. Взяла потім клаптик бомаги, пише: "На цьому світі, де зло, неправда, нікчемність панують, чомусь гарному, світлому немає місця. Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрій, між березами. У домовину мені квіток накладіть ".
Цидульки ці підопхнула під скатерть; книги поклала на покуті, скриньку під піл, на місце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплітала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплі біля комина мне.
— Куди ти? — питає у неї.
— На місце, — вона їй.
Батько маже хліба шматок часником та:
— Так тобі це й коня запрягать?
— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тільки.
— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всміхається мати.
— Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, під припічком купка сміття.
— Як у свининці у хаті! — каже до матері. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матір, на батька... Забриніли сльози у неї. Так жалко.
"Що робити?" — думає. Стояла-стояла, далі прокинула подушку на ослоні та лаві, — ліжко її, — "лягла. Обхопили думки її.
"Хіба... жить зоставатись? — думає. — Так... для чого ж і жить?.." Здумала про всі свої попередні мрії, надії, про Полієвкта, Кочур; про матір, батька, Остапчука, Грищенка...
"Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мріях, надіях, у книгах!.. А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчиться, поринать у злі, в багнюці?.. Яка цього ціль? Кому це потрібне?.. Не краще пак спокій... вічний, тихий, хороший; спокій під деревцем, квіточками, травичкою?!"
У хаті було вже погашено. Встала Оленка. На полу, під стіною, лежить батько, чорніє; далі Парася, поз запічок — мати.
— Прощайте! — прошепотіла. Вийшла з хати... навіки.
XVІІ
Знайшли Оленку під вербами у воді, — по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього. Карі оченята її вже не світились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокійна-спокійна була.
Як самовбивцю поховали її саму собі в глухому кінці кладовища, на голій місцині, далеко-далеко од берез, під якими вона спочивать так бажала.
Через тиждень після смерті прийшла одповість з другої єпархії. Кличуть Оленку на місце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вічне місце її любисточком, барвіночком, вишеньками, кленочками. На хресті берестовому, невеличкому, прибили іконочку матері божої. Батько світить увечері в хаті, читає псалтир за впокій; мати голосить.