— Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,— сказав Антон Панасович,— я їздив у Запоріжжя, де грав тоді наш театр. Якось зайшов я до реквізиторської і там, у мотлосі, натрапив на одну грубу й дуже стару книгу. Це було євангеліє XVI віку, написане рукою. Я щось там заплатив за нього й привіз у Дніпропетровськ. Зайшов до музею, щоб показати Дмитрові Івановичу, але мені сказали, що він зараз удома. Пішов просто додому. Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Іванович.
"А-а-а, козарлюга Хорошун прийшов. Здоровенькі були". "Здрастуйте, Дмитре Івановичу".
"Мабуть, щось принесли, Антоне Панасовичу? — спитав господар, коли вгледів пакунок у моїх руках.— Симо! — звернувся він до своєї дружини.— Ти б нам наливочки приготувала та яблучок свіженьких на стіл поклала. Гість же прийшов!"
Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому. Той узяв її, надів окуляри, перегорнув кілька сторінок і зразу ж поніс у другу кімнату, де лежали музейні експона ти у вітринах. Згодом повернувся звідти вже без книги.
— Ну що, Дмитре Івановичу, як моя книга? Де вона?
— Та там... Навіщо вона вам? Нехай побуде в мене. Хорошун усміхнувся, мовляв, все зрозуміло: рідкісна книга сподобалась Яворницькому і попала в надійні руки. 11 він не помилився: євангеліє залишилося в музеї назавжди.
Пригадався мені ще й такий випадок. Одного разу до і Дмитра Івановича приїхав з Полтавщини його знайомий лікар-хірург Олекса Сидорович Будай. Гість привіз з собою рідкісну книжку "История Русов" (1846).
— Подивіться, Дмитре Івановичу, на цю книжку! — похвалився гість.
Дмитро Іванович схопив її, глянув на титульний лист і сховав за спину, наче боячись, щоб у нього не забрали її назад.
— Я подивлюся на неї, а ви навідуйтесь...
Кілька разів Будай навідувався до Яворницького, але розмова про книжку ніяк не клеїлась. Тоді Будай обережно спитав:
— А як там поживає моя книжечка?
— Нічого собі, живе. Вам її, Олексо Сидоровичу, більше вже не бачити.
— Чому?
— Ваша книжка збагатила нашу музейну бібліотеку. Така штука нам дуже потрібна.
— Я так і думав, що вже більше не побачу її. Тоді, може, я зроблю на ній дарчий напис для музею? Давайте напишу.
Дмитро Іванович насторожився, глянув на Будая і сказав:
— Ось вам, Олексо Сидоровичу, папір — пишіть, а ми перенесемо його в книжку...
Ця рідкісна книжка й досі зберігається в бібліотеці музею. На ній позначено інвентарний номер, але без дарчого напису...
Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблін і собі встряв у нашу розмову. Йому теж було що сказати.
Микола Михайлович Саблін до Великої Вітчизняної війни працював у симфонічному оркестрі Дніпропетровського радіокомітету. Одного разу він виконував на кларнеті соло під акомпанемент рояля. Дмитро Іванович почув по радіо, що варіацію "їхав козак за Дунай" з опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" виконує соліст Саблін.
Професорові подобалося це виконання. Він добре запам'ятав прізвище кларнетиста і незабаром пішов у радіокомітет і попросив:
— Покажіть мені отого Шаблю, що вчора по радіо грав на кларнеті "їхав козак за Дунай"!
— На жаль, його зараз тут нема.
— А де ж він? Де його можна знайти?
— Шукайте в парку Шевченка. Там він працює солістом у духовому оркестрі.
Дмитро Іванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена, Гуно, але особливо захоплювався творами українських класиків — Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих композиторів він майже щовечора слухав у парку Шевченка, навпроти свого будинку.
І ось одного вечора Дмитро Іванович зайшов до парку, сів на лавці відпочити, коли це оголошують початок концерту. "Зараз артист Саблін виконає соло з концерту композитора Божарда".
Дмитро Іванович підвівся й попрямував до естради. Під час антракту підійшов до групи музикантів і спитав:
— А де той Шабля, який щойно грав на кларнеті?
— Десь тут.
— Покажіть мені його, будь ласка.
Кларнетиста швидко розшукали й шепнули: "Там хтось поважний тебе чекає!" Саблін кинув недокурену цигарку, підійшов до незнайомого дідуся в капелюсі й відрекомендувався:
— Я Саблін. Ви мене шукаєте?
— Так. Саме вас шукаю. Нарешті таки спіймав. Моє прізвище Яворницький.
Саблін був дуже радий познайомитися з відомим ученим. Він пишався, що саме ним зацікавився професор-історик.
— Мені хотілося з вами погомоніти. Ви зараз вільні?
— Хвилин через сорок закінчиться концерт, і я до ваших послуг.
— Добре, почекаю.
Саблін нетерпляче дивився на годинника. Як тільки капельмейстер оголосив: "Концерт закінчено!" — він зразу ж кинувся до Яворницького. За старою звичкою Дмитро Іванович почав своє знайомство з традиційного питання:
— Скажіть, відкіля ви родом?
— Я народився у Мандриківці.
— Гм, цікаво. А чи знаєте ви, чому це селище зветься Мандриківкою?
— Ні, не знаю. Буду вдячний, коли поясните.
— Саме тут, на березі Дніпра, ще тисяча сімсот сімдесят дев'ятого року перший оселився запорозький осавул Андрій Мандрика. Отож, голубе, від його прізвища й пішла назва — Мандриківка.
Саблін з великим інтересом вислухав розповідь, як другий запорожець — полковий осавул Лазар Глоба — заснував у Катеринославі, за допомогою запорожців Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний міський сад. Цей сад займав площу вісімдесят сім тисяч п'ятсот квадратних сажнів і був один із кращих на півдні України. Після смерті Глоби сад перейшов до казни. Могила Глоби стоїть у парку ім. Чкалова.
Далі Дмитро Іванович поцікавився:
— А ваше прізвище часом не перекручене?
— Як вам сказати, мій батько колись писався Шабля, а як попав у солдати, став Саблін. Отак воно і залишилося.
— Я теж так думаю і, як бачите, не помилився, коли вас уперше назвав Шаблею.
Дмитро Іванович похвалив Сабліна за його вміле виконання соло на кларнеті, яке вже не вперше слухав по радіо і в парку.
— Миколо Михайловичу, до вас прохання: зберіть увесь колектив духового оркестру та приходьте до мене додому в гості. Я живу ось навпроти парку.
Музикант був трохи здивований таким несподіваним запрошенням, та ще й не одного чоловіка, а всіх двадцяти п'яти учасників оркестру.
В призначений час вони прийшли. Дмитро Іванович гостинно прийняв їх і розсадив на веранді. На столі з'явилися соковиті груші та яблука з власного садка.
— Пригощайтеся, друзі, будьте як у себе дома,— запрошував господар.
Гостям у будинку Яворницького одразу впали в очі .розмальовані стіни у приймальній кімнаті. Саблін перший підійшов до одної картини й спитав:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, що це за вусатий дід сидить біля воза?
— То чумак. Він їде в Крим по сіль. У дорозі втомився, випріг волів і пустив їх пастись, а сам вирішив трохи підкріпитися...
Музиканти зачаровано слухали оповідача, поки той не скінчив попросив їх:
— Ну, хлопці, може, що-небудь заграєте?
— Коли маєте бажання, будь ласка. Що б ви хотіли?
— Для початку що-небудь із "Запорожця за Дунаєм", а потім "Вечорниці".
Музиканти старалися з усіх сил. На обличчі Дмитра Івановича то ясніла радісна усмішка, то лягала ледь помітна тінь смутку.
Потім Дмитро Іванович попросив Сабліна виконати "їхав козак за Дунай". Слухав він цю пісню з якоюсь особливою насолодою, мов тільки дивився на прудкі пальці кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко...
— Ну, порадували ви, Шабле, старого! Повік не забуду,— сказав зворушений Дмитро Іванович, коли затихла музика.
Саблін підвівся і підійшов до розкішного куща троянд, що росли біля паркана. Милуючись ними, він захоплено промовив:
— Які ж у вас, Дмитре Івановичу, гарні троянди!
— Сам своїми руками викохав! — похвалився господар.— Може, зірвати оту квіточку?
— Ні, не зривайте: нехай вона чарує і веселить ваше серце, аж поки сама не зів'яне.
Наступного дня, тільки-но почув Дмитро Іванович, що в парку заграла музика, він зірвав найпишнішу троянду, взяв з собою три великі жовтобокі груші й подався до парку. Під час антракту він підійшов до музикантів і попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним.
— Здрастуйте, професоре!
— Вітаю вас і щирим словом, і чарівною трояндою, яка вам учора дуже сподобалася. Приймайте її від щирого серця.
Саблін узяв загорнуту в газету вогнисту квітку. В цей час Дмитро Іванович, непомітно для музиканта, поклав у його кишеню груші.
— Дуже дякую вам, Дмитре Івановичу. Якщо дозволите, я цю троянду від вас і від себе піднесу моїй землячці, талановитій піаністці Лідії Афанасьєвій. Вона завжди акомпанує мені, коли я виконую "їхав козак за Дунай".
— Я не перечу, будь ласка!
Про цей дарунок Саблін і досі згадує тепло і вдячно. Він розповідає і про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесію Академії наук до Києва.
(Продовження на наступній сторінці)