— А ми ж кинули свої калоші де-будь, на чай наобіцяли! Кому? Яворницькому!..— А потім схвильовано до Дмитра Івановича: — Ви нас пробачте за нашу необачність і... теє, як його?.. одне слово: не розібрались як слід, з ким маємо діло. Щиро, від усієї душі дякуємо вам за те, що поводили нас по музею. Повік пам'ятатимемо це...
Жінки попрощались і, виходячи з подвір'я музею, промовили, зачудовано хитаючи головами:
— От тобі й дід...
ГОСТІ 3 ГРУЗІЇ
В останні роки життя Дмитра Івановича, коли він був уже слабий, доглядала Катерина Іванівна Литвиненко. Вона зберегла в пам'яті імена багатьох шанувальників академіка Яворницького й допомогла мені розшукати тих людей, які здалека приїздили до нашого історика.
— А чи ви чули, як до Дмитра Івановича приїздили артисти з Грузії? — якось спитала вона мене.
— Ні, про це я не чув. Що ж то були за люди?
— Хто саме — не знаю, але добре пам'ятаю, що вони все про Богдана Хмельницького його розпитували.
Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбілісі до народного артиста СРСР Акакія Олексійовича Хорави. Від нього я одержав таку приємну відповідь:
"Шановний Іване Максимовичу!
Відповідаю з великим запізненням. Прошу пробачити. Був за кордоном. На жаль, я не був знайомий з Д. І. Яворницьким. З ним зустрічався А. Васадзе, який їздив до нього в справі постановки в нашому театрі "Богдана Хмельницького". Васадзе працює в Кутаїському театрі ім. Л. Месхішвілі художнім керівником. Ніяк не вдалося мені з ним зустрітися. Скоро я поїду до нього в Кутаїсі й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби і ви йому написали. Бажаю вам успіху у великому патріотичному ділі — увічненні пам'яті видатного художника, вченого, діяча української культури Д. І. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава".
Цей лист підказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках.
І ось переді мною спогади, які надіслав народний артист СРСР лауреат Державної премії Акакій Олексійович Васадзе. З них я дізнався, що 1939 року грузинські артисти надумали поставити п'єсу Корнійчука "Богдан Хмельницький". Переклав п'єсу ПІалва Дадіані, режисуру й постановку взяв на себе Ак. Васадзе, художнє оформлення готував Іраклій Гамрекелі, музику — Реваз Габічвадзе...
Поки розподіляли ролі, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усі були захоплені. Коли ж узялися безпосередньо втілювати авторський задум у сценічні образи й готувати декорації, виявилося, що артистам і режисерові бракує конкретного уявлення про Україну та її героїчну історію, не все в ній зрозуміле. І ось грузинські митці надумали поїхати на Україну, побувати в Харкові, Одесі й Києві. Тут вони жадібно кинулися вивчати старовинні зразки матеріальної і духовної культури українського народу, перед ними широко розчинили свої двері столичні музеї;
артисти зустрілися з автором п'єси О. Корнійчуком, завітали й до Гната Юри.
— Скажіть, будь ласка,— звернулись вони до Ґната Петровича,— де б нам знайти знавця Запорозької Січі?
— А що вас цікавить?
— Для нової вистави нам треба все, що відбивав український національний колорит. Ми вже добре вивчили шевченківського "Кобзаря", знаємо рєпінських "Запорожців". Але цього замало.
Гнат Петрович подумав трохи і сказав:
— От що, друзі мої, беріть квитки на пароплав та рушайте до Дніпропетровська. Там живе історик Яворницький. Він знає запорожців, як свої п'ять пальців. Передайте йому земний уклін від мене.
На пароплаві їхали Васадзе, Гамрекелі разом з своїми дружинами. Вони вперше бачили Дніпро.
"Незабутнє враження справила на нас подорож від Києва до Дніпропетровська,— пише в своїх спогадах Васадзе.— Тридцять шість годин ми майже не покидали палубу, милуючись мальовничими берегами великої української ріки".
Пароплав прибув о 3 годині ночі, а рано-вранці гості були вже на порозі будинку Яворницького. Назустріч їм вийшов посивілий господар. Перед ним стояли двоє засмаглих молодих людей, акцент яких одразу виказував їхнє національне походження.
Професор сказав жартома:
— Я думав, що ви прийшли відібрати мій останній, курінь, але бачу, що ви милі люди, тож прошу до господи. На жарт Яворницького грузини теж відповіли жартом:
— Шановний професоре! Запорожці були такі ж хоробрі лицарі, як і грузини,— тим-то вам, запорозькому батькові, немає чого нас боятися.
Всі засміялись, і одразу запанувала атмосфера невимушеності й щирості, ніби господар і гості давно знають одне одного.
— Що ж вас, друзі мої, привело сюди аж із Кавказу?
— Допоможіть нам, професоре, поставити на грузинській сцені "Богдана Хмельницького".
— Так-таки й допомогти! Та я ж не артист!
— Ви, Дмитре Івановичу, більше ніж артист. Ми багато чули про вас і в Києві, і в Харкові. До вас, як бджоли на нектар, линуть з усіх усюд письменники, артисти, музиканти. Всі до вас ідуть за добрим словом. Не відмовте й нам.
Дмитро Іванович охоче відчинив двері своїх кімнат, повів гостей до вітрин, познайомив їх з численними картинами, якими були прикрашені стіни в домі, й до кожного експоната він давав вичерпні пояснення. Потім Дмитро Іванович присів у крісло, склав руки на грудях і спитав:
— А чому це ви зацікавилися Богданом? Хіба у вас немає своїх героїв?
— Як нема! А Георгій Саакадзе! Він майже в той же час, як і Богдан Хмельницький, боровся за об'єднання Грузії. Але нам хочеться більше знати про славного українського гетьмана, щоб гідно відтворити його образ на грузинській сцені.
— Ну що ж, добре діло задумали. Допоможу чим зможу. Допитливі митці Васадзе й Гамрекелі знайшли у Яворницького багатий матеріал, що міг надати майбутній виставі українського національного колориту. Гостей насамперед зацікавили знамениті малюнки дубових воріт Запорозької Січі, які були так оковані залізом, що, здавалося, й з гармати їх не проб'єш. Художник зразу ж дістав блокнот і змалював ці ворота олівцем.
Потім Дмитро Іванович пішов до другої кімнати й приніс звідти запорозьку шаблюку, пістоль і булаву.
— Ось, мої генацвалі,— так, здається, називають у вас друзів,— розглядайте і малюйте. Все це вам знадобиться.
В блокноті художника швидко з'явилися гетьманське вбрання, люлька, булава. Не забув Дмитро Іванович показати гостям і посуд, орнаменти української вишивки.
А коли історик показав гостям репродукції малюнків Васильківського й Самокиша з унікального альбому "Украинская старина", в гостей аж очі розбіглися. Найбільше їх зацікавили там типи козаків, їх костюми й побутові речі.
Кілька годин просиділи грузинські артисти над цим рідкісним альбомом. Це була для них справжня знахідка.
Блокноти були вже заповнені, але гості не поспішали йти.
— А який був дяк у Січі? — спитали вченого. Дмитро Іванович усміхнувся. Він пригадав комедійні епізоди дяка-запорожця.
— Дяк у Січі був незвичайний. Він ходив у підряснику, але за поясом носив пістоля, а збоку в нього висіла шаблюка, й на шиї теліпався хрест. Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував своєї голови. Він і в розвідку ходив, і в бою не пас задніх. Перед тим, як прийняти прибулого в Січ новака, він звичайно питав:
"У бога віруєш?"
"Вірю!"
"Перехрестися! А горілку п'єш?"
"П'ю!"
"Зразу видно, що істинно християнська душа!"
Після цього дяк наливав у ківш горілки й підносив новому січовикові, а на закуску тикав йому тараньку. Коли горілки було мало, то беріг її для себе, а новакові давав нюхати тільки хвоста тарані.
Хоч січовий дяк і побожна людина, та до горілки був дуже швидкий. Інколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмі проп'є. Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вірного побратима...
— За п'ять годин,— згадує Васадзе,— ми тільки побіжно познайомились з дуже цінними для нас матеріалами, зібраними невтомними руками вченого.
Професорові дуже подобались гості з Грузії. Він не хотів їх відпускати, пропонував почаювати з ним, але гості помітили, що господар утомився, й стали прощатися.
Повернувшись до Тбілісі, артисти гаряче взялися готувати прем'єру "Богдан Хмельницький". 5 лютого 1939 року в Тбілісі відбулася ця вистава, що пройшла дуже успішно. Грузинські митці надіслали Дмитрові Івановичу листа, в якому сердечно дякували за теплу зустріч у будинку біля Дніпра й за щедру допомогу.
І ЧОРТ У МОНАХИ ПІШОВ
Одного разу я був очевидцем, як академік Д. І. Яворницький записував народні легенди про чортів.
Ми втрьох — Дмитро Іванович, молодий поет Федір Петлиця і я — сиділи в кабінеті директора музею.
— То про якого чорта, молодий чоловіче, ви мені ще хотіли розповісти? — спитав Яворницький місцевого поета-початківця, котрий носив при собі повний портфель легенд про чортів, відьом, упирів та всяку іншу нечисть.
— У мене є легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Івановичу, ахнете! — похвалився Петлиця.
Вчений-етнограф витяг з кишені маленького блокнота, олівця і поклав на стіл. Він радів, коли його кореспонденти приносили нові записи народної мудрості.
— Цікаво, розкажіть, послухаю.
(Продовження на наступній сторінці)