"Чого я пішла сюди." — думає.
Усатий щось про Персію балакать почав. Голос його такий противний Оленці. А пики у всіх страх осоружні які! І таке все їй вороже, чуже: і банка з варенням, і зелений балкон, і білі двері, що йдуть у покої. А повітря так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвір з Люсею, студент у покої. Ті теж — хто куди. Зістались удвох Сергій та Оленка.
— Ходім звідціля! — до Сергія вона.
Сергій:
— А про місце ж?..
Аж побіліла Оленка:
— Та що я, собачка яка, щоб прохать місця в таких ситих, байдужих, діло мать з такими?
Сергій:
— Так хоч книжки... — Підійшов до дверей: — Павле Івановичу! — гукнув.
Виходить студент.
— Так книжки... — Сергій йому.
— Можна... Ось я папі скажу тільки. — Пішов. Виходить і папа, дивиться сторч.
— Що таке? — питає.
— Байрона почитать... Будьте ласкаві, — Сергій йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергієві, далі:
— Прийдете іншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пішов.
— І попрощаться ні з ким! — всміхнувся Сергій. "І я пішла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На віщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полієвкт, полізла... надіялась так, марила... Які ж жалібні мої мрії, надії!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вірить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
Сергій:
— Значить, так... Посилай прошеніє тепер за місцем сюди-туди...
— А, пішли вони, всі місця і люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..
Доходять до села свого. Сонце з півдня вже звернуло. Душно. Вигін. Біля вітряка в холодочку сидять хлопці, дівчата. Данило, в синій жилетці, положив руку Ганні на шию, а шия у неї така у намисті. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Пріську. Такі веселі: співають, жартують.
"Щасливі! — думає Оленка про їх. — Співають собі, і до всяких інтелігентних, освічених, ситих, тупих їм діла нема! Що, якби це так і собі. Жить дома, співать так у неділю, а в будень на городі чи в полі робить... Квіточки, сонечко... І все так просто, до природи так близько. Ніяких "освічених", ніякої інтелігенції тобі тупої, нікчемної... Пішла вона!.."
ХІІІ
Почала Оленка й справді привчаться жити дома. Уперід матері до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрізує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хаті, кинеться їсти, та нічого, — сумна така зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергій в хаті у себе грає на скрипці. Двері одчинені в його, і чути Оленці гру ту. Слухає, — і так жалко їй. Пригадується Їй рояль, на якому вона вчилася грать; пригадується те, про віщо так недавно марила вона: він— милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?
А раз увіходить у хату Оленка. Садять на лаві у їй: батько і Яків Васюк, сусіда один.
Васюк:
— Треба оддати, пора вже — до батька.
А батько позичав колись у його рублів скільки на плаття Оленці.
— Підождіть трохи,— проситься, — Ось Оленка заробить, оддам.. — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...
"Бідний батько, — подумала Оденка, — і він же не знає про діла мої! А що буде, як узнає?"
Думала;! думала, послала просьбу в іншу епархію за місцем-таки. Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходській, — думає,-— бути".
Палажка ж своє діло робила: за вгород Михайлові голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стріне його:
— А що, як про вгород? — питає.
— Та так... — почухається Михайло, — не знаю.
— Подумай.
І Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увіходить Палажка з комірки:
— Сі та ті хазяйнували б тебе,— почала на його. — Діжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!
Жито ще тільки возили з поля тоді, й нового борошна не було ще. Кінчив Михайло жилетку, що саме латав, надів її, взяв мішечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вічі людям дивиться ніяково. Стоїть, на город Василів дивиться.
"Ні, таки справді одібрать те, що попустив,— думає. — Який кущ картоплі продав би з тії смужечки, мовляла Палажка, і то б же яка це запомога була! А чи гріх який за одбирання чи й за те, що на Василя треба казать "захопив", то... Остапчук же первий про це нагадав. Йому й гріх нехай. Та й... хоч би й мені! То хіба тут такий уже гріх, що й одмолить не можна його? Я ж вірую в бога! Друга річ у бога не вірувать, як Сергій он: коли-не-коли ти в церкві побачиш йото, а побачиш,то як пень він стоїть. А я ж таки... з усердям стою. І до святих знамуюсь, і все; і пости сповняю, говію разів скільки на год. А на страсній неділі й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибі йому, так, значить, і буть. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, візьму".
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зіставалось тільки свідка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тоді саме був на роботі, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селі як чоловіка, що легко його підмогоричить можна: любить випити, любить і збрехать. Сам невеличкий, ніс синій. Покликали в хату його.
— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобі.
— Як саме?
— У брата Михайлового города батьківського більш, ніж у Михайла, так... чи не посвідчив би ти в суді, що Василь, мов, сам захопив його стільки собі.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всміхнувся, далі:
— А одвіту тут ніякого не буде мені?
— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвіту?
— А що я не знаю іменно, як там... У холодну не вкинуть?
— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що він тямить? Сердитий, і тільки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, судді, далі й допитувать не будем тебе, щоб і не спіткнуть.
— Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук і жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А він бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тільки як йому ніколи тоді саме було, збирався їхать за медом у пасіку, а завтра неділя, то він сказав Михайлові:
— Завтра, гуляючи, я сам надійду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробіток Михайло борошна в його, пішов.
XІV
Прийшов Остапчук до Михайла в неділю.
— Трудне діло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобі та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!
— Потрудіться, спасибі вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.
— Да, да! Молотить послухаєш.
Сів Остапчук писать і жалобу ту. Взяв на лутці чорнило Оленчине, перо, всміхається.
— Тільки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а після мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, і негарно, щоб моя рука була на прошенії.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишені, пише.
Зліг Михайло на стіл:
— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хіба?
— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
— За це вже й не знаю я. А Палажка:
— Согласна не согласна, дитина рідна: перепише,
— сидить на полу, всміхається.
— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рідна:
одних думок з батьком, з матір'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далі:
— Ну, тепер і її... як її?.. погукайте.
Оленка тоді саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гіллячці, і вона сиділа слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увійшла Оленка в хату.
— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.
Він:
— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобі, а перепиши сядь.
"Суддя, і такий неввічливий! — подумала Оленка,— на "ти"..." — Почервоніла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васілій захопил огорода..." Знала, звісно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стіл її.
— Не буду я цього переписувать, — каже.
— Чому? — гукнула мати на неї.
— Тому що... зла не робіть! — та й іде до порога. Перебігла мати дорогу їй:
— Куди ти? — визвірилась. — Нащо ти вчилась ось стільки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
— Грішно так! — каже. — Грішно упорною буть. Ти знаєш, що значить не слушаться матері-батька? ти... ти вчила заповіді?
Оленка:
— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука. Всміхнувсь Остапчук:
— А хіба... з якого двора ти?
— Вчила заповіді? — почав і Михайло. — Повинуйся, в писанії сказано.
— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.
Мати:
— Ворогів жалко тобі? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!
Побіліла Оленка, оступилась до полу та:
(Продовження на наступній сторінці)