«Немає матусі!» Архип Тесленко

Читати онлайн оповідання Архипа Тесленка «Немає матусі!»

A- A+ A A1 A2 A3

Так було іноді од цього й покотяться сльози в неї. Злий-таки був я. Злий на себе, на людей, на життя... Тільки... все ж, нащо я матусю так ображав?.. Що б я дав тепер, щоб хоч почути її кашель!

Лежав я так місяців зо три. Далі підвівсь. Ходжу й роблю дещо вже, а проте слабий такий: у боці поболює, знай. І блідий сам, блідий.

Минає скільки часу, однаковий я.

— Та це з його поправка така?! — клопочеться матуся моя. — Боже мій! Як же він житиме?.. Ще таки хоч поки я це ворочаюсь, біля печі хоч, а згорну я руки? А там і батько підтоптався уже... Ех, тюрма заїла синочка мого!

А ще ж не знала вона: тоді ще я сподівався тюрми. Видралось ще якесь насилля над справником. В тюрмі ще мене за його допитували. Хоча проз це друге діло я проскочив був на заслання не просючись. Не додивились якось. І це знов ждав я суда, під надзором поліції був.

Клопочеться за мною матуся було. І до бабів, і до лікарів було посилає мене. І є яка копійка у неї — дає мені, а я... Чому хоч я не повіз був у больницю її? Було каже мені:

— Пошукай підводи та повезеш... Може, хоч трохи полегша мені... Хоч під груди не так підпирати, може, буде. Та кашель... може, хоч трохи втихне.

Не думав я тоді про те, що таке мати і що значить утратити її. Та й не вірив-таки, щоб їй допомогли що в больниці. Дужча була, сама ходила туди і каже було:

— Ну й у больниці у тій! Сіпа тебе, сердиться і... аби з очей тебе.

Так-то так. А все ж... Чому я таки не повіз був ні разу її? Скипидар з крамнички... всі її ліки були.

Восени їду я на суд.

— І це знов? — клопочеться. — Боже мій! — Вийшла аж за хвіртку за мною, шепоче молитви:

— І господи й милостивий, визволи, порятуй.

Дали мені дві неділі арешту тоді.

* * *

Співають у нас кури й співають. Злітає з сідала котра або оце доріжкою йде, зупиниться, витягне шию і, неначе півник молоденький який: "кукуріку!" Або почнуть оце кричать ні з сього ні з того усі.

— Не на добро це! — турбується матуся було.

А то вже перед святками різдвяними варилась каша пшоняна в печі та взяла й вилізла з горщечка, аж підняла й покришку.

— Хм! — здивувалася матуся. — Так як на вмируще. — І подивилась на мене так жалібно, неначе подумала: "Хоч би не ти... не дай боже!"

Не знаю, чи є в цьому щось... щось таємне, чи ні. Було це все так.

Святки різдвяні настали. Холодно страх. Вікна понамерзали, двері набрякли, й у хаті не вдержишся. На матусі стара голубенька блузка Сергійова. Порається біля печі собі, картопельку чистить, борщ готовить, це-те... і на лиці, дивлюсь, синя, змерзла, а проте така рада: Сергій он у гості приїхав, ще й розговіться розживсь. "Бадьора ще!" — думаю.

Як ось проти четвертого дня уночі, слухаю, стогне на печі матуся моя. А тії ночі нездорово так було і мені: попошуміло в вушіх, у голові: учадів ще вдень. Та й вона ще вдень жалілась на голову. Стогне, і болісно так.

"Це щось так їй, — думаю. — Пройде".

Розвиднілось. Дивлюсь, не встає вже й до печі.

— Отам сам, — так слабко до мене — Те так, а те так. Та Сергійко... Сергійкові отам смачненько гляди. А мені сливок там звари... Так забажалося кислого. — Зварив і сливок їй. Покуштувала, та й годі. Страдна, страдна зробилась. Погляд став такий болісний, очі каламутні, на губах смага лягла. І що день, усе гіршало їй. Суха зробилась, суха. І водою холодною тільки й живе. Стогне лежить, а підводиться стане — кашель. Скипидару просить. І така... одно:

— Отам чи ви обідали вже? Щоб не перекипів отам борщ, глядіть. А Сергійко там як? Оце погостює!.. Та їсти курочкам отам дайте.

А то вже раз сидить на печі вона, я на полу. Дивилась, дивилась на мене, далі:

— Отам паляниці посхнуть у печі, — почала до мене. — Повиймай. Та кутю... кутю к хрещенню отам. Чи ти вже мішав її?

Дорога матуся! Що то вже ввижалося їй? Паляниць тоді не було у печі, і кутю к хрещенню було ще рано варить, був ще тільки другий день нового году. Дивлюсь на неї: губи сині, руки сині, тонесенькі. Сидить, волос кругом голови обводить, обв'язує хусточкою. Тільки не слухала вже хусточка її. А очіпка вже й зовсім надіть не могла. А чепурна була.

Увійшла Олена, жінка одна, сіла теж на полу.

— А що, як ви там? — питає її.

Подивилась матуся, далі:

— О, трудно мені, трудно... колька... спина... у грудіх... П'ю-п'ю шпикинар, — нічого... Хоч би хоч не кашель оцей! — З яким стражданням вона кашляла вже!.. Помовчала. — Та ніхто й не навідається до мене, — почала, — не вірять лихові моєму усе... ні свої, ні чужі... І старий... посилала: "Піди мені в Безсали, Ваську призви, — сестра його, — як не чув".

А це так справді й було. Усі вже звиклись з слабуванням її. Не перший, мов, раз.

Утерла хусточкою очі, далі:

— Отам у скрині на смерть мені є: крайка зелена, платок, запаски, сорочка дівоча... дівоча... була я дівчиною!.. — Помовчала. — А тепер... як же усе швидко й зникає!

— А хіба ви вмирати вже думаєте? — Олена до неї.

— Ох, якби це мені Марушка жива, моя дочечка... Вона б це... біля мене була. Та вона б це й скупала мене. Нема!.. — Помовчала. — А може б, ви купіль нагріли мені?.. прийшли з Настею завтра... скупали мене... може б, я ще... Так би ще хотілось пожити... Не жила, а страждала... і так би хотілось побачити, як хлопці... синочки мої... Ну, Сергійко... надежнішенький хоч... Як би я невісточки хотіла діждати!.. А от цей... такий слабий...

Смеркло. Прийшов десяцький із зборні. До врядника кличе мене. Аж жахнулась матуся:

— Це... це зно-о-в напасть якась! — промовила.

Прийшов од урядника я. Очі їй сплющуються, і сама не одведе уже й голосу, а ще таки:

— А що-о?.. що-о там?

А мене тоді заарештувати приїхав урядник. Сидіти ті дві неділі, — прийшло із суда. Насилу впрохав не заарештовувати, підождати з тиждень, поки як мати.

* * *

Цілу ту ніч і не спала уже. То встане, на стіну схилиться, то ляже.

— О боже мій! — іноді скаже. — По-одай води!

Подам. Наллє у долоню та на груди собі або на спину за шию. А то хотіла зсунуться з печі. Схопився Сергій. Ми на полу з ним лежали.

— Куди ви?

— Пече мене.

Поміг їй ізлізти. Сіла на лежанці, повісила голову, далі й схилилась до мене на піл.

— Холодно, — кажу, — тут.

А воно що таки було й холодно, а що таки... боявсь я її, такої недужої... Боявся!.. Так от!..

Вона:

— Я-а не до-о-вго так буду.

На піч зсадили її. Знов то ляже, то встане.

— О, пече мене! — промовить оце.

А раз:

— Як же й змерзла! Холодно ж як!.. Де мій купіль?.. у купіль мене... я ж казала... о, де Марушка моя?.. А де Васька?.. Я ж посилала.

Чому хоч я не пішов був за Ваською? Або чому хоч не покликав до неї Гальки-сусіди, яку вона теж згадувала?! Усе: хай ще, мов... може, це вона так...

А то:

— Не вся я... перерізали мене... де половина моя? — І очі їй то заплющаться оце, то розплющаться... А зривається кашель, лице їй так витягається, і вона тільки кахикає глухо-глухо якось.

Світати починало. Давай вона води прохать не в нас із Сергієм, а в батька.

— По-о-дай, а то во-о-ни наморились уже й та-а-к біля мене.

Батько недочув, мабуть. Лежить. Подав їй Сергій. Вона вмиваться давай: у жменю та на лице воду, гладить рукою... Що за знак? Далі волос на голові давай докупи збирать. Поворочалась ще трохи, нікому нічого уже, лягла лицем до стіни, — головою до полу лежала, зігнулась, щось десь, неначе в горлі, зарипотіло у неї, і не чуть... Не чуть стало нічого. Чи не підведеться ще? З полу дивлюся. Лежить, не ворушиться. Схопився Сергій. Глядить за лице її, за шию, за руки, прикриває ряденцем: хай матуся, мов, спить, зогрівається. Схопився і я. До неї, аж... спить матуся і спить... не підведеться уже, і ніщо вже, ніщо не зогріє її. Сплющились очі і навіки вже сплющились. Зупинилося серце, серце, яке так турбувалось за нами, і зупинилось навіки. Так ми розлучились з матусею нашою... з матусею!.. не попрощалися навіть. Прости нас!..

Розвиднялось надворі. Наставав день третій року 1910, похмурий, сумний.

* * *

Клав і в домовину... в домовину... її, матусю мою!.. Була вона вбрата в сорочку дівочу, керсет, запаски, платком чорним пов'язана. У руках хрест, свічку держала. Взявся за рушник, на якому вона головою лежала і... що таке? Мертве лице її повернулось у мій бік, неначе спитати хотіла мене: "А як ти житимеш це?" І скільки я не силкувався, щоб виправить його, так і зісталось.

Вечоріло. Сніг по кладовищу білів. Голосили дзвони. Вітер холодний корогвами матляв. Хмарно було. І тоді... тоді матусю мою, матусю, що дала життя мені, що ось стільки літ піклувалась за мною, страждала, мою неньку рідненьку накрили віком важким, гвіздками прибили і... у яму... у яму впустили... поруч з Дениском... Та хоч би ж хоч карточка фотографічна після неї зісталась була!

* * *

(Продовження на наступній сторінці)