«Немає матусі!» Архип Тесленко

Читати онлайн оповідання Архипа Тесленка «Немає матусі!»

A- A+ A A1 A2 A3

Оселився я в бур'яні дома. Матуся пиріжечків туди носить мені, цього-того. Та недовго. Пожарі, крадіжки оті! Поліція раз у раз у селі. Хто це все робив?! Страшенно це турбувало мене. Це ж прямо скидалось на підступ під волю, усе діло ганьбило. Помітили мене в бур'яні, схопили. Було!.. Допросив мене слідчий за "Союз крестьянский" й нічого б, оддав під догляд поліції. Та поліція, не довго думаючи, призначила на два годи на заслання мене і призначила як... "анархиста-террориста, наводящего смуту на мирных жителей"... За пожарі! Так от!.. Слідчий не пускає на заслання мене. Зіставсь я в тюрмі. Ходить батько з саковками до мене.

— А що, як там мати? — питаю.

— Та так... звісно... плаче. Та ще в нас балакають, що тебе вже, поки й віку, додому не буде. Багачі он заходжуються, щоб тебе і там ще декого, хто в чім замічений у їх, приговором обчеським назавжди зіслать. Особливо на тебе беруться... А щоб і обчество бралось, вони: "Он він, сякий-такий, — кажуть, — брав великі гроші з жидів, та це й... і крали й палили через його, — призводив. І от, що поліція, — кажуть, — а то ще й ми повчимо його, сякого-такого". Чисте горе! Летіла б до тебе, п'ять верст же, не дійде, а приїхать, бач, нічим.

А вона до того часу так знесиліла вже. Змарніла-змарніла і жаліється було: колька, поперек болить, голова, в животі. А кашель! Як захватать іноді було, особливо уранці, на ногах аж не встоїть.

А раз приніс мені батько хрестик новий, стьожечку, сумний такий.

— Це, — каже, — благословення од неї тобі. Бо... вже, мабуть... нам не бачить тебе. Приговор обчеський уже склали багачі про зсилку. Тільки... як складали!.. Зробили десь у хаті в свого список, кого їм треба зіслать, приїхав становий, зігнали обчество вони, розмістились поміж дядьками чоловіка по стільки; ті там, а ті там, і як спитає становий нібито в обчества з списка того: "Такого-то нада вам?" — "Не нада, — гукають з-поміж дядьків, — без уваженій!.."

Гукали ж тільки вони та ще, може, який їх прибічник, а вийшло, що нібито порішило все обчество. На приговорі ось підписуваться. Мнуться дядьки. "Підписуйся! — причепляться до якого. — Бо, значить, і ти такий, і тебе заберуть". А неграмотних писар підписував без їх відома з старих приговорів якихсь. Так отаке! А почне котрий розсуждать: "За віщо, мов, такого зсилать?" — "І його на зсилку!" — гукають. Де ж пак! Були й мене записали зіслать, що стояв за тобою, та якось таки... А одного за те тільки, що політичного взяв на поруки, зсилають. Та ходив і до земського це, жалівся йому... І слухать не хоче. Радий цьому. Що ж тепер? Більш нічого... Молись богу, казала, богу молись... А це ось оладочки тобі, нездужаючи, готовила.

* * *

На літо перегнали мене з "нашої" тюрми в іншу. Годі вже батько до мене ходить: п'ятдесят верст. Проходить скільки часу. Не жду нікого до себе. Як ось забряжчали ключі раз, одчиняється камера.

— Ану, стройсь на свиданіє! — діжурний до мене.

"Хто ж би це?" — думаю. В посітительську входжу. Зирк! Стоїть у куточку — і хто? Матуся! Така зігнута та загоріла, вкуріла, в очах сльози.

— Дитино моя! — кинулась до мене.

— Нидзя, нидзя зближаться! — старший їй, стояв біля нас. Вийняла хусточку, приклала до очей.

— Що нового? — питаю.

Помовчала, далі:

— Та там... боже мій!... Там таке... Балакають багачі, що тебе вже... судили... закували й роз... розстрелили. — Дивиться на мене так жалібно. Втерлась хусточкою, далі:

— Радіють, а я... не сплю, не їм... млію-млію... А тут ще сич кричить, кури... вмираю... А це письмо од тебе прийшло, аж ожила мов. Пиріжечків спекла тобі, булочку, підводу найняла і це... Тільки... боже мій!.. Насилу впрохала начальника, не пускав до тебе: "Нікаких, — каже, — свиданій сьогодні, в воскресения приїдеш". Прошу вже, прошу. "Та я ж, — кажу, — забилась звідкіль, та й підвода чого стоїть мені! — три рублики!" А він: "А моє-то дело какое?.." Та насилу-таки... аж вилаяв. Я за пиріжечки, за булочку... "оддам я йому", — кажу. "Нидзя!" Та так і не дозволив. Отаке! А я ж пекла!

— Нидзя! — обізвався тут старший. — Потому... циркуляр єсть: лівольвер або што другое, бонбу, например, так передать можна. У нас є што їм кушать.

— А змарнів як! — матуся до мене. — Як же й змарнів, моя дитино!..

Дивиться на мене, нічого.

— Ну, скорєй свиданіє дєлайте! — старший нам.

— Та питають мене: "Де твій синок?" — "У тюрмі..." Боже мій!.. А це ось я сорочечок тобі, штанці... — Розв'язує у хусточці, бере старший у неї, розтрушує, рубчики щупає.

— Так будь ваша милость! — матуся до його. — Візьміть і пиріжечки йому. Мені ж як пекти їх було... нездужаючи.

— Сказано раз!.. Чіво їщо?..

— От боже мій! А там ще балакають, що ти, моя дитино, в бога не віруєш: не хрестивсь, кажуть, як був у церкві колись. Так мені тяжко це слухати! Молись, мій синочку, молись, бо... тут страждаєм, та як і на тім світі ще...

— Ну, довольно вже. Виході, бабка, — старший їй.

— Так стій, — до мене вона. — Так як ти?.. Коли ми ще? Чи, може, вже... — Та й знов хусточку до очей.

— Виході, виході, не полагається болш.

Подивилась так болісно на мене, скривилась, подибала.

* * *

Сиджу в тюрмі, життя смакую. Весна ось надворі. Там десь за мурами карі оченята співають, соловейко лящить, а тут сидиш... Зневага тобі, сморід, сирість, голодний. Сидиш, позираєш на сонце, ждеш ночі, ждеш, щоб забутися, заснути швидче. І то... як блощиці дадуть. І це сьогодня так, завтра і хто зна поки! І це до суда ж! А там що ще суд заспіває?! Всього найтяжче було думати мені, що це ж я заслання в тюрмі одбуваю! А заслання, хоч воно й заслання, а все ж не мури, не грати. Прошу губернатора, прошу і міністра: "Не держіть мене у тюрмі!" Одповідь одна мені: "Суд є за вами". Сиджу так більше году вже. До судовиків ще пишу: "Або відпустіть на заслання мене, або швидче судіть".

Жду-жду, одповідають: "Ваше діло передано на дослідування, бо ще знайшовся один причетний до його". Що тут робить? Пишу до губернатора знов і аж до прокурора палати пишу: "Погодіться, мов, між собою за мене якось, бо це хто його зна, коли буде суд".

Жду-жду, — нічого не чути. Залишив я й ждати. Як ось місяців через вісім, — через вісім місяців! — приходить: "На етап у Вятську". Слава тобі господи! — Радію... Пішов... і що ж?.. Попойшов щось місяців коло двох в тісноті, що ні лягти, ні присісти; у воні, що аж очі сверблять; між кузками всякими, між хворобами всіх розборів; між "фартовими", що так і бійся, щоб не обідрали тебе; голодний, що дивишся й крихот... Попойшов. Пожив у Вятській щось з тиждень, подивився тільки, як жнуть там, і знов на етап, на суд у Лубни. Ще місяців коло двох попойшов... Вже й на суді я. Тільки що встиг.

Були в мене свідки, що злочинного не робив я нічого. Оправдав мене суд. Зіставалось мені ще трохи заслання. Хоча перше, чисто адміністративне, в Вологодщину, я давно одбув у тюрмі, та друге це зіставалось, "обчеське", якого не добув у тюрмі. А я й по "обчеському" на два годи призначений був... Адміністрація постанову "обчеську" змінила. Знов мене на етап. На сей раз я на тиф заслаб у етапі. І у самій московській Бутирці аж на півтора місяці цілих застряв.

На перший день різдва прибув я на місце. А на другий — засланню кінець.

* * *

Після Нового году став я дома, змарнілий, знесилений.

— Отак! — клопочеться матуся. — Який був хлопець: повненький, рум'яненький і на віщо звівся?! Очі, як у ямах... блідий, худий. Ну, та слава богу, що хоч прибув, а то... "не буде, не буде!" — радіють тут. А це й я... Трохи-трохи цю зиму не випрягла вже. Так мене було присутяжило; лежу й не встаю. Так усе болить. А тут ще батько сердиться, що ти у тюрмі, я нездужаю. Згонить оскому на мені, лає мене. І не топлено в хаті, нічого. А на вікнах сніг. У роті ні ріски. А тут ще кашель, та з кров'ю. Так було... Жду вже, жду тебе... Поправляйся ж тепер, моя дитино, набирайся здоров'я та... шукай переміни мені, женися, бо... горе-горе!.. Так уже трудно спотикатися мені...

Замість поправки незабаром зваливсь я зовсім. Після тифу в етапі спав на холодній долівці у ярославському казематі. А на засланні під мороз, що аж дим устає, "освободився" в чумарчині куценькій. Болів поперек у мене, починало у піт кидати мене. А то почався й справжній плеврит: рипить у боці, колька, задишка. Лежу я.

— Отак! — плаче матуся. — Порадував!

Піклується біля мене. Рибку смажить мені, горілочку з стрючком, з хріном підносить мені. Чайок у чавунці гріє мені. За булкою посилає батька в крамницю; за підводою, щоб повезти у больницю мене; молочка там і там питає мені. А й сама ж... сяде на ослінчику та як закашляється оце і не оддихне.

— І що воно в горлі тому? — каже було. — Неначе там лапою дере собака яка. А в грудіх!..

А як я не любив, як вона ото кашля було! Злюсь-було, що б і робив. Лежу та:

— Ото ще! Ану, якби не кашлять! — було гукаю до неї.

(Продовження на наступній сторінці)