— А ось перед вами і сам завідувач цього відділу — Микола Іванович Подосинников. Знайомтеся! — відрекомендував Яворницький.— В нього золоті руки. Бачите, скільки тут вітрин, чучел,— усе це витвір його рук. Довгенько мені довелося його шукати для нашого музею, а все ж таки надибав!
Коли в Яворницького визріла ідея відкрити в музеї відділ флори й фауни, він обійшов майже всіх міських природознавців та мисливців. Йому пощастило натрапити на рідкісного знавця природи і неабиякого майстра виготовляти чучела звірів та птахів.
Подосинников був так закоханий у фауну, як Яворницький в історію. Певно, це й зблизило їх. У Подосинникова цікава біографія. Вчився він у Харківському технологічному інституті, але з другого курсу його виключили за участь у страйках. Трохи пізніше він здобув природничу освіту, й це дало йому можливість стати викладачем природознавства в гімназіях та реальному училищі.
Знайомство з Дмитром Івановичем відкрило йому нові перспективи в житті.
— От що, Миколо Івановичу, кидайте, мабуть, свою педагогіку та переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що увічнить ваше ім'я. Згода?
І Дмитро Іванович не помилився. Подосинников став одержимим колекціонером і збирачем, великим любителем природи. Таких, як він, інколи називають диваками: коли доросла людина з сачком бігає за метеликами або навпочіпки повзає по траві, щоб знайти комашку, а потім до дрібниць описати її. Багатьом невдогад, що такі люди залишають для покоління неоціниму спадщину: експонати і наукові праці.
Директор музею знав, що природничий відділ — це не археологія, туди готовеньких експонатів не покладеш, треба виготовити чимало чучел і макетів. А як це зробити? І Яворницький надумав організувати на Басейній вулиці (нині ім. Писаржевського) спеціальну майстерню. Привів туди Подосинникова й каже:
— Тут буде майстерня й лабораторія з усіма приладами. Тепер слово за вами. Беріться, не гайте часу!
І майбутній помічник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу.
Яворницький розповів професорові Рейнгарду, як Подосинпиков сам знімав із забитих птахів і звірів шкурки, робив чучела, готував ескізи для вітрин.
Усі ті звірі, птахи, гадюки, комахи виставлені в музеї не механічно, як звичайно,— одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в своїх природних умовах,— в лісі, в траві, в норі, в дуплі дерева, на гілочках дерева, па скелі, в річках, озерах. І вся та обстава коло звіра, чи птиці, а чи гадюки — зроблена не тільки гарно, а, можна сказати, артистично, рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Івановича.
— Ви тільки гляньте, Леоніде Володимировичу, на оцього зайчика, або на оту качку, чи на орла. Вони ж як живі, все в них на своєму місці. Щоб так зробити чучело — треба мати велику любов до природи й покликання ентузіаста!
І справді, Подосипников зробив 120 художньо оформлених вітрин, виготував 700 чучел різних тварин і птахів, зробив понад тисячу зразків молюсків.
У природничому відділі дуже багато було зразків руди, вугілля та інших мінералів, якими багатий наш край.
— А тепер гляньмо ще на оті великі вітрини,— запропонував гостеві Дмитро Іванович.— Там ви побачите саме те, що приваблює сюди зоологів.
Перед очима гостя відкрилася величезна палеонтологічна колекція. Цікавий був, зокрема, повний комплект кісток мамонта, голова первісного бугая та чучело триметрового полоза.
— Між іншим, цей полоз має свою кумедну історію,— зауважив, посміхаючись, Дмитро Іванович.— До катеринославського поліцмейстера дійшли чутки, що десь на околиці міста об'явилося страховище, яке... пожирав людей. Ця звістка наполохала начальство. Негайно споряджено цілу експедицію озброєних поліцаїв і кинуто на розшуки "страшного змія". Шукали його, капосного, три дні й нарешті таки надибали і спільними зусиллями хвацьких поліцаїв якось там убили гадину. Але того ж дня до поліції звернувся адміністратор звіринця і заявив, що кілька днів тому з клітки втік рідкісний полоз, і просив допомогти розшукати його.
— Ви не хвилюйтесь! — заспокоїв поліцмейстер адміністратора звіринця.— Ми вже його вбили.
— Як убили?— жахнувся адміністратор.— Таж полоз цей мирний, він нікому ніякої шкоди не чинив!
— Е, це ви так думаєте, а до нас дійшли чутки, що змій людей пожирає. Нам ніколи розбиратися, з'їв він там кого чи не з'їв,— бахнули по ньому з гвинтівок, баста! Ми вже й вищому начальству рапортували про це! — гордовито сказав поліцмейстер.
Коли я почув, що вбили полоза, прибув до поліцмейстера і сказав йому:
— А полоза ви дарма знищили. Він зовсім не шкідливий.
— Як не шкідливий? Усі кажуть, що він людей їсть. От ми й убили його.
— Адміністратор звіринця хоче подати на вас скаргу губернаторові. Може бути велика прикрість. Поліцмейстер зблід і розгублено питає:
— Що ж тепер робити?
— З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пізно, накажіть зробити з забитого полоза чучело й передати його в музей.
Поліцмейстер одразу пристав на пропозицію вченого. Викликав свого помічника, й через два дні в музеї було вже виставлене величезне чучело полоза.
Взаємне почуття приязні дедалі більше зближувало двох учених — археолога й зоолога.
1918 року у Катеринославі відкрито державний університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, юридичним, медичним та математичним. Першим ректором університету призначено професора Лебедева. Яворницького запрошено читати курс лекцій з історії України. Проіснував університет до 1920 року, а потім його перетворено в інститут народної освіти. 1933 року знову засновано університет.
Яворницький і Рейнгард були членами Всеукраїнського комітету охорони пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на облік і зберегли від руйнації. Часто їм доводилося виїздити в далекі села оглядати пам'ятки і просити людей, щоб зберігали надбання предків.
Один учитель з Кам'янського (нині Дніпродзержинськ) написав Яворницькому листа, де повідомляв, що місцеві селяни знайшли кістки мамонта й топлять ними свої печі.
— Що ж будемо робити? — спитав Рейнгард Дмитра Івановича.
— Як — що? Негайно треба виїхати!
Сіли на поїзд і через годину були вже на місці. Зайшли до вчителя, а потім пішли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кісток і справді вже спалено, але більшість лишилась ціла. Того ж дня знахідку відправили до музею.
Час від часу музей поповнювався новими експонатами. Але вільного місця в залах уже не було. Дмитро Іванович вирішив тимчасово, поки добудують нове музейне приміщення, передати всі експонати екологічного відділу біологічному факультету державного університету.
— Усе це багатство, Леоніде Володимировичу, я можу
Довірити тільки вам, деканові біологічного факультету. Певен, що ви збережете ці експонати.
— Спасибі, Дмитре Івановичу, за довір'я. Ми з цих експонатів відкриємо при факультеті спеціальний музей. Усе буде збережене.
Дмитро Іванович узяв під руку свого друга:
— Майте ж на увазі, Леоніде Володимировичу, передаю тимчасово. Я вірю, що прийде час і ви це повернете в нове приміщення музею.
На жаль, сподіванки Дмитра Івановича об'єднати історичний музей з екологічним не здійснилися.
Згодом у музеї відкрили два нові відділи: "Промислові тварини" й "Мічурінський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики — тут появився кістяк когатки, череп кашалота, чучела бобра, білого ведмедя, зебри, а також буревісника й пінгвіна.
— Дмитро Іванович,— сказав професор Рейнгард,— пішов од нас тепер на вічний спокій, але його ідея — якомога ширше показати людям усі скарби нашого краю — не вмерла. Ми не тільки зберегли те, що він зібрав, а й поповнили екологічний музей новими цінними експонатами.
"ЇХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"
Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького підійшло двоє літніх людей з ціпками в руках. Один з них в окулярах і капелюсі — народний артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав на одну ногу,— кларнетист М. М. Саблін. Їх здивувало, що двері до будинку, поріг якого понад двадцять років ніхто не переступав, були відчинені. "Що сталося?" — подумали вони й зайшли всередину. Назустріч вийшов високий, сухорлявий завгосп музею.
— Що тут у вас робиться? — поцікавилися гості.
— Впорядковуємо будинок Яворницького, який тепер стане філіалом музею: поновлюємо робочий кабінет ученого, ремонтуємо всі кімнати, дах, мезонін. Усе буде так, як за життя Дмитра Івановича.
— А як тут картини Струнникова — чи цілі?
— Їх треба трохи реставрувати, бо гітлерівці подзьобали. Приходьте в травні на відкриття,— ласкаво запросив завгосп.
Саме в цей час я йшов у парк Шевченка і, випадково зустрівшись з двома знайомими, які оце стояли на ґанку, поцікавився, що вони там пильно розглядають.
— Чому ви тут ходите? — спитав я їх.
— Як чому? Ми ж давні приятелі Дмитра Івановича! Зібралися в парк, аж бачимо — двері відчинені, от і завітали сюди.
До парку ми попрямували всі разом. Знайшли лаву, присіли під гіллястою акацією, і зразу ж почалися спогади.
(Продовження на наступній сторінці)